«Уяви собі, — каже Ґленн Драммонд, показуючи на поля за вікном пікапа, — тут скрізь був сосновий ліс». На початку ХІХ століття той, хто їхав цим відрізком старої федеральної дороги в окрузі Мейкон у штаті Алабама, «не знав, що ховається за наступним деревом». Тут водилися ведмеді, гримучі змії і жили непокірні корінні американці, з чиїми торговими шляхами перетиналася ця дорога. Нині археологи ведуть розкопки у Ворріор-Стенді, де вождь племені криків тримав заїзд і де знайшли англійські люльки та французькі кремінні замки до рушниць; а на кілька миль далі, у Крик-Стенді, стоїть старовинна методистська церква. Далі сучасна автострада звертає геть від старої ґрунтівки, яка зникає в полях і гаях.
Федеральна траса з Вашингтона до Нового Орлеана, яку деякий час називали «Аппієвою дорогою Півдня», стала не потрібна, щойно з’явилися пароплави, залізниці й телеграф. Але за свій недовгий зоряний час вона зумовила війну з племенами криків, а відтак посприяла їх знищенню. Після завоювання прийшла міграція: «Коли розбили індіанців, — розповідає Драммонд, який знається на історії дороги, — нею рушив потік поселенців». Частина цих першопрохідців зайняла хороші землі центральної Алабами в так званому Чорному поясі родючих ґрунтів, облаштувала бавовникові плантації і почала завозити рабів, які мали там трудитися. Інші робили те саме на заплавних рівнинах річки Теннессі. Згодом бідніші мігранти заселили піщаний регіон Вайрграсс на південному сході й мальовничі, але не такі родючі горби на півночі, де було менше рабів і шляхів.
Ця економічна модель перетворилася невдовзі на політичну, яка, по суті, трималася два століття — навіть коли електорат змінивсь, а дорогу, що посприяла його розмежуванню, поглинула природа. У тій моделі дрібні фермери та землевласники, їхні нащадки, подеколи повставали проти класу плантаторів та його сучасних аналогів, особливо коли труднощі спонукали їх збиратися під знаменами харизматичного лідера. Попри системність цього циклу, історія має свої нюанси. Популізм в Алабамі — як і в інших штатах, що доклалися до перемоги Дональда Трампа, — не завжди, як могло здатися, тримався на упередженнях. Швидше навпаки. Не меншим чином його живило глибоке (і часто небезпідставне) відчуття, що влада — це банда шахраїв, а політики — знаряддя плутократії.
Народження вільного штату
Інавгураційний виступ Трампа по Fox News із захватом дивились у закусочній Jack’s, що в містечку Дабл-Спрингс на півночі Алабами. «Одна з найкращих промов, які я взагалі чув, — сказав відвідувач у робочих черевиках і камуфляжі, які тут носить багато хто. — Крутий буде президент». Такий ентузіазм не дивує. Алабама — один із тих штатів, де в листопаді Трамп переміг із найбільшим відривом. А округ Вінстон, із центром у Дабл-Спрингсі, дав йому найбільше голосів: 90% тутешніх виборців підтримали нинішнього президента.
Спершу Вінстон видається приїжджим саме таким, яким і повинен їм видаватися сільський Південь. Тут дві головні святині: футбольна команда Алабамського університету й баптистська церква. Відгалуження обступлених лісами доріг рясніють дороговказами до лісових капличок. В окрузі досі панує сухий закон; у самому Дабл-Спрингсі чотири роки тому ледве набралася достатня кількість голосів за продаж алкоголю. За словами мера Елмо Робінсона, кількість затриманих за кермом у нетверезому стані відтоді знизилася, бо люди перестали їздити по спиртне до міста Джаспер у сусідньому окрузі Вокер і дудлити його дорогою назад. У вечір інавгурації на караоке в єдиному ресторані, де подають міцні напої, чоловіки в ковбойських капелюхах наспівували народних пісень про Бога і про зрадливе кохання.
Але Вінстон і навколишні округи не такі прості в політичному сенсі, як може здаватись, і ніколи простими не були. Замість їхати федеральною дорогою перші європейські поселенці прибували в ці краї переважно через Аппалачі з інших гірських районів і займали землю, яку можна було придбати недорого, маленькими ділянками, або й просто самовільно селилися на вільних теренах. Вони вели присадибне господарство для власного проживання, полювали й ловили рибу. Як і Трамп, ці вільні фермери глибоко шанували жорсткого популіста Ендрю Джексона, який був президентом у 1829–1837 роках.
