Політика

  ▪   Алла Лазарева

За чужим сценарієм

Фото: REUTERS
Україна в міжнародній політиці відповідає на чужі ініціативи та не генерує власних
Матеріал друкованого видання
№ 39 (619)
від 26 вересня

«Крим сьогодні — спірна територія, але ми не будемо про політику», — чарівно посміхнулася Свєтлана Адаксіна, заступник генерального директора «Ермітажу». Місце дії — новий російський «культурний центр», збудований на кошти кремлівської адміністрації. Назва круглого столу — «Південне узбережжя Криму — територія всесвітньої спадщини». Зала заповнена наполовину, переважно французькими росіянами, але також кількома французами, зацікавленими в бізнесових взаєминах з РФ. Яскраві слайди з красивезними кримськими пейзажами, цікавий історичний екскурс, вкрадливі інтонації ерудованих доповідачів... «Наука поза політикою» — один із мемів інформаційної війни, що отримав життя в контексті нової російської політики Емманюеля Макрона.


Минув той час, коли росіяни мовчки чекали, доки світ звикне до «російського Криму». Віднині вони відкрито хизуються вкраденим, а Міністерство культури Франції не тільки не реагує, а й навпаки — розміщує на своєму сайті інформацію про заходи, які ще півроку тому назвали б якщо не провокаційними, то принаймні контроверсійними. «Ви ж самі обрали президента, який обіцяє «близький мир» та демонструє «готовність до компромісів», — виправдовуються французькі колеги, коли мова заходить про потепління у французько-російських взаєминах.

 

Читайте також: Формула розбрату


«Шокований неприхованою промоцією російської пропаганди від Мінкульту Франції, яке в рамках Днів європейської спадщини не вбачає проблеми (навіть після численних звернень!) у проведенні під його егідою заходу, що фактично легітимізує окупацію Криму. Дивна розбіжність з офіційною позицією», — написав у своєму Twitter посол України у Франції Олег Шамшур. Звернень було чимало. І від посольства, і від громадських активістів, і від українських організацій. Та тим не менш. «Нові можливості», якими так тішився Макрон під час візиту Зеленського, — це, виявляється, і нова «гнучкість» у ставленні Парижа до стандартів міжнародного права.


«Коли Росія поверне Україні вкрадений Крим?», — запитав з місця активіст української громади Володимир Когутяк. «Ніколи, — відповіла зала російською. — Крим — наш». Організатори почувалися цілком упевнено. Інтелігентна розмова «не про політику», наскрізь просякнута наполегливими згадками про французькі інвестиції в ХІХ та на початку ХХ століть. «Татарські пам’ятки? Майже немає», — запевнила аудиторію заступник гендиректора «Ермітажу», коментуючи власні фото з розкопок на Південному узбережжі. Унікальні археологічні знахідки з незаконно привласненої землі вивозяться до славетного російського музею. Якщо називати речі своїми іменами, це задокументована крадіжка культурних цінностей. Відомим, ерудованим, шанованим французьким мистецтвознавцям, які радісно аплодують фільму Маріан Лакомб «Культурна спадщина Південного узбережжя Криму та його охоронці», треба розуміти, байдуже.
«Не важливо, кому сьогодні належить Крим: Росії, Україні чи кому іншому, — знайшовся з відповіддю російський посол Алєксєй Мєшков. — Головне, щоб ми всі разом берегли та розвивали цей унікальний куточок загальнолюдської культурної спадщини».

Нездатність просувати власні ініціативи в політиці заганяє гравця до лабетів безперспективної об’єктності. Тоді грати починають за нього, від нього та замість нього.


Непереконливі розмови про новий міжнародний договір «à la Будапештський» за участю Москви та російський круглий стіл про Крим у кількох кроках від Ейфелевої вежі — явища, безперечно, різного масштабу. Проте коріння в них спільне, бо обидва вони про сповзання України у зовнішній політиці від суб’єктності до об’єктності. Розмита риторика, відсутність реляцій про перемогу над державою-агресором у дискурсі Банкової, прямі телефонні розмови Володимира Зеленського з господарем Кремля — усі ці новації не тільки розхолоджують західних партнерів, а й дають змогу їм припускати, що Київ загалом не проти капітуляції на умовах Кремля, якщо все це гарно обгорнути й красиво подати.


