Суспільство

  ▪   Яна Вікторова

Патріотизм широкого профілю

Розповідати про місцевий патріотизм із однаковим успіхом міг би як той, хто живе в Луганську й навмисно не дивиться телевізор, так і той, хто стежить за подіями в «ЛНР» із будь-якого зарубіжжя. Рацію мали б обидва, бо ж явище це багатолике.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (438)
від 7 квітня, 2016

Першим відкриттям над відкриттями для мене стало те, що батько моєї подруги, до війни керівник у держструктурі, пробувши весь небезпечний час на курортах України разом із сім’єю, повернувся до Луганська й обійняв свою-таки посаду у своїй-таки інстанції. У 60 із чимось років він побачив і пережив усілякий лад, працював і підіймався кар’єрними щаблями; на щастя, його відділ далекий від політики. Що змінилося власне для нього? Додалася друга пенсія — українська, яку він регулярно їздить отримувати до Миргорода. Тобто від загальних пертурбацій життя (ціни, нестабільність тощо) особисто він виграв, як і всі працевлаштовані пенсіонери. Звичайно, у вічі ніхто не скаже цього, усі нарікатимуть на дорожнечу, невпевненість у завтрашньому дні та напружену обстановку, але молода людина з роботою і пенсіонер без неї мають кардинально різний дохід, щó помітно з їхньої платоспроможності, із сум, які виділяють на харчування, та з наявності/відсутності оптимізму.

Другим відкриттям було для мене те, що особа, яка успішно працювала в «державних» структурах «ЛНР», може завиграшки після виїзду влаштуватися в аналогічні структури на території, контрольованій Україною. Так, він обіймав посаду керівника служби, служба була далека від силових органів, але навіщо все було потрібне, коли можна ось так запросто переміщатися туди й назад до вищого окладу? За останній рік мій знайомий зробив три мандрівки звідси в Харків, назад у своє місто на території, підконтрольній «ЛНР», і знову до Сєверодонецька задля більших зарплати й посади. Як відомо, людина шукає, де ліпше. Але в цьому випадку постає питання про політичні погляди й переконання. У чому вони? Знайома має зо дві тисячі друзів у соціальних мережах по обидва боки лінії розмежування. «Як і багато хто», — скажете. Але серед її френдів — представники місцевої верхівки, яких вона зменшувально називає Олежками й Серьожками, хоча сама при цьому працює на території неокупованій.

Читайте також: Лист зради

Людей, які нічого не обирали, але із заздрою гнучкістю пристосовуються до обставин, у «республіці» сила-силенна. Насамперед це ті, хто від усіх подій не так втратив, як виграв: нову посаду, солідніший оклад, на які за мирних часів довелося б чекати ще не один десяток років. Увесь керівний склад «державних» підприємств омолодився за рахунок кадрового резерву — тих, кого до війни вважали перспективними працівниками. Власне, вибирати було ні з кого. Старий персонал виїхав, з’явилися сотні вакансій, які належало заповнювати. Для багатьох це була зоряна година. Як відомо, чимало хто на керівну посаду приходить тоді, коли вже навчений досвідом і посріблений сивиною. Наприкінці літа 2014-го я познайомилася з десятком «депутатів»: вони роздавали гуманітарку з пошкодженого снарядом «МЕТРО». Про те, що вони «народні обранці», сказали мені самі. Окрім ентузіазму їх об’єднували зовсім юний вік та брак освіти. Майже всі — представники робітничих професій. Вони були енергійні, могли легко провести цілу добу в «будинку з колонами», сортуючи й роздаючи допомогу, яку «військові» підвозили з дитячих магазинів, поруйнованих унаслідок бойових дій.

Щодо гуманітарки теж безліч питань. Певно, немає людини, яка не знала б, що нам допомагає Росія. Ми регулярно чуємо про це в місцевих новинах, бачимо в місті колони машин із прапорцями сусідньої держави, але мало хто знає, що до нас заходила гуманітарна допомога від Товариства Червоного Хреста України, яка охоплювала соціально незахищені верстви населення з огляду на один із головних принципів Червоного Хреста — нейтральність. Дізнавшись про гуманітарку, яка надійшла з України, можна було почути, що вона, ймовірно, отруєна, але при цьому її хотіли отримати всі, незалежно від поглядів і переконань.

Читайте також: Окупаційний банкінг

«Причісування» в радянському стилі має частіше комічний характер: мітинги за поданими заздалегідь списками, повні стадіони з перевірянням явки, конкурси «патріотичної» пісні як найважливіший елемент виховання, конкурси стінних газет, галстуки на школярах. Надсадна тема війни в усьому. На єдиному місцевому телеканалі або старі радянські фільми, котрі на всі часи, або воєнне кіно. Нереально живитися одним продуктом щодня, підміняючи ним повний і різноманітний раціон. Неможливо щодня мати ті самі почуття, підсилені штучно. Легко даються розмови «патріотичної» спрямованості новим керівникам. Чого тільки не почуєш у їхніх спічах! І «ми нікуди не виїжджали й були весь час тут», і «нам треба будувати нове життя, краще, ніж повсюди». Головне завдання цих слів зрозуміле — формувати свідомість і настрій. У кулуарах думки трохи інші: про все місцеве говорять як про екзотику, добру рівно доти, доки вона дає заробити. Принаймні ніхто зі знайомих, які успішно продовжили працювати тут, не залишив тут дітей.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.