До ювілеїв прийнято говорити добрі слова або, принаймні, мовчати. Проте це правило стосується всіх, крім політиків. Хто йде у велику, середню чи навіть малу, районного масштабу, політичну діяльність, має бути готовим до позамежних доз опромінення людською увагою.
І це не примха вередливого натовпу. Навпаки. Йдеться про одну із тих засадничих рис, завдяки яким демос відрізняється від охлосу. Останній, якщо і цікавиться життям політиків, то тільки пригодами в овально-оральних кабінетах. А от демос хоче (і має право) знати, що за душею у тих, хто прагне не тільки зватися, а і бути суспільно-політичною елітою. Хай навіть напівелітою, як у нас.
Коли десятиліття тому три визначні українські діячі відзначали свої ювілеї, у всіх них було неабияке політичне майбутнє. Так дружно твердили тоді аналітики та коментатори. Навіть у найстаршого з тих, якому виповнювалося 70 і який уже встиг побувати президентом Української держави. Сьогодні ж усіх їх об’єднує повна відсутність будь-яких реальних політичних перспектив і рейтинги, нижчі за 1%. Якщо, звісно, не вважати політичною перспективою очолювання якоїсь із державних структур з ласки чинної влади для демонстрації її, влади, майже безберегого демократизму. І це попри те, що згадана трійка помітно відрізняється своїми ідеологічними настановами і між її членами відбувалися жорстокі, часом дуже жорсткі зіткнення. З іншого боку, вони колись належали до компартійної номенклатури різних рівнів і вийшли в українську політику з неї.
Отже: голова Конституційної асамблеї Леонід Кравчук (1934 р.н); лідер партії «Наша Україна» Віктор Ющенко (1954 р.н.); член політради Соціалістичної партії України Олександр Мороз (1944 р.н.). Два екс-президенти, один двічі екс-голова Верховної Ради. Відповідно, дні ювілеїв – 10 січня, 23 лютого і 29 лютого (у невисокосні роки, як-от зараз, Мороз відзначає день народження 28-го). Лишається привітати іменників і перейти, як то кажуть, до ділової частини. Бо ж усіх цих трьох політиків об’єднала унікальна здатність: маючи свого часу високі (й певною, часом значною мірою заслужені) рейтинги, вони «завалили» справу, занапастили свої партії і втратили довіру людей.
…На початку 1990-х іменем Леоніда Кравчука заклинали, проклинали і лякали. В уяві низки західних і російських аналітиків це була людина, яка змогла розвалити непереможний Радянський Союз. А ще – володар потужної ядерної зброї, що нею він шантажує Європу. А ще – творець одного з небезпечних націоналістичних режимів, що протистоять демократичній і ринковій Росії. Навіть Джордж Сорос 1992 року заявив, що в посткомуністичних країнах найбільшим лихом є два потужні націоналістичні лідери, що не хочуть вести свої країни до відкритого суспільства – Туджман та Кравчук. А Deutsche Bank тоді ж вустами своїх експертів зазначав, що Україна має одні з найкращих шансів на швидку економічну трансформацію, так само, як і країни Балтії. Іншими словами, за неповні три роки президентства Леоніда Макаровича Кравчука про Україну у світі почали говорити справді багато. Подекуди у світі навіть почали боятися України, і тому відхід 1994 року з посади «націоналіста Кравчука» і прихід до керма держави «реформатора Кучми» багато хто сприйняв з полегшенням.
А що ж насправді сталося в Україні за президентства Кравчука?