Читайте також: Останнє американське попередження
Місцеві жили ізольовано: колишній редактор газети Daily Mountain Eagle («Щоденка «Гірський орел») у Джаспері Скіп Такер розповів, що видання назвали так, бо погонич мулів, який розвозив перший наклад, пожартував, мовляв, новини тут до снаги зібрати тільки орлу. Але незабаром почалися тертя із земельними спекулянтами, банкірами й найбільшими плантаторами. За словами відставного директора архівного департаменту штату Еда Бріджеса, фермери-горяни були «нащадками кріпаків та селян Європи» й «боялися виникнення нової аристократії».
Із початком громадянської війни тертя переросло в конфлікт. Округ Вінстон був найбіднішим у штаті. Як і деінде в південних передгір’ях Аппалачів, тут було мало (лише 14) рабовласників. Деякі громади приєдналися до конфедератів, наслухавшись закликів про підтримку земляків або про верховенство білих. Але не Вінстон. Як свідчить хроніка округу, написана місцевим істориком Доном Доддом, у резолюції, затвердженій у таверні Луні, говорилося, що коли штат може вийти з Федерації, то й округ може вийти зі штату. Громадяни просили, щоб їм дали можливість самим визначати свою долю «тут, серед гір і пагорбів північно-західної Алабами». Але у спокої їх не залишили. Натомість вони вели партизанську війну в мініатюрі проти офіцерів, які вербували солдатів, і мародерів. Дезертири знаходили прихисток у безлюдних скелях і печерах; а власник таверни Білл Луні дістав прізвисько Чорний Лис за незвичайну винахідливість, коли проводив їх до позицій Федерації.
Сьогодні біля приміщення суду в Дабл-Спрингсі стоїть скульптура — збірний образ солдатів Півночі й Півдня (більшістю таких пам’ятників на Півдні вшановано тільки південців). У написі, який зробив Додд, сказано, що за Федерацію воювало вдвічі більше місцевих мешканців, ніж за Конфедерацію, яку містяни досі згадують недобрим словом. Колишня непримиренність частково збереглась і до наших днів, як і несприйняття зарозумілих еліт. Дорогою із Дабл-Спрингса до Гейлівілла, найбільшого міста в окрузі, можна побачити стодолу з гордою вивіскою «Вільний штат Вінстон». «Ми все ще за незалежність», — каже мер Робінсон. Невдовзі цей дух знову вирвався на волю.
Людям потрібен порятунок
Плантатор Рубен Колб, що балотувався на виборах губернатора у 1890-х, був багатієм, але його прибічникам, яких обурював істеблішмент (як і симпатикам Трампа), було до того байдуже. Під час війни він командував артилерією Конфедерації, недовгий час керував оперним театром а відтак, уже як фермер на півдні Алабами, вивів надзвичайно витривалий сорт кавуна, який назвав «Перлина Колба». Насіння роздавали в рекламних торбинках з ім’ям політика та його портретом із пишними вусами. Колб став обличчям нової великої хвилі антиелітизму.
Протягом десятиліть після громадянської війни дрібні фермери гірських і передгірних округів Алабами (як-от Вінстон) і регіону Вайрграсс були переконані, що їх використовують. Так воно й було. Вартість землі різко падала, а податки на нерухомість зростали. Через потребу в грошах багато хто почав культивувати бавовник, ціна на який майже відразу обвалилася. Декого розорили відсотки, які правили за свій товар постачальники, або — коли вони продали свої угіддя й були змушені орендувати чужі — зажерливі землевласники. У книжці «Бідний, але гордий» («Poor but Proud») історик Вейн Флінт описує життя фермера з округу Вінстон Девіда Манаско. У 1860-му той мав землі та майна на чималеньку суму, $1400. А до 1880-го вже був здольником, тобто належав до найнижчої касти орендарів.
