Торт і наган

Христинівський район, Черкаська область, село Шукайвода. В 1941-му моїй бабусі було вісімнадцять. Пряма мова:

 

Батько втік від комуністів, Але від німецької кулі втекти не зміг. У 1933-му йому було 29, один чоловік написав на нього донос, через заздрість. Але батька, який працював машиністом, попередив начальник станції. Він швидко записався на лісорозробки, що за 150 км від Москви, і не гаячи часу, в ту ж ніч виїхав. Після того я з ним бачилась уже в 1940 році, в Москві. Він працював бригадиром на залізниці. Призвали його в 1942-му. В 1944-му прийшло повідомлення про те, що батько помер під Ростовом-на-Дону від важкого поранення в живіт.

 

Перші німці з’явилися на чотирьох мотоциклах. Наша хата булла якраз на в’їзді в село. Зупинилися й розбіглися по домах шукати їсти. Я вже зібралася тікати, а він – у сіни. І вінтовку до грудей: «Комсомол, партизан?» Мама одразу його за плечі, плачуть: «Нє, пан, нє». Він тоді – «дай яйка». Мама зразу щось там йому дали, а я хутко на вулицю, і подалася куди тільки видно. То я два тижні сиділа в сусідів, ховалася. Мені додому не можна було, тому що після перших почали потоком їхати танки, коні. Потім прийшли пішоходи. У нас у дворі стояли машини.

 

У нашому селі вони нікого невбили, і хат не руйнували. Наказ знищувати хліб, що віддали ще у радянському колгоспі, ніхто не виконував. Хліб збирали вже за німців, і вони чесно видавали весь наш хліб, і всі пайки.

 

Коли під Монастирищем йшов фронт, німці одразу за нашою хатою влаштували кухню. Тягнули туди і корів, і свиней, і курей. Приведуть корову, просто там на дереві повішають, облуплять, порубають на шматки і в котел. Тут же у них працювало ще й двоє наших дівчаток, яких німці по дорозі захопили. Плакали ті діти. Ще два хлопчики було, по 15 років, на кухні теж допомагали. Їден розказував таке: «Наші, коли відходили, всіх хлопчиків від 10 років зібрали, видали лопатки і послали рити окопи. «А ми що, – розповідали діти, – встали і риємо. Відпочиваємо, копаємо – а тут над нами хтось «гир-гир-гир» – німці! А де ж наші? А чого ми тут?» А вони тоді до них – «вилазьте». Вилізли, і вони їх теж із собою забрали».

 

Одної ночі повари зґвалтувалитих дівчат, вони якраз у нашій хаті  були. З фронту приїхали до нас ночувати чотири солдати. Вони були на передовій троє діб, приїхали сюди, на відпочинок, і назад. Дівчата спали на ліжку, а інші – хто де бачив. Стелили мама солому, рядно, і хто як міг, солдати теж на

такому спали в іншій кімнаті. Вночі прийшли повари. Світять ліхтариком. Я вже сиджу напоготові – мама мене торкнули. Двоє кинулося до тих дівчат. Я тим часом на двір, там сніг, кукурудзиння на городі. Я в нього залізла, уся в снігу, сиджу. Ті дівчата кричали-кричали – ніхто їм не допоміг. Зранку солдати дуже розсердились, коли дізналися від мами. Пішли всі четверо, встромили поварам нагани по-під лоба, кажуть, розстріляють. Більше повари нікого не зачепили, хоч кухня і стояла ще декілька тижнів.

 

Хто його знає, чи лишився вінживий.Наймолодший солдат, років двадцяти, трохи вмів розмовляти по-нашому. Розказав, що у батьків один. Батьки старі, по 60 років, взяли собі двох українців, які допомагають по фермі. Говорив мамі: «Сталін, Гітлер сидять, – показує круглий стіл, – за столом ром п’ють». Показує далі: «А наш брат і ваш брат – б’ємо їден другого – за що? Що ми кому винні? Нікому нічого не винні, ми ваших б’ємо, а ваші – наших». Йому дали відпустку на Різдво, і він літаком з Христинівки полетів на декілька діб додому. Коли повертався назад, по дорозі на фронт знову приїхав до нас. Мати у Німеччині йому спекли торт, у такому спеціальному чемоданчику, гарно прикрашений. Вона йому наказали – «віддай тим, у кого ти жив». Всі посходилися, він всім по шматочку нарізав. Була людина така, душевна.

 

Німці «добрі», але й серед наших були не кращі. Через село йшла радянська колона з пораненими. На підводах лежало по три, по чотири чоловіки. Баби їжу приносили, воду, неначе своїм дітям та чоловікам. Начальник не підпускав, сам їхав на коні. Один йде за возом, і вже так сильно збив ноги, одна кров – взуття, видно, порвалося давно. Він до того проситься: «Начальник, дозволь мені на підводу, хоч метрів 50, хоч 100 провези, може, в мене ті ноги трохи одійдуть». І вже з останніх сил вчепився у воза, а ноги тягнуться по землі. Ми табуном стоїмо під дорогою, дивимось. Начальник, сволоч, на коні під гору їхав, витягає наган – бабах йому в голову! Люди тоді кричали, плакали, що страшне. А той його взяв за шинель, відтягнув убік у рівчак і кинув. Люди ж потім його і поховали.