Центральна Азія намагається стати об′єднуючим ланцюгом між Заходом і Сходом, відновлюючи історичний символізм, пов′язаний з Великим шовковим шляхом. Російська агресія проти України, з одного боку, підштовхнула країни регіону до пошуку власного місця в нових геополітичних реаліях, з іншого — помітно стимулювала конкуренцію за регіон з боку інших держав.
Саміт глав Організації тюркських держав у Самарканді 11 листопада став продовженням активної дипломатичної осені, під час якої відбулася значна кількість регіональних та міжнародних заходів (зокрема саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС) 15-16 вересня, саміт СНД 15 жовтня, саміт Наради зі взаємодії та зміцнення заходів довіри в Азії (CICA) 12-13 жовтня, тощо). Усі вони були певною мірою спрямовані на пошук нових сенсів та стимулів центральноазійських країн для взаємодії з великими та впливовими гравцями. Це перший саміт переформованої у минулому році Тюркської ради у повноцінну організацію. Туреччина протягом тривалих років намагалася поширити свій вплив на Центральну Азію, але, з одного боку, не могла осилити конкуренцію з уже встановленим умовним поділом між РФ та КНР, де перша відповідала за безпеку, а друга – за економіку. З іншого, стикалась із небажанням центральноазійських держав потрапити ще й під вплив Анкари. Однак в нинішніх умовах посилення «тюркського духу співробітництва» набирає цілком прикладного значення.
Читайте також: Українська дипломатія на полях АСЕАН та американсько-китайське змагання
Регіон Центральної Азії географічно знаходиться глибоко всередині материка, далеко від морських шляхів і центрів світової торгівлі. І це завжди було його слабкою стороною. За часи суверенного розвитку жодна центральноазійська держава не змогла здійснити якісний стрибок у своєму розвитку та ввійти в коло розвинених країн світу, хоча, вона володіють значними запасами природніх ресурсів. Свого часу, відкриття та розвиток морських торгівельних маршрутів знизило привабливість Великого шовкового шляху, який пролягав через Центральну Азію. Це залишило регіон на далекому узбіччі глобальних процесів промислового та науково-технічного розвитку. Зараз він знову перебуває в так званому транспортно-комунікаційному куті, так як основні транспортно-логістичні та енергетичні шляхи ще з радянських часів тісно зав′язані на Росію.
Міжнародна ізоляція та санкції проти Москви відкривають перед Організацією тюркських держав (ОТД) простір для поглиблення економічних зв′язків, зовнішньої торгівлі, реалізації великих транспортно-комунікаційних проєктів та формування спільного інвестиційного простору. На нещодавньому саміті в Самарканді прийнято рішення про створення інвестиційного фонду ОТД, який фінансуватиме проєкти на території тюркських держав, а також ведуться переговори про заснування Банку розвитку ОТД. Додатково в казахстанському Туркестані вирішено створити спеціальну економічну зону для бізнесу з усього тюркського світу. Паралельно з цим метою країн є підвищення транспортно-транзитного потенціалу регіону. Насамперед, це стосується розвитку Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту та внутрішніх коридорів між країнами.
З точки зору взаємодії, складаються досить непогані перспективи для використання взаємного потенціалу, при яких Туреччина може запропонувати державам Центральної Азії інвестиції, технології та вихід до моря через свої морські порти, отримавши взамін доступ до ринків регіону (населення якого перевищує 170 млн.), а також каспійської енергетичної гри, зважаючи на її намір стани одним з енергетичних хабів в Європі. В той же, реалізація цих планів вимагає комплексних зусиль у вирішенні проблем транзитних коридорів, високих тарифів, відсутності сучасної транспортної інфраструктури. Наразі взаємний товарообіг між країнами Організації тюркських держав складає всього 4% від загального об′єму зовнішньої торгівлі, що не може зрівнятися з показниками, які припадають на долю РФ та Китаю.