Читайте також: Відставка Майкла Флінна: Чому вона вказує на неприпустимі помилки в системі національної безпеки США
Ці люди не тільки зазнавали економічних труднощів, а й утрачали честь. Нехай їхній ґрунт був і бідненьким, але це була своя земля, і завжди зберігалася надія придбати ще клаптик. А так землероби скочувалися зі свободи незайнятої території до залежності. «У нас в Алабамі цього було більше, ніж у решті країни», — каже Бріджес про той соціально-економічний дауншифтинг. Він не припинився. Нині продається чимало скромних будиночків, розкиданих по густих лісах і берегах захованих поміж них озер округу Вінстон. Тут, у досі одному з найбідніших куточків одного з найбідніших штатів Америки, зачинені стоять крамниці, супермаркети й навіть деякі з тих незліченних церков. Зате не бракує шроту і звалищ. Навколо Дабл-Спрингса, за словами Робінсона, найбільші працедавці — це тартаки та виробники трейлерів; він сподівається, що буде більше туристів. Хмарочоси Бірмінгема здаються такими самими далекими, як послідовникам Колба здавалася промислова заможність розрекламованого повоєнного «Нового Півдня».
«Людям потрібен порятунок, — вигукував він, — і сам Бог бачить, що вони мають право вимагати його». Його кампанії були елементом ширшого фермерського руху, який під час сільськогосподарської депресії 1890-х років знайшов вихід у Популістській (Народній) партії. У 1892-му Колб пішов на губернаторські вибори як демократ-джефферсоніанець (зовсім відкинути демократичну вивіску було надто ризиковано), але й тоді, й у 1894 році його електоральна програма була популістською. Він виступав за градацію податків, покращення державних шкіл, банківську й валютну реформи та справедливіші ціни на залізниці. У коаліції, до якої прийняли й робітників нової індустрії Алабами, він пообіцяв не допускати пролетарів-каторжан на шахти, де їх використовували як штрейкбрехерів. Усі негаразди фермерів, навіть викликані невідворотними ринковими факторами, він приписував залаштунковим іграм різних клік. Це схоже на заяви Трампа про те, що глобалізацію можна розвернути назад, якщо притиснути «великих босів».
Вічна зачіпка. На вибори губернатора 1946 року Джим Фолсом (в центрі) ішов, обіцяючи збільшити фінансування соціальної інфраструктури штату. Останнє приваблює місцевих виборців і сьогодні у програмі Трампа
Діти з родин прибічників Колба носили намиста з качанів кукурудзи. Але боротьба з ним була брутальною. Так звані бурбони — демократи-олігархи, які представляли промислових магнатів (ті виступали проти податків, їх називали «великими мулами»), і плантаторів, — щосили поливали Колба брудом, наскільки це було можливо у часи, коли ще не було інтернету. Як згадує Вільям Роджерс у «Повстанні селюків» («The One-Gallused Rebellion»), його звинувачували в завищенні своїх витрат на посаді комісара із сільського господарства та в махінаціях при продажу бавовнику. Як це часто буває, інсинуації дали зворотний ефект: сучасник Колба казав, що той «завдячує своєю славою ворогам». Зрештою, його противники вдалися до шахрайства — уже реального: насильства, підкупу, вкидання «лівих» бюлетенів, роздутих цифр. Програвши офіційно, Колб заявив про свою перемогу і склав символічну присягу. Але бунт на його підтримку, про який ходило стільки чуток, не відбувся. «Його надурили», — вважає Флінт.
Читайте також: Відроджений фронт холодної війни
Якщо поглянути на результати, відразу видно, де зароджувалися махінації. Колб легко переміг у регіоні Вайрграсс та гірських округах. Але програв через велику перевагу «бурбонів» у Чорному поясі, де тисячі афроамериканців, іще не позбавлених права голосу, нібито проголосували проти своїх власних інтересів, які пообіцяв захищати Колб. Його підтримка прав чорних (хоч, може, вона й була тактичним ходом), зокрема права голосу, для того часу бачилася прогресивною. Щоправда, багато білих ставилося до цього скептично (Додд каже, що думки стосовно расового питання в гірських районах досі не ідеальні, незважаючи на (або через) те що чорношкірих там дуже мало). Але найбільше в цьому популістському русі дивує (як на той час), що расизм став не стимулом, а перешкодою на його шляху до успіху. Багатії посилалися на верховенство білих і потребу його захищати. Таким чином вони хотіли зупинити рух, який зрештою «почав об’єднувати негритянські та білі маси в електоральний блок, що загрожував витіснити інтереси «бурбонів» із командних позицій політичної влади (як пізніше писав Мартін Лютер Кінґ).