«Київ та Москва по-різному розуміють словосполучення «встановити мир», — зазначає в одному з твітів колишній український посол у Брюсселі, дипломатичний радник колишнього президента Порошенка Костянтин Єлісєєв. Для України мир — це відновлення територіальної цілісності, а для Росії — це повільна легітимізація за фактом заграбастаних земель. Компроміс у питанні звільнення заручників був, за визначенням експертів Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, «тактичним відступом» з метою «затягнути Банкову в тенета неформальних контактів і тіньових зобов’язань».

 

Читайте також: Die Welt: Макрон — спокусник Росії

 

На думку французького юриста Бернара Пуату, найбільша небезпека таких прямих переговорів — навіть не втрата такого важливого ресурсу української дипломатії, як міжнародна підтримка союзників, а насамперед створення небезпечного прецеденту підміни чітких вимог міжнародного права усними домовленостями. «Такі поступки авторитаризму матимуть недобрі довготермінові наслідки для цілого регіону Східної Європи, — вважає пан Пуату. — Вони підсилюють і Путіна, і разом з ним усіх авторитарних лідерів, які побачать, що час перемагає принципи, а сила — правила».

 

Ще один неоднозначний прецедент, що дуже стримано коментують у правозахисних колах, — це згода України віддавати в обмін, за бажанням Путіна, власних громадян — від Цемаха до поплічників сепаратистів. Хоч би як ці люди завинили перед своєю державою, їх має судити український суд. Де гарантія, що наступним кроком Київ не погодиться передавати до РФ опонентів нинішньої влади, з якими Москва також хотіла б поквитатися за іншими рахунками? Донедавна обміни полоненими базувалися на принципі відстоювання своїх, хай би там що згодом виявилося причиною ув’язнення. Чи можна вважати торг українськими громадянами новою тактикою? І якщо так, як далеко в пошуках легкої популярності готова зайти нова влада?

 

Компроміс з агресором для його жертви — це завжди тією чи іншою мірою капітуляція. Особливо коли про бажання миру першою повідомляє сама жертва. Можна й треба критикувати Макрона за недалекоглядний поспіх у відносинах із Росією, але це не знімає з порядку денного болючого українського питання: чим і як готовий розраховуватися новий президент за «швидкий мир»? Після зустрічі тристоронньої групи в Мінську 18 вересня Кремль волає з усіх своїх медійних ресурсів, що «Україна знову зірвала угоду про мир». Так, нібито українські танки зайшли до Курська та здійснюють обстріли. Але якщо агресор настільки зацікавлений у «формулі Штайнмайєра», чиї інтереси в ній закладені й кому вона обіцяє найбільші ризики?

 

Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей


За попередніми даними з французьких дипломатичних джерел, зустріч у Парижі за «нормандським форматом» могла б відбутися 15 жовтня. Макрону кортить постати успішним миротворцем. Москва користується нагодою, щоб наловити більше риби в каламутній воді. Київ ніби заявив загадкову «формулу Зеленського», але зміст її ще не прояснив. Як підказує досвідчений дипломат Костянтин Єлісєєв на своїй сторінці в Twitter: «Варто ідею «формули Зеленського» спробувати перевести в справжню українську формулу мирного врегулювання на Донбасі. З цим баченням і збиратися на Нормандський саміт. Три елементи: жодної шкоди держустрою, жодної шкоди суверенітету й територіальній цілісності, включно з Кримом, жодної шкоди правам громадян України». Чи врахують ці побажання на Банковій? Побачимо.


Нездатність просувати власні ініціативи в політиці заганяє гравця до лабетів безперспективної об’єктності. Тоді грати починають за нього, від нього та замість нього. Україна за п’ять років війни вийшла з болем і кров’ю на свою суб’єктність. Недосконалу, але вистраждану. Але є ризик її втратити. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.