Один із напрямів політики німецьких націонал-соціалістів, які зорганізували та здійснили геноцид у 1935–1945 роках, полягав у фізичному знищенні ромів, євреїв, представників секс-меншин, невиліковно хворих, наркозалежних, психічно хворих, а також політичних опонентів. За різними даними, унаслідок таких дій упродовж зазначених років у Європі загинуло від 600 тис. до 1 млн 500 тис. ромів. Досі маловідомим фактом є те, наскільки постраждала в Другій світовій війні ромська етнічна група: нацисти винищили понад 90% цього етносу в Австрії, Німеччині та Естонії. В Україні, де в полікультурному розмаїтті цигани є невід’ємною складовою, під час окупації було знищено 19–20 тис. осіб. Міжнародний день голокосту ромів в Україні вшановується на державному рівні з 2004 року.
Однією зі сцен цієї трагедії стала Трансністрія — адміністративно-політична одиниця в Південно-Західній Україні, яку німці на підставі договору в Бендерах 30 серпня 1941-го віддали під тимчасову румунську цивільну управу. Регіон був поділений на 13 жудеців, тобто повітів (19 серпня 1941-го — 29 січня 1944-го). Провінція займала площу близько 40 тис. км² з населенням 2,2 млн осіб: включала територію між Дністром і Бугом у найпівденнішій частині сучасної України, охоплювала південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей, Одеську область (у тодішніх її адміністративних кордонах), а також лівобережні райони Молдавської РСР і частину території Румунії в її сучасних кордонах. Трансністрія контролювалася Румунією, де панував диктатор Іон Антонеску, прихильник союзу з Третім Рейхом. Провінція проіснувала лише два роки й сім місяців (до квітня 1944-го). Але декому з ромів, про яких ітиметься далі, цей період міг видатися вічністю.
На відміну від масового знищення євреїв Трансністрії про утиски ромів історики заговорили не так давно. Першими були румунські вчені. У нашій країні ця тема вивчена мало.
Мовою архівних документів
Однією з ґрунтовних дослідниць є Ірина Моторна, яка протягом шести років вивчала ділові папери губернаторства Трансністрія. Частина їх нині зберігається в Державному архіві Одеської області, куди їх повернули органи НКВД у 1945–1948 роках. Це здебільшого документи головної реєстратури губернаторства Трансністрії румунською мовою: листування між місцевою префектурою (районами) та тодішнім губернатором провінції Ґеорґе Алексіяну. Але архів формувався з 1947-го до початку 1950-х, тож чимало документів складено нерівномірно. Відтак інформація щодо ромів перебувала й у інших розділах та інших фондах. Дослідниця також активно залучила до роботи результати новітніх румунських досліджень, зокрема праці відомого історика, дослідника меншин Віорела Акіма.
Читайте також: Сепаратисти переслідують кримських татар, ромів, євреїв і українців
Архівні джерела дали змогу простежити політику саме румунського уряду щодо євреїв, ромів, українців (вони були більшістю населення), а також росіян, молдаван, болгар, поляків та німців, які жили в Трансністрії. Уряд планував у 1940–1944 роках реалізувати політику за принципом моноетнічності в країні. Щодо євреїв та ромів домінувала риторика виселення, тобто звільнення території від «небажаних елементів». На момент окупації населення краю було поліетнічним, тож свої плани уряд реалізовував у різний спосіб, переважно репресивний.
«Очищуючи» державу від кримінальних елементів і представників «неправильних» нацменшин, за наказом диктатора Антонеску з території Румунії протягом 1941–1942 років депортували близько 25 тис. ромів — приблизно 10% усього етносу країни. Більш як половина з них (12 923) були дітьми. Рухоме й нерухоме майно конфіскував Національний центр з румунізації. Велика частина депортованих циган була переселена на східну частину Придністров’я уздовж Бугу, в райони Балти, Березівки, Голти та Очакова. Віорел Акім пише про 11 441 евакуйованих до Трансністрії кочових циган, переважно з південних повітів Румунії. Цікаво, що разом із родинами сюди потрапила й частина ромів, демобілізованих із румунських військ, які на той час були союзниками Вермахту.
