Виглядає на те, що предʼявлені колишньому президенту США Дональду Трампу звинувачення у скоєнні низки серйозних злочинів не зменшують його підтримки серед виборців. Навпаки, значна частина його прихильників переконана, що дії судової системи – частина великої змови «глобалістичного істеблішменту», який позбавив Трампа президентства шляхом фальсифікації виборів. Для маси його прихильників він своєрідний месія, на якого не поширюються чинні закони. Це зловісні симптоми ірраціоналізму, який виходить з-під контролю. Вперше в історії, як нещодавно зазначив один американський коментатор, для значної частини населення США їхній лідер важливіший за демократію.
Але якщо Трампа, попри його злочинні дії, переоберуть у Білий дім наприкінці наступного року, це матиме руйнівні наслідки не лише для американської демократії, але й для усього вільного світу. Імовірно шанувальник автократів на кшталт Путіна і Сі Цзіньпіна використає свою владу щоб спробувати зруйнувати інституційну структуру американського верховенства права і помститися всім силам, які він вважає відповідальними за провал своєї першої спроби встановити власне свавільне правління, і він не побоїться мобілізувати для цього своїх войовничих послідовників.
Читайте також: Страшний сон західних еліт
До таких особистих ворогів мегаломан зараховує також НАТО та ЄС. Хвалькуваті заяви Трампа про те, що він принесе мир в Україну протягом 24 годин, змусивши українського президента піти на поступки, слід сприймати дуже серйозно, оскільки вони свідчать про його готовність співпрацювати з російським агресором. У цей контекст вписується і його погроза «не захищати Європу від Росії», якщо європейські держави не платитимуть на НАТО значно більше.
Однак, якщо США відвернуться від Європи або взагалі вийдуть з кола ліберальних демократій, це навряд чи переживе не лише Західний оборонний альянс, але й Європейський Союз. І не лише тому, що він надто слабкий політично і військово, щоб замінити свого найсильнішого партнера в ролі глобального демократичного лідера. Але й тому, що без тісного союзу з США він був би відрізаний від джерела своїх ідеалів.
Адже саме США вдалося проштовхнути імператив обʼєднання Європи після 1945 року. Яким би великим не був практичний внесок таких натхненників європейської ідеї, як французи Жан Моне та Робер Шуман, без масивної підтримки Вашингтона вона навряд чи мала б шанси на реалізацію в реальній політиці. З першими кроками до Обʼєднаних Держав Європи, яких вони прагнули, США запровадили на континенті абсолютно новий принцип: принцип наднаціонального політичного устрою. Він набув перших обрисів понад 70 років тому у Європейській спільноті вугілля і сталі (Montanunion) та у формуванні Францією, Італією, Німеччиною та країнами Бенілюксу його «верховного управління». Ця конструкція стала ядром пізнішого ЄС.
Але навіть у наступні десятиліття США завжди залишалися чимось на кшталт духівника і рушія європейської інтеграції, аж до обʼєднання Німеччини в контексті посиленої європейської інтеграції у 1990 році. Це б ніколи не пройшло так гладко без відданої американської підтримки. Опір у Європі був надто великим, особливо з Парижа та Лондона.
Читайте також: Віяння з минулого: моя кузина, Черчилль і Зеленський
Вашингтон також був рушійною силою швидкого прийняття звільнених від комунізму східноєвропейських країн до НАТО і ЄС. Він взяв на себе провідну роль у врегулюванні ситуації на Балканах у 1990-их роках, як і зараз, допомагаючи Україні в її оборонній війні проти Росії.
Власними силами європейські демократії були і є неспроможними ефективно захистити континент від загрози агресивних авторитарних держав. Сподівання на те, що ситуація різко зміниться, щойно європейці більше не зможуть ховатися за міцною спиною США, ілюзорні. Навпаки, імовірніше, що обʼєднана Європа без ідейних орієнтирів американського універсалізму знову розпадеться на національні партикуляризми. Це вже помітно: паралельно з ерозією універсалістських цінностей у США, вони стрімко втрачають свою привабливість і тут. Усвідомлення того, що завойовані свободи можна захистити лише в тісному обʼєднанні європейських держав, дедалі більше відходить на другий план перед страхом втратити в цій спільноті специфічні риси власної національної ідентичності.
Якщо США справді перетворяться на принаймні напівавторитарну владу, яка відмовиться від своєї глобальної відданості демократії, це різко приглушить сяйво самої демократичної ідеї в усьому світі. Якщо країна, яка протягом 250 років вважалася маяком демократії par excellence, відмовиться від неї, то хто ж в світі після цього віритиме в неї?
Тому те, що стоїть на кону на виборах у США 2024 року, має епохальний вимір. Але повнота масштабу цього виклику ще не пробилася в європейську свідомість. Так само, як і ключова роль, яку відіграватиме в ньому доля України. Перемога України не лише врятує вільну Європу від загрози великої війни з експансивною путінською імперією зла чи від підкорення її претензіям на верховенство. Це також дало б величезний поштовх проатлантичним силам у США, переконавши американську громадськість у тому, що глобальна відданість демократії того варта. Якщо Європа хоче забезпечити виживання своєї власної демократії, а також демократії США, вона має врешті використати всі свої сили для досягнення цієї перемоги.