Врешті, не до кінця зрозуміло, що ж робити простим смертним: чи то збиратися знову на Майдан, чи то збирати речі у клітчасті валізи й рухатися у бік західного кордону – геть від Москви, дайош Європу й супутні речі, пов’язані з майбутнім врожаєм полуниці у Польщі. Або будівельними роботами. Власне, тут кому й що ближче до душі. Тим паче, що окупований Крим нам не повернуть, сподіватися не варто. А от санкції з Росії західні партнери знімуть. Бо ж не лише українці стомилися від війни. А десятки гіві і моторол різних форм і розмірів скоро опиняться у Верховні Раді. Коротше. Путін виграв. Ми програли. Як казав живий класик: «Давай по новой, Міша. Всьо х…ня». Приблизно такі думки у голові могла б викликати новина про те, що Україна 1 жовтня погодилася на «формулу Штайнмаєра». З’явилася вона спочатку на сайтах російських пропагандистських медіа та в телеграм-каналах сепаратистів. Або на українських новинних ресурсах, але з посиланням на вже згадані російські сайти чи соцмережі.
Перша реакція на такі повідомлення – недовіра. Ну ж бо за 5 років війни можна було звикнути до фейкових новин від росіян. Це по-перше. А по-друге, інформацію завжди треба перевіряти з кількох джерел. Особливо якщо мова йде про підписання таких важливих (і незрозумілих за змістом) документів. І перше місце, куди зазвичай треба іти за такою інформацією – офіційні державні структури. А в нашому випадку – Адміністрація… тобто уже Офіс президента. От тільки є одна проблема. Жодної офіційної інформації не було. Аж до моменту незапланованого брифінгу голови держави. За цей час, певно, хтось таки уже встиг перевірити бронежилет, каску й аптечку, а хтось замовити лоукост до найближчої східноєвропейської країни.
Спілкування президента України з пресою тривало недовго. Промова голови держави і кілька запитань від журналістів зайняли максимум 10-15 хвилин. Саме стільки часу треба, щоб добігти від редакції до вул. Лютеранської і скласти собі тезовий конспект. Тож, якщо лаконічно: Україна погодилася на «формулу Штайнмаєра», але її не ратифікувала; формула передбачає постійний особливий статус Донбасу, який діє з 2014 року; цей статус буде прописаний в законі, якого поки не існує; коли Росія забере своїх «іхтамнєтов» не зрозуміло – про це будуть говорити під час зустрічі Нормандської четвірки; але дата цієї зустрічі теж невідома. Червоні лінії переступати не планують. Але де вони і як виглядають – не пояснили. І найважливіше: місцеві вибори на Донбасі будуть, але згідно з Конституцією, при контрольованому кордоні з РФ, а їх результати мають визнати спостерігачі ОБСЄ. І при цьому вибори не відбудуться, якщо на територіях ОРДіЛО будуть «будь-які війська». Останнє викликає здивування, оскільки росіяни ніколи й не визнавали, що вони присутні на Донбасі. А українська армія мала там свої бази до початку війни. Але це вже дрібниці. Бо ж короткий брифінг (про велику прес-конференцію, здається, у Зеленського забули, задовольняючись інтерв’ю акторам з серіалу про вчителя-історика) лишив після себе значно більше питань, ніж відповідей.
Читайте також: Формула розбрату
Наприклад, хто буде контролювати виведення російських військових з Донбасу? Хто, окрім Збройних сил України, має констатувати, що останній псковській дєсантнік, чи спецпризначенець з Тольятті, чи бурятський танкіст залишив межі України? Або як і коли будуть відводити українські війська? Бо все ті ж «новини сепаратистів» уже встигли назвати конкретну дату з посиланням на представника Росії у Мінську Боріса Гризлова – 7 жовтня. У Зеленського поки офіційно мовчать. Чи, скажімо, яким чином Офіс президента бачить майбутні місцеві вибори на окупованих росіянами територіях? Адже за українськими законами, процес має контролювати українська, а не російська Центральна виборча комісія. Балотуватися туди мають право українські, а не російські депутати. Працювати, в першу чергу, там мають українські журналісти, а не російські пропагандисти. А ще цікавить, хто гарантуватиме безпеку роботи? Коротше: як все це змусити запрацювати? Бо нині всі ці умови виглядають так само непевно, як перемир’я на лінії розмежування.
За погодженою у Мінську формулою після визнання цих виборів спостерігачами ОБСЄ, тимчасовий і ще не написаний закон про особливий статус Донбасу починає діяти постійно. Так, цей закон існує і зараз. Його прийняли ще у вересні 2014 року (якщо хто забув – приблизно в цей час російська армія зайшла на територію України, на неконтрольовані території, зокрема в район Новоазовська неподалік Маріуполя). Червоних ліній, які згадував 1 жовтня Зеленський, у цьому законі було багато. Та цей закон і був суцільною, жирною червоною лінією. Але він був покликаний зупинити реально масштабну війну. Варто лише згадати панічні настрої навколо потенційної здачі Маріуполя. Тож проголосований в українському парламенті документ радше нагадує конспект зі слів Путіна. А там була і амністія для терористів і бойовиків. І обов’язкове фінансування начебто звільнених ОРДіЛО. І дозвіл на російську мову в офіційній сфері життя. І «народна міліція» з місцевих терористів. Вибори там мали відбутися 7 грудня. Але 2014 року. Тож весь цей час закон про особливий статус Донбасу благополучно… не виконувався. А Україна намагалася пройти між крапельками.
Читайте також: Мешканці прифронтової зони: відведення — наша смерть!
Рік 2019-й. За чутками, Офіс президента хоче провести місцеві вибори по всій Україні 8 грудня. Чи відбудуться вони на окупованій росіянами частині Донбасу – невідомо. І давайте чесно: які в біса вибори? На територіях, де люди вірили в міф, що дотаційний регіон годує всю країну. В міф про десятки автобусів «каратєлєй-правосєков». Для прикладу: через три роки після звільнення Слов’янська місцеві жителі розповідали, що «хунта» розстріляла 700 (sic!) пацієнтів разом з лікарями в підвалах психлікарні міста. Що робиться в головах у людей, які 5 років прожили у фактичній окупації – важко уявити. Кого вибиратимуть під впливом такої потужної пропаганди на місцевих виборах у регіоні, який де-факто стає федеративним суб’єктом? Такі вибори можна вважати червоною лінією?
Читайте також: За чужим сценарієм
І хоча місцеві вибори в ОРДіЛО факт недоконаний і поки що доволі примарний, активне громадянське суспільство уже вийшло на протести. Поки очолюване старими політиками. Ввечері 1 жовтня на Банковій зібралися запалити кілька фаєрів націоналісти зі Свободи та Нацкорпусу. На Майдані Незалежності представники Європейської Солдіраності й прибічники Петра Порошенка (хоча й не тільки) закликали приходити під Раду і на Майдан. Щоправда, на щастя для Зеленського, ці табори поки вирішують між собою, чий протест більш правильний. І хто насправді тут рука Кремля. Звісно, що ані путчі, ані революції так не роблять. Але так уже склалося історично, кожен український президент має свою неповторну осінь. Варто лише заступити за червоні лінії. І, як показує практика, не всі можуть засвоїти цей урок.