Ірина Моторна. Кандидат історичних наук, дослідниця геноциду ромів у Трансністрії
Другий етап депортації проходив із 12 по 30 вересня 1942-го і зачепив 13 176 осілих ромів. Подальше виселення зупинили. 13 жовтня 1942 року Рада міністрів ухвалила рішення відмовитися від нових виселень. Далі відбувалися лише поодинокі депортації тих, хто уникнув цього влітку. Здебільшого циган вивозили з Молдови.
Як удалося з’ясувати Ірині Моторній, умови проживання переселенців в окупованій зоні були жахливими. Їм не давали роботи, таким чином позбавивши можливості виживати. Щоправда, частину депортованих задіяли на фермах та громадських господарствах, що були створені замість радянських колгоспів, і зазвичай це була сезонна праця. Проте місцевій владі робочі циганські руки не були потрібні. Адміністративна організація депортованих ромів була схожа з єврейською, яких привезли сюди роком раніше. Їх утримували в колоніях (комунах) під наглядом жандармів, аби не втекли й не порушували громадського спокою.
У фондах Держархіву Одеської області зберігаються свідчення про злиденні умови життя переселенців у різних повітах Трансністрії. Роботи не вистачало ані їм, ані місцевому населенню, хоча серед депортованих були, приміром, хороші ковалі. Євреям і ромам їжу не видавали місяцями. Якщо вони тяжко працювали, то «падали з ніг від голоду». Почалися голодні смерті, люди вмирали й від тифу. Траплялися випадки канібалізму.
Читайте також: "Циганське питання" розбурхує Європу
Архівні документи свідчать про те, що навіть самі жандарми стали звертатися до керівництва в Одесі з проханням забезпечити нещасних їжею та одягом. За один трудодень ром отримував 300 г борошна, 25 г олії та 100 г картоплі. Тому траплялося, що грабували місцеве населення. В Очаківському повіті, приміром, у січні 1943-го від голоду щодня помирало до 20 осіб.
Дослідники Ізабель Панек та Єлена Штеґервальд наводять спогади тих, хто пережив геноцид: «Нас засунули в бараки. Ті, хто залишився на вулиці, померли. Померли від холоду й голоду. Навесні їх знайшли мертвими. Викинули в поле, наче гнилі овочі». Відтак складається враження, що саме румунська влада навмисно створила для ромів такі нестерпні умови, від яких ті почали тікати до рідних місць. Найчастіше їх розстрілювали в разі спроби втечі. Спершу навіть не намагалися затримувати: румунська адміністрація покладалася на німців, які контролювали кордон по лінії Південного Бугу. Але ті відправляли ромів назад, мовляв, розбирайтеся самі.
Досі не відомо, скільки саме представників етносу загинуло в Трансністрії. Згідно зі статистикою за роки депортації від холоду, голоду або розстрілів під час втечі з територій, де їх охороняли, загинуло від 11 тис. до 13 тис. осіб. Причиною цього була не лише позиція румунської влади, а й соціальна неадаптованість депортованих, незнання мови, особливий спосіб життя, який не сприймала місцева громада. Про це йдеться в знайдених свідченнях: «Нічого ми не робили, тому що не мали, що робити. Сиділи в домі, а якщо виходили на вулицю, росіяни нас убивали».
Роми, які пережили депортацію, стали повертатися до Румунії навесні 1944-го одночасно з виведенням румунської армії з окупованих територій. Сьогодні ж на території країни залишилося менш як 100 осіб, які пережили депортацію тих часів, розповідає Ірина Моторна.
Щодо України, то частина циган, депортованих із Румунії, залишилася на території сучасної Одеської області. І зараз перед істориками постало завдання: поки ще живі свідки тих часів, треба збирати усні історії, складати спеціальні анкети, знаходити носіїв мови, спілкуватися з тими, хто пережив ті страшні роки, адже цих людей стає дедалі менше.
Компенсації
Після міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини, який проходив у Нюрнберзі в 1945–1946 роках, було опубліковано перший список головних злочинців: 24 нацистські політики, військові, ідеологи нацизму. На процесі були пред’явлені звинувачення за чотирма пунктами:
1. Плани нацистської партії, що включають агресію проти всього світу.
2. Злочини проти миру.
3. Військові злочини.
4. Злочини проти людяності.
Також важливою подією в повоєнний час стало підписання в лютому 1947-го мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. У розділах, які стосувалися економічних питань, передбачалася виплата репарацій жертвам агресії: Радянському Союзу, Албанії, Греції, Югославії, Чехословаччині та Ефіопії.