По-перше, за активної участі Леоніда Макаровича замість СРСР з’явилося таке диво, як СНҐ, відтак спантеличені американці, потримавши кілька місяців новонароджену Українську державу у департаменті країн Східної Європи свого зовнішньополітичного відомства, перевели її до департаменту країн Євразії, себто мовчки погодилися із вибором керівництва України – на словах до Європи, на ділі до зони російського впливу. По-друге, Україна добровільно віддала Російській Федерації місію правонаступниці СРСР (включно із усіма активами), але не порушила навіть питання про зобов’язання Росії, що випливали з цих прав (виплата знецінених заощаджень громадян, належна компенсація за червоний терор і Голодомор, справедливий поділ союзного майна і т д.). По-третє, на території України невідомо куди зникло майна колишньої Радянської армії на суму, за найскромнішими підрахунками, понад $30 млрд. По-четверте, так само загадково зникли заощадження 99% українських громадян: саме в Україні вибухнула найбільша на пострадянських теренах гіперінфляція, хоча чи були для неї об’єктивні підстави, досі невідомо. По-п’яте, під гучні ритуальні розмови про «національну культуру» у страшному занепаді опинилися преса, книга, кіно, театр; досить сказати, що тільки впродовж 1992 року наклади всеукраїнських газет зменшилися в середньому вдесятеро, а значна частина кінотеатрів просто закрилася. По-шосте, Чорноморський флот (понад 60% особового складу котрого сказали «так» під час референдуму про незалежність) чомусь де-факто опинився під контролем Кремля (хоча командувач ЧФ адмірал Ігор Касатонов кілька діб марно намагався добитися у Києві до кабінетів найвищих керівників, щоб обговорити умови підняття над флотом синьо-жовтого прапора). По-сьоме, на справжню циркову виставу було перетворене становлення Української помісної православної Церкви – з якогось дива майбутнього патріарха Філарета у квітні 1992 року послали за благословенням на створення такої Церкви до Москви, хоча неповнолітня дитина могла б зрозуміти, що не варто звертатися з такими проханнями до однієї зі складових сталінської репресивно-ідеологічної машини (якою була, є і буде у ближчі десятиліття Московська патріархія, хоча б у силу кадрового складу свого керівництва, ретельно відфільтровуваного до 1991 року КҐБ, а тепер – ФСБ). І, нарешті, саме за Кравчука і з його подачі на політичному обрії України з’явився творець олігархії Леонід Кучма.
Утім, віддамо Леоніду Макаровичу належне: він став одним із тих двох президентів на просторах СНД, які у 1990-х примудрилися чесно програти загальні вибори (другим був молдованин Снєгур). З цього програшу Кравчук не став робити трагедії: він майже одразу знову став депутатом Верховної Ради України; спершу він був помічений у лавах лібералів, потім – в соціал-демократичному середовищі. А далі колишній член політбюро ЦК КПУ став членом політбюро СДПУ(О) і лідером фракції цієї партії у Верховній Раді, Героєм України; на зламі тисячоліть він очолив розробку чергової адмінреформи, яка тихо пропала безвісти; а за Віктора Януковича перший президент став очільником Конституційної асамблеї.
Був час, коли авторитетна постава та впевнена інтонація Леоніда Кравчука справляли неабияке враження на мільйони українців. Згадаймо: під час президентської кампанії 1991 року Кравчук обіцяв зниження цін і політ українського екіпажу на станції «Мир». Повірили. І далі вірили. Двічі Кравчук «завозив» до Верховної Ради виборчий список СДПУ(О). Але коли виборчий блок «Не так!», у якому екс-президент входив у провідну п’ятірку списку, у 2006 році виступив за запровадження російської мови як другої державної і за тісний союз з Росією, Кравчукові ніхто не повірив. Ані колишні прихильники, ані колишні противники. І на декілька років Леонід Макарович «випав» із поточної політики. А в 2011 році знову з’явився у ній, вигідно вирізняючись на тлі облич «донецького клану»; у повідомленнях ЗМІ постійно стала з’являтися очолена ним Конституційна асамблея, така собі бюрократична пародія на конституанту, яка тим не менше виголошувала якісь гарні речі та пропонувала демократичні реформи. І все б добре, якби не трапився Євромайдан: нечисленні представники громадянських організацій вийшли з Асамблеї на знак протесту проти владного насильства, а ювіляр Кравчук раптом став оспівувати витримку «Беркута»…
Олександр Мороз схожий і несхожий на Леоніда Кравчука. Він так само, крім основної освіти, одержав ще й вищу партійну. Але є і різниця: Кравчук за основним фахом був викладачем політекономії (за радянського ладу дисципліни ненауково-фантастичної), а Мороз усе ж таки за первинною освітою є інженер-механіком сільського господарства, тобто мусив перебувати у більшому «зчепленні» з реальністю. З іншого боку, політекономічна освіта давала все ж таки ширші обрії знань і стимулювала більшу гнучкість політичної поведінки – хоча б тому, що треба було вміло коливатися разом з лінією партії. Відтак видається не дивним, що Олександр Мороз був одночасно і більшим реалістом, і більшим догматиком, аніж Леонід Кравчук. Це парадоксальне поєднання – лейтмотив політичної кар’єри творця і колишнього лідера Соціалістичної партії.
