Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Мешканці прифронтової зони: відведення — наша смерть!

Проукраїнська спільнота прифронтових населених пунктів впевнена, що після відведення українських військ в їхніх містечках може початися справжнє кровопролиття

Питання реалізації деяких пунктів Мінських домовленостей виринає на поверхню вже не вперше. Відведення військ з обох боків лінії фронту, здавалось би, повинно забезпечити демілітаризацію та підвищити рівень безпеки для цивільного населення. Бо через наявність військових підрозділів, які ведуть бойові дії один проти одного, страждає інфраструктура, під вогонь потрапляє мирне населення, існує ймовірність мародерства або інших порушень спокою за участю військових. Чому ж тоді цей процес начебто повернення мирного життя викликає хвилю протестів, що відбуваються у різних населених пунктах, які знаходяться вздовж лінії фронту на контрольованій Україною території?

 

Протестувати почали не вчора. У 2016 році три мешканки Волновахи вийшли з українськими прапорами, щоб зупинити кортеж міжнародної організації ОБСЄ. Вони протестували проти відведення військ біля свого міста, де, до речі, теж пройшов потужний мітинг, на якому місцеві жителі та мешканці інших прифронтових населених пунктів застерігали керівництво країни від рішення, яке вони відчували, як зраду. “Нас залякують міжнародним скандалом, бо ми перешкоджаємо руху представників ОБСЄ. А хто буде перешкоджати руху російських танків, коли тут вже не залишиться української армії? Хто захистить наших дітей?”, - пояснювала своє ставлення до процесу учасниця протесту Світлана Казакова. Тоді здійснити відведення не вдалось, бо вороги не дотримались синхронності, тому війська залишились на своїх місцях. Наступні намагання прибрати український військових з відвойованої землі знов викликають протести населення. Вони стверджують, що зараз навмисне приховують випадки провокацій з боку бойовиків, зменшують цифри, що сповіщають про кількість обстрілів, щоб провести відведення за будь-яку ціну. Цього разу люди побоюються, що в їхні населенні пункти повернеться знов те жахіття, яке вони пережили на початку війни, коли навкруги панували бойовики.

 

Читайте також: Стагнація чи прогрес?

 

“Я вже пережила обстріли та погрози під час окупації. Це був жах, пам’ятаю, як грабували та підпалювали хати, але ніхто не міг цьому зарадити, навіть якби хотіли, бо не працювали жодні державні структури”, - згадує мешканка Красногорівки Олена, яка через побоювання знов опинитися сам на сам на одній території з ворогом, не вказує прізвище. - А потім ми зраділи, що живемо знов на вільній території, де є закон. І ті, хто відверто виявляє прихильність до України, відчули певну підтримку та захист від військових. А тепер ми маємо багато причин боятися агресії не тільки проросійські налаштованих земляків, а й тих, хто буде вільно приїздити з окупованої території та безкарно “мститися” патріотам. Впевнена, що це означатиме велику кількість кривавих зіткнень навіть на побутовому рівні: зброї зараз на руках дуже багато навіть у цивільного населення, не кажучи вже про бойовиків. Але їхати звідси навіть у випадку відведення військ не збираюсь, бо вже маю досвід воєнного лихоліття. А ще впевнена, що ми тут потрібні, щоб за будь-яку ціну впроваджувати свої цінності та патріотичні ідеї. Навіть, якщо нас позбавлять підтримки військових”. Більш песимістично налаштована волонтерка та патріотка з Золотого -4, якого це відведення стосується безпосередньо. “Мене розстріляють. Навіть не сподіваюсь на якийсь інший варіант. Бо тут всі знають, хто конкретно допомагав військовим, намагався підтримувати українські традиції. Таких нас тут не багато, але для них ми справжні вороги”, - відверто каже Марина Данілкіна. - Нам залишається або протестувати, ставати поруч з ними та не давати відвести війська, або просто чекати на смерть. Їхати кудись світ за очі таким як я просто нема за що. З багатств — розбомблена хата і любов до України”... Про можливу велику трагедію каже й Костянтин Ільченко, який донедавна був керівником ВЦА Золотого та Катеринівки: “Схоже, що бійці, які воюють в Золотому, і люди, які там живуть, краще за владу знають, що буде після розведення військ. А буде біда і горе. Постраждають, перш за все, мирні мешканці. Розумію, що йде велика геополітична гра, в якій Україна, хай і малий, але теж гравець. Тому, вважаю, що Києву, перш ніж різати, потрібно сім разів відміряти. Пора вже припиняти практику використання простих людей як розмінної монети. Достатньо з нас Дебальцевого!”