Читайте також :Ромський синдром: українські цигани приречені на кримінал
У 1953-му в Німеччині ухвалюють федеральний закон про компенсації, що передбачав виплату коштів: особам, які є громадянами ФРН і Західного Берліна на 31 грудня 1952 року; особам, які змушені були емігрувати з території Третього Рейху 31 грудня 1937-го; переміщеним особам, які до 1 січня 1947-го перебували в таборах на території ФРН та Західного Берліна.
Надалі коло одержувачів розширили. І в обмеженому обсязі компенсацію отримали: жертви медичних експериментів; вихідці з областей, звідки в післявоєнний час депортувалося німецьке населення (переважно Чехословаччина й Польща); особи, які не проживали в комуністичних країнах і не мали громадянства станом на 31 грудня 1965 року.
Закон передбачав одноразові й щомісячні виплати. Критеріями для надання компенсацій слугували, зокрема, втрата рідних і близьких, завдання шкоди фізичному стану й здоров’ю, позбавлення волі, втрата власності й капіталу, примусове переривання професійної кар’єри.
Таким чином, дія закону не поширювалася на значну кількість жертв Голокосту, які мали громадянство комуністичних країн, якщо вони не емігрували на Захід до 1965-го. Громадяни НДР могли розраховувати на одержання 480 марок щомісяця, але тільки після досягнення 60-річного віку чоловіками й 55-річного жінками. Згідно з дією цього закону пенсії отримувало понад 270 тис. євреїв.
Та коли йдеться про представників ромської етнічної групи, то зауважимо, що компенсації для них були значно скромнішими, як і загалом увага до їхньої трагедії. У перші повоєнні роки, коли ще були живі свідки геноциду, інформація від ромів та місцевих жителів практично не збиралася. До того ж цигани, налякані переслідуваннями, знищували всі документи про перебування в концентраційних таборах чи в місцях примусової праці.
Уперше збиранням заяв на виплати компенсацій тим, хто постраждав від нацистської окупації, зайнялися ромські організації Закарпатської області 1999 року. Фонд ШОА розробив анкети-заяви для виплати одноразової допомоги жертвам нацистських переслідувань у роки Другої світової війни. Передбачалися компенсації також за втрачене під час репресій майно. Загальна сума передбачуваних виплат становила $1,25 млрд. Заяви надсилалися до Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення». Його представники уклали договори про співпрацю з ромськими організаціями щодо збирання свідчень від осіб, які пережили переслідування у воєнні роки. Завдяки цьому багато постраждалих уперше повірили неромам і почали повідомляти подробиці знущань над ними.
Читайте також: Табір іде в небо
Другий етап збору анкет-заяв проводився згідно з угодою, укладеною між УНФ «Взаєморозуміння і примирення» та німецьким фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» 2001 року. Саме ця інституція забезпечила кошти для виплат за рабську та примусову працю.
Голокост із боку нацистів щодо євреїв не забутий, і це справедливо. Але ситуація з ромами інакша. І тут ідеться не лише про збереження в стрімких умовах сьогодення історичної пам’яті про трагедію народу, а й про дотримання прав людини. Нині роми й далі зазнають дискримінаційних утисків і в Європі, і в «недодемократичній» Україні. Зокрема, це відбувається через неспроможність їх ані сформулювати власні правові потреби, ані захистити свої права. Ситуацію намагається змінити низка громадських ініціатив та міжнародних донорів, як-от «Ромська програмна ініціатива» Міжнародного фонду «Відродження», спрямована на підтримку зусиль організацій та активістів, які залучають ромів до соціальних процесів і протидіють їх дискримінації. В Україні вже багато років діє мережа Центрів правової інформації та консультацій, яка налічує 42 відділення у 20 регіонах України. У них представники етносу можуть дістати правову допомогу з різних питань, зокрема оформлення ідентифікаційних документів, які засвідчують право власності на землю.
Залишається сподіватися, що Українська держава ХХІ століття все ж навчиться з повагою ставитися до всіх своїх громадян, навчиться цінувати історію, дотримувати прав людини, не повторювати помилок минулого. Адже пам’ять про трагічні уроки історії — Голокост єврейського народу та геноцид ромів часів Другої світової війни — є невід’ємною складовою формування системи цінностей, толерантності й прийняття іншої ідентичності в сучасному суспільстві.