Як люди привчаються до того, що колись вважали неприйнятним? 1927 року Фредерік Трешер опублікував «природничу історію» 1313 банд Чикаго. Кожна з них жила за набором неписаних правил, що набули значення для її членів, але залишилися неприйнятними для інших людей. Така сама ситуація з Дональдом Трампом та його численними прихильниками. Перетворюючи на норму погляди, які до його появи були суспільними табу, висуванець Республіканської партії прийшов до американської політичної культури з кастетом.
Вихваляння про те, як він хапав жінок «за кицьку», записані задовго до проголошення Трампа кандидатом на посаду президента, вельми неприємні самі собою. Утім, більше хвилює те, наскільки наполегливо багато його прибічників вважають, що така поведінка нормальна. Як і погроза цього політика під час других дебатів кинути Гілларі Клінтон до в’язниці в разі перемоги. У демократії, слабшій за американську, такі твердження могли б спровокувати насильство після виборів. На щастя, США наступного дня після голосування не збираються бунтувати. Пояснення цього криється не стільки у впливі держави, що забезпечує дотримання букви закону, скільки в неписаних правилах, які зміцнюють американську демократію. Правилах, які зневажає Трамп — і які громадянам США треба захистити.
Повелитель бурі
Вам це здається перебільшенням? Тоді згадайте, які ідеї Трамп запустив у політичний дискурс цього року: мусульманам слід заборонити в’їзд у країну; федеральний суддя, народжений від мексиканських батьків, не здатен головувати в розгляді справи за участю Трампа; глузувати з журналіста-інваліда можна; слід стежити, аби «злодійка» Клінтон не вкрала виборів. Деніел Патрік Мойніган писав, що, коли водночас трапляється багато поганого, суспільство знижує стандарти, аж доки перелік неприйнятного звужується настільки, що останнім можна управляти. Коли доходить до того, що батьки думають, чи варто дозволяти дітям дивитися дебати між кандидатами на президентство, тоді обіцянка Трампа збудувати стіну на мексиканському кордоні сприймається в порівнянні не так і страшно.
Читайте також: Стратегічний запас дипломатії
Така поведінка в політиці не нова. Трамп вносить у мейнстрим відтінки фанатизму й песимізму, на яких можна заробляти бали: мовляв, у найбагатшій, найвпливовішій країні світу на початку XXI століття живеться гірше нікуди. Відтак як причина нинішньої ситуації подаються не конкретні політичні рішення, а сама система, яку слід зламати, аби проблеми Америки можна було вирішити.
Оскільки Трамп сприймається як герой реаліті-шоу, його твердження видаються не настільки тривожними. Тож буває важко зрозуміти, наскільки серйозно він говорить і наскільки серйозно його має трактувати аудиторія. Коли хтось обурюється, він має певний простір для «правдоподібного заперечення» (завжди можна відмахнутися, мовляв, «це ж просто Трамп та годі!»). Коли з’являється черговий знак того, що він не здатен бути главою держави, деякі прихильники мають нагоду вчепитися за альтернативну реальність («Я вважаю, що він справді хороша людина й чудовий бізнесмен, тож, поза сумнівом, набере собі прекрасну команду»).
Не всі ті, хто ходить на Трампові мітинги, фанатики. Але вони готові стояти поруч із людиною, яка не цурається шовіністичних висловлювань. Або людиною, яка вдягає футболку з написом Trump that bitch, тоді як прихильники вважають: якщо це необхідно для поразки Клінтон, то нехай буде. Найкращі із прихильників республіканського висуванця сподіваються: якщо розкрутити кулю для знесення нетрів і лабіринтів вашингтонської політики, то публічне життя згодом можна відбудувати — і зробити це таким чином, щоб надалі в ньому були представлені реальні особистості, а не еліти й групи за інтересами. Утім, коли загал починає вважати, що політика огидна чи абсурдна, вони втрачають віру в неї. Зазвичай це тільки ускладнює ситуацію.
Якщо Трамп переможе на виборах, республіканцям доведеться відповідати очікуванням, які він породив, тобто очікуванням протекціонізму, збільшення державних витрат і паралельно — скорочення податків, ворожості до іноземців та відмови від зовнішньої політики, що існувала не одне десятиліття. Це зробило б Америку біднішою, слабшою і менш безпечною. Тим часом Республіканській партії, як і раніше, потрібна буде підтримка тих, хто вболівав за Трампа. Це аж ніяк не оновить політику, лише зробить її ще бруднішою і брутальнішою.
Читайте також: Американські ЗМІ про президентські дебати: політика підготовки проти політики домінування
Якщо Трамп зазнає поразки, Клінтон розпочне своє президентство у країні, де десятки мільйонів людей вважають, що їй місце у в’язниці. Він може програти настільки, що потягне із собою на дно республіканські більшості в обох палатах Конгресу. Якщо так станеться, Клінтон матиме щонайменше два роки до наступних проміжних виборів, за яких вона могла б проштовхнути реформу міграційного законодавства, збільшити видатки на інфраструктуру і змінити баланс сил у Верховному суді. Це стало б значним успіхом. Утім, близько 40% виборців почувалися б так, ніби по них катком проходить ворожа влада. Результат — іще глибша поляризація політики.
Почасти саме тому, що Клінтон не люблять, їй не довіряють, у листопаді вона швидше стане президентом із Палатою представників, а то й Сенатом під контролем республіканців. Це формула лютого, сповненого ненависті пату. В такому разі слід очікувати нових зупинок роботи уряду, а може, й спроб імпічменту. І більше урядування через акти виконавчої влади й рішення в обхід Конгресу, що підживлюватиме поширене відчуття стосовно нелегітимності нової глави держави.
Маючи такі обмеження й непопулярність удома, Клінтон почуватиметься непевно й на зовнішньополітичній арені. Тому вона може з меншою готовністю йти на ризики, які тягнуть за собою обстоювання вільної торгівлі або виклики американському впливу з боку Китаю чи Росії. У такому випадку роль Америки у світі послаблюватиметься. Розчарування і зневіра зростатимуть.
Місто на пагорбі
Наскільки такий шлях невідворотний? Якщо почати в політиці жбурлятися грязюкою, зупинити це буде дуже важко. Утім, часом вдається побачити проблиск кращого. Коли Тодд Акін у 2012 році на шкоду собі намагався показати різницю між «законним зґвалтуванням» і не настільки «законним», а відтак утратив майже гарантоване місце в Сенаті, кандидати від республіканців і політтехнологи взяли це до уваги.
Читайте також: Американські ЗМІ про президентські дебати: політика підготовки проти політики домінування
Схожі усвідомлення мають відбутися зараз, і у величезному масштабі. Здорова політика — це не бандитські розборки. Вона передбачає компроміс, бо поступки в одних питаннях означають прогрес в інших. Політика — це коли антагоністи домовляються про план, адже не робити нічого — найгірший план з усіх можливих. Політика вимагає розуміння, що опонент може бути гідним і принциповим, хоч би яка сильна була незгода між вами. Виборча кампанія 2016 року висміяла всі ці ідеї. І гірше від цього кожному американцеві, без винятку.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com