Почавши 1990 року як суто номінальний «лідер» так званої «групи 239» у Верховній Раді УРСР, а насправді лише озвучувач написаних апаратом ЦК КПУ текстів, Мороз повівся по-своєму мужньо і водночас абсурдно: він восени 1991 року створив Соціалістичну партію України – власне, для того, щоб переконані комуністи мали де «пересидіти» добу суспільних потрясінь і заборони Компартії. Більшість теперішніх «полум’яних» лідерів КПУ у той час відверто втекла з політики на дрібну адміністративну роботу чи навіть зайнялася бізнесом; на відміну від них Мороз ішов під червоним прапором по Хрещатику 7 листопада 1991 року – під свист і насмішки тисяч киян, що зібралися подивитися на недобитих «комуняк». Чи розумів тоді Олександр Олександрович злочинність політичних традицій більшовизму? Певно, так. Але, схоже, догми ортодоксального марксизму-ленінізму у потрактуванні Вищої партійної школи при ЦК КПУ, яку закінчив колишній інженер-механік, були і залишилися для нього стратегічним напрямом руху людства, незалежно від усіх покладних на олтар цих догм жертв. А от тактика у досягненні цих цілей могла бути вельми гнучкою.
Отож Соцпартія на початку 2000-х стала консультативним членом Соціалістичного Інтернаціоналу, куди не беруть ані «комуняк», ані тих політичних холдингів, які маскуються під «демократичну ліву». Сам Олександр Мороз у ті роки виступав найпослідовнішим борцем за впровадження в країні парламентської форми правління за європейськими зразками, а депутат від Соцпартії Олександр Баранівський вимагав випроводити з України російського посла Віктора Черномирдіна за відвертий імперський шовінізм і втручання у внутрішні справи країни. Одночасно інший депутат-соціаліст Йосип Вінський заявляв про необхідність створення єдиного блоку з комуністами – мовляв, спільний кандидат цього ідеологічно ледь не монолітного блоку неодмінно мав перемогти на президентських виборах 2004 року, а діячі з числа близького оточення Мороза створили «Міжнародний слов’янський трибунал» (чогось за участі мексиканців й африканців) для суду над Сполученими Штатами за «агресію проти братньої православної Сербії».
Постійне коливання-перебування в системі політичних координат «догматизм-реалізм» мало наслідком усі досягнення й провали Олександра Мороза та його партії. Скажімо, напередодні президентських виборів 1999 року політичні технологи радили йому: «Ідіть наліво», тобто займіть позицію, в основі якої лежатиме гучна лівопопулістська демагогія, витісніть із їхніх ніш Петра Симоненка, Наталію Вітренко і всіляких дрібних Базилюків, критикуйте одночасно владу та опозицію, обіцяйте неможливе – і президентська посада ваша. Проте Мороз не погодився на це і став співзасновником напівзабутої вже «канівської четвірки», показавши, що здатен на нестандартні політичні кроки; але «канівці» невдовзі гучно провалилася, і немалою мірою саме внаслідок особистих якостей лідера Соцпартії, який не захотів бачити узгодженим кандидатом «четвірки» правоцентриста Євгена Марчука.
На амбіціях Олександр Мороз і «згорів». Спершу, у 2003-04 роках він – разом із чільними представниками нещадно критикованого ним «злочинного режиму» активно займався так званою «політичною реформою», покликаною послабити президентську владу й посилити керівні важелі Верховної Ради і сформованого нею уряду. Де була його принциповість? Після провалу голосування за «політреформу» він висунувся кандидатом у президенти і погодився у другому турі підтримати Віктора Ющенка тільки в обмін на цю саму «реформу», виплекану в надрах адміністрації Кучми-Медведчука; в остаточному варіанті змін до Конституції від європейської парламентської моделі залишилося дуже мало, а на додачу з пакету законів «випав» украй необхідний законодавчий акт щодо бюджетного фінансування парламентських партій, що зробило їх заручниками великого капіталу (дивна, як на соціаліста, забудькуватість…). І, нарешті, всі соціал-демократичні принципи, до який начебто наблизилася СПУ, полетіли шкереберть, коли після парламентських виборів 2006 року «регіонали» запропонували Олександрові Морозу посаду спікера в обмін на порушення угоди про коаліцію з «помаранчевими». В підсумку Соцпартія вилетіла і з Верховної Ради, і з Соцінтерну, а сам Мороз втратив посаду голови СПУ і, головне, довіру виборців.