 

Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей

 

Переселенець, громадський активіст, який всі ці роки підтримував різноманітні культурні проекти в “сірій зоні”, Максим Потапчук описує атмосферу, що зараз панує у більшості прифронтових населених пунктів, які наближені до зони відведення військ: “Паніка, страх, злість, образа - все що я почув сьогодні від своїх друзів та колег з прифронтової зони. Проукраїнському населенню не дають жодних гарантій безпеки життя. Відійдуть українські військові і в підсумку почнеться лавиноподібна помста з боку адептів ОРДЛО - різанина, вбивства, підпали майна. У відповідь також почнуться вбивства. Люди впевнені - поліція не в змозі буде зупинити хаос. В “прифронті” і до війни поліціянтам не довіряли, тільки військова сила і зброя стримує агресію”. Він закликає громадськість, ЗМІ та волонтерську спільноту мобілізуватися задля запобігання трагедії, поки мешканці прифронтових населених пунктів ще мають на це надію. Але не завжди це прагнення, які тільки за останній час вилилися у декілька масових мітингів та звернень жителів прифронтових міст та селищ, знаходять підтримку у тих, хто спостерігає за суперечливим процесом з мирної території. У коментарях під постом Потапчука у Facebook, який поширили більше тисячі людей, можна знайти й пояснення, що відведення — це взагалі благо, бо зменшить ризик для військових, попри очевидну втрату вже облаштованих та зручних позицій. Що та невеличка купка патріотів повинна боронитися й самостійно, навіть якщо йдеться про старих та дітей, а також, що всі нормальні можуть виїхати, хоча свої домівки для них при цьому традиційно не пропанують. Звісно, перепитують, за кого на виборах голосували мешканці цих селищ, і навіть роблять висновки, що цей процес, як і ще більш резонансна теза про вибори в ОРДЛО — це про поширення впливу України на окуповану територію, а не про втрату територій та людей. Біллю відкликається ця проблема хіба що волонтерам та військовим, які нагадують, скільки побратимів поклали життя за кожний клаптик української землі, який зараз знов буде вимушено перефарбовано у сірий колір - колір безвиході, беззаконня, відчаю та смерті.

 

Читайте також: Олександр Турчинов: «У питаннях захисту української ідентичності не можна здавати назад»

 

“Я намагаюся донести до влади через доступні медіа думку, що треба спиратися на людей з українською і проукраїнською позиціями, що мобілізація “своїх” дасть більший результат, ніж загравання з тими кому “какая разница на каком языке и какой флаг”, - впевнена Людмила Довгоновська, колись - начальник управління стратегічних комунікацій Департаменту масових комунікацій Луганської облдержадміністрації, а зараз активістка. -
Важливо не зрадити тих, для кого Україна є цінністю”.

 

Очевидно, що така неоднозначна подія, як відведення військ з вільних територій, вимагає ретельної уваги громадськості, широкого обговорення з залученням не тільки політичних експертів, а й місцевих активістів. До яких, до речі, досі ніхто не звернувся з високих трибун, пояснюючи — як саме держава планує гарантувати безпеку їхнього життя, чи працюватимуть в повному обсязі державні інституції, і, власно, задля яких вищих цілей вони знов повертаються до напівпідпільного життя на власній землі.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.