Актор Рейф Файнс для свого режисерського дебюту вибрав не найлегшу основу, але досить виграшну. Геніальний текст Шекспіра робить половину справи, апріорі вербально приваблюючи, створюючи потрібну атмосферу, настрій і напрямок думок. І Файнс, іще 10 років тому вперше зігравши римського полководця Коріолана на лондонській сцені, цілком відповідає образові гордого, сильного, шанованого й дуже вразливого героя, котрий стає жертвою плебсу, з одного боку, і своєї любові до матері – з другого. Щоправда, на відміну від більшості Шекспірових п’єс, сенс, або, як нині кажуть, головний меседж автора-моралізатора, в око не впадає. Можливо, видатний англієць натякав саме на жінок, які, мовляв, так сильно на нас впливають, що примушують змінювати навіть не рішення, а вектор руху: Коріолан спочатку залишає Рим, потім іде на це місто війною, а майже захопивши його, в останній момент під впливом молінь матері та дружини повертає назад і врешті гине.
Осучаснення трагедії, перенесення дії з V століття до н.е. на початок XXI, не нове для шекспірівських творів: чудова версія «Річарда III» 1995 року, зрежисована Річардом Лонкрейном, досі є еталонною в цьому плані. І Файнс, на щастя, далі не йде й не відсилає подій у майбутнє. Одягнений у камуфляжний однострій сучасних солдатів, із автоматом у руках та кров’ю ворога на обличчі, він нічим не відрізняється від героїв телерепортажів із якоїсь гарячої точки, скажімо, Близького Сходу. Танки, стрілянина, вибухи – все відповідає духові та формі часу. І коли слів та дій стає забагато, режисер дозволяє ввійти у фільм "повітрю", роблячи паузу в безкінечних діалогах. Усе видається добре зістикованим: й актори на місці, й антураж вражає, і Шекспір у всій красі… Та мало не щосекунди відчуваєш нестачу свободи. Файнс докладно, детально проробив сцени, придумав різні смачнючки й дотепності, але назагал так і не втямив, що з усім цим зробити, тож і залишив кінострічку без фіналу.
Читайте також: Зачарування і розчарування «Оскара»