Нарешті, Віктор Ющенко, наймолодший з ювілярів. Десятиліття тому він був надією значної частини українського суспільства, дехто цілком усерйоз, а дехто напівжартома (але тільки напів-!) звав його «месією». Для таких надій та оцінок, здавалося, вистачало реальних підстав. Адже, скажімо, 1997 року голова Нацбанку України Ющенко ввійшов до п’ятірки найкращих банкірів планети, а нетривала діяльність його уряду супроводжувалася унікальним в новітній історії явищем, зафіксованим соціологами, – помітним зростанням позитивних оцінок соціального та індивідуального майбутнього і поліпшенням громадянської та міжетнічної толерантності. Автор цих рядків був свідком сцени, коли в останні дні 2003 року Віктор Андрійович у вузькому колі журналістів буквально на пальцях пояснив усі недолугості нового Державного бюджету, розписав, які галузі економіки потерпатимуть від цих недолугостей, як тягар бюджетної плутанини (якщо не сказати різкіше) ляже на кишені пересічних громадян і значних бізнесменів. І взагалі – на тлі тодішніх миршавих, злостиво-цинічних та напівкримінальних можновладців – майже такий собі «український Мойсей»; людина з репутацією національно свідомого та високопрофесійного урядового менеджера, гарного сім’янина (хай навіть у другому шлюбі) і послідовного противника всіх форм авторитаризму. А на додачу ще й справжнього чоловіка – фізично сильного, поштивого та гарного на вид.
Одне слово, відсутність ідеологічної освіти, натомість здатність до фахового і, сказати б, елегантного аналізу фінансово-економічної ситуації та можливих соціально-політичних пертурбацій, які випливають із розвитку економіки, – все це було у лідера «Нашої України» і кандидата від опозиції на президентських виборах 2004 року. А на додачу Ющенко в минулому належав до зовсім іншого крила номенклатури, ніж Мороз і Кравчук – не до ідеологічно-партійної, а до господарської. Та й потрапив до номенклатурних лав він значно пізніше, ніж інші ювіляри. Мабуть, справа тут не тільки у його віці – стрімка кар’єра банкіра Ющенка почалася улітку 1985 року, після проголошення Горбачовим курсу на «прискорення», а потім – «перебудову». А далі – сім років на чолі Національного банку України. Через півроку після приходу Віктора Ющенка до Нацбанку в Україні спалахнула гіперінфляція; але ніхто й ніколи, навіть у середовищі політичних супротивників, не висував закидів: мовляв, головний банкір був у всьому винен. А от тим, що після обвалу рубля і російського дефолту наприкінці літа 1998 року у нас не відбулося того ж самого, слід завдячувати ющенківській команді, яка тоді вже впевнено почувалася у мереживі світових фінансових потоків. Власне, якщо щось і можна було зробити в українській економіці другої половини 1990-х, коли новонароджені олігархічні клани пробували на зуб то ту, то іншу підпору економіки, анітрохи не переймаючись можливістю загальної катастрофи під уламками, – так це вести грамотну політику щодо курсу національної валюти. І така політика велася, і пов’язувалася вона з іменем Ющенка.
Але ж чи випадково ще 2000 року у надрукованих в «Сучасності» спогадах культуролога Романа Корогодського про В’ячеслава Чорновола прозвучали тривожні нотки саме в тій частині, де неодноразово йшлося про «дуже симпатичного і цікавого Ющенка» та про те, що «він – людина культури»? І чому в разі, якщо це стосується підтримки культурницьких проектів, то, виявляється, «з таким до Ющенка не йдуть»? Якась дивна невідповідність гарного іміджу та реальних справ, чи не так?
Подальші події підтвердили ці побоювання. Віктор Ющенко зі своєю командою програли президентські вибори 2004 року – його (і країну) порятували ті, кого претендент на роль месії потім назвав «маленькими українцями». Ну, а про те, як у роки Ющенкового президентства самозакоханість, небажання вчитися і пиха «батька нації» завели талановиту багато в чому людину на політичні манівці, можна розповідати нескінченно; але ці події хронологічно до нас близькі, тож, мабуть, їх не варто перераховувати. Закономірним підсумком діяльності цього персонажа став розвал його партії, зниження особистого рейтингу менш, ніж до 1% та фактичний перехід на бік свого начебто непримиренного опонента Віктора Януковича, до якого «екс-месія» «ставиться з повагою і нормально спілкується». Утім, на цю повагу нанизуються дивіденди: Ющенко живе на державній дачі, будує собі кілька помість за великі гроші невідомого походження – а тим часом ініційована ним «Дитяча лікарня майбутнього», на яку збирали кошти по всій країні, виявилася банальною мильною бульбашкою.
…Виявити якісь закономірності в українській політиці – справа непроста. Та долі трьох «збитих льотчиків» цієї політики, чиї ювілеї припали на січень-лютий 2014-го, наочно засвідчують: у ній (принаймні, поки що) відсутня можливість ігнорувати вердикти розчарованих виборців, тим більше, коли це розчарування має серйозне підґрунтя. І Кравчук, і Мороз, і Ющенко – кожен по-своєму і з різною мотивацією – спробували було пошити в дурні «маленьких українців», але одержали відкоша. І це налаштовує на обережно-оптимістичний лад: адже залежність знаних політиків від довіри електорату – одна з найголовніших ознак демократії.