Слід враховувати той факт, що Центральна Азія не є єдиною економічною одиницею, а кожна з країн регіону вибудовує свою політику та економічні зв′язки в залежності від багатьох факторів, зокрема і тих, що сформувалися історично та географічно. Донедавна взаємні економічні зв′язки між самими країнами перебували на досить низькому рівні через некомплементарність їхніх економік, а незалагоджені проблеми з демілітаризацією та демаркацією кордонів, водними та земельними ресурсами довгий час тримали одну країну від іншої за закритими, місцями навіть замінованими, кордонами.
Пандемія коронавірусу та російська агресія проти України, яка призвела до серйозних геополітичних змін у світі, підштовхує Центральну Азію до формування власного геополітичного ядра. З′являється розуміння, що потрібно тісніше співпрацювати між собою та спільно протистояти глобальним викликам.
Позитивні тренди у регіональній політиці Центральної Азії намітилися у 2016 році зі зміною влади в Узбекистані. Шавкат Мірзійоєв оголосив відносини з сусідніми країнами головним пріоритетом зовнішньої політики. Новий курс Узбекистану, який вийшов із довгої самоізоляції, позитивно вплинув на геополітичну ситуацію та встановлення взаємодовіри в регіоні. З його ініціативи після 20-річної перерви лідери країн Центральноазійського регіону почали зустрічатися для неформальних зустрічей без участі третіх сторін.
Для Узбекистану та Казахстану важливо утримати своєрідну спільність Центральної Азії. Ташкент та Астана виступають локомотивом регіональної інтеграції, через що їх дипломатична активність регулярно породжує домисли про боротьбу за лідерство. З огляду на особливість регіону, в якому дуже обережно ставляться до подібних амбіцій сусідніх держав, як в Узбекистані, так і Казахстані намагаються уникнути подібних асоціацій. Більше того, в кінці минулого року дві країни підписали Декларацію про союзницькі відносини та затвердили ряд двосторонніх органів для посилення двосторонньої взаємодії та забезпечення стабільності і безпеки у всьому регіоні. Вочевидь, це має стати основою для загальних інтеграційних процесів у регіоні в майбутньому.
Консолідація регіону на основі тюркської ідентичності (до якої належать усі центральноазійські країни, окрім Таджикистану), яка покладена в основу Організації тюркських держав – це ще один із кроків, аби підсилити ці процеси та внести додаткові елементи у ціннісну та культурну картину регіону, в якій досі існує чимало внутрішніх протиріч (насамперед, таджицько-киргизький прикордонний конфлікт) та зовнішніх загроз (пов′язаних з афганським фактором). Певною мірою, це і спроба збалансувати вплив Росії, яка досі залишається впливовим гравцем у регіоні, як і посилення ролі Китаю, яке тільки зростає. Вочевидь, саме тому саміт Організації тюркських держав супроводжувався великою кількістю символізмів: від відтворення «духу Самарканду» – центру дипломатичних переговорів, якому надавав особливого значення сам Емір Тимур, до висаджування дерев, яке одночасно відбулося в столицях усіх країн-учасниць. Історична спільність покликала повернути роль тюркського світу до його давньої ролі – «об′єднувати Схід і Захід».
І для цього з′явилися непогані перспективи. Схоже, тут інтереси багатьох гравців збігаються: не тільки держав Центральної Азії, Туреччини, але й Європи. І навіть Китаю. ЄС підтримує зусилля центральноазійських держав у розвитку так званого «Середнього коридору», який оминає РФ й проходить через Каспійське море, та прагне диверсифікувати імпорт енергетичних ресурсів, рідкоземельних металів та зеленого водню за рахунок посилення співпраці з центральноазійськими державами. Своєю чергою, Пекін активно переформатовує свої торговельно-транспортні потоки цим шляхом через західні санкції проти РФ.
Для самих держав регіону це шанс отримати доступ до нових ринків та отримати вікно до Європи, яке не буде залежати від бажання Росії прикрити його в будь-який час. В той же час, реалізація багатьох проєктів залежить від внутрішніх процесів всередині самих країн та готовності до більш тісної інтеграції в межах регіону, щоб від став не тільки географічним, але й геополітичним ядром.