Те саме стосується ще одного агітатора, який виступив проти «великих мулів» і виграв у 1946 році. Джим Фолсом виріс на південному сході Алабами й підлітком працював у сезон збирання бавовнику на волокновіддільній машині. Згодом — служив на торговому флоті, був закличником при театрі у Нью-Йорку й директором департаменту працевлаштування під час Нового курсу. Він переїхав на північ до Каллмена (нині жваве містечко, в якому є симпатичний критий міст і незвичайна монастирська печера), де займався продажем страхових полісів: дуже вигідна мандрівна професія для політика-початківця. Його перша дружина працювала в соціальній службі сусіднього округу Вінстон. Фолсом мав понад 2 м зросту. Додд пригадує, що, коли той гостював у своїх рідних у Дабл-Спрингсі, мати, щоб велетень-син помістився на ліжку, мусила приставляти до нього стілець.
Замітаючи сліди
У певних аспектах ситуація в 1946 році тут із колись міцним фермерським класом Алабами була ще загрозливішою, ніж у часи Колба. Заледве придушивши його бунт, «бурбони» прийняли нову конституцію, тобто вкотре протягнули її за допомогою махінацій у Чорному поясі: тамтешні чорношкірі виборці нібито підтримали план, який позбавляв майже всіх їх права голосу через подушні податки, тести на письменність та інші вигадки. Цілком умисно через ті самі заходи було залишено без права голосу і значну кількість білої бідноти. Тим часом через борги на багато родин колишніх землевласників чекав статус орендаря землі, тобто вони проходили всі кола Дантового пекла, прямуючи до злиднів. На додачу з Мексики налетіла безжальна сила — бавовняний довгоносик. Він нищив плантації незгірше за будь-яке військо. А відтак настала Депресія.
Політика Фолсома знаходила відгук у людей і знаходить його досі. Він пообіцяв збільшити видатки на школи та пенсії і покласти край несправедливій конкуренції з боку примусової праці в’язнів. Окрім того, не був прихильником «викидання американських грошей за кордон». Хотів скасувати обмеження на право голосу. І, чи не головне, сказав, що покращить інфраструктуру штату, зокрема забезпечить твердим покриттям шляхи від ферм до ринку. Цей фундаментальний дефіцит зберігся в регіоні донині: його досі оминають автомагістралі загальнодержавного значення (як у старі часи обходила федеральна дорога). Мер Робінсон каже, що найбільша його проблема — забезпечити фінансування ремонту місцевих об’єктів. «Сподіваюся, Трамп зробить щось із інфраструктурою», — натякає він на одну з головних тем президента.
Невирішена проблема вказує на дві постійно присутні риси життя й політики в цій гористій частині країни. Перша — це її ізольованість, як культурна, так і географічна, яка зберігається попри наліт однаковості, що його створюють типові для всієї Америки мережі ресторанів швидкого харчування й мотелів. Друга — суперечливе ставлення до влади серед стримано-гостинних місцевих мешканців. Вони досі вважають уряд шахраями і, як завжди, пишаються своєю самодостатністю. За словами Рональда Джексона, чия родина живе в окрузі Вінстон іще з часів до громадянської війни, тут «ти не залежиш від держави, ти сам піклуєшся про себе і своїх». Водночас, поза всіма сумнівами (що можна зрозуміти), вони хочуть мати більший шматок державних щедрот.
«Я не підзвітний жодним професійним політикам, — сказав Фолсом 1944 року. — Відповідаю лише перед народом». Він ніколи раніше не був у владі, і його малобюджетну кампанію, як і Трампову, вели недосвідчені родичі та друзі. Його майже не підтримували газети; як пише Джордж Сімс у своїй книжці «Великий друг маленької людини» («The Little Man’s Big Friend»), Фолсома сприймали не серйозніше, ніж шоумена-аматора. І це шоу, звернене до простого народу, цікаве, невтомне й непосидюче, діяло. Як і бейсболка Трампа, армійські черевики, які Фолсом взував на зустрічі з виборцями, сигналізували: це «свій». Він їздив із сільським гуртом Strawberry Pickers, а ще обіцяв мітлою з кукурудзиння та відром для пожертв навести лад у столиці штату, місті Монтгомері, й точно, як Трамп, заявив, що «осушить це болото».
Газета Huntsville Times назвала його перемогу 1946 року, здобуту майже в тих самих округах, які підтримали й Колба, «сліпим, нерозумним бунтом». Його губернаторство від самого початку міг погубити скандал. Він заслужив собі зокрема титул Джим-Цілувальник: мав звичку цілувати шеренги дівчат на зустрічах із виборцями. А ще тримався чимдалі від «брехливих газет» так само обачно, як і Трамп (Колб їх теж не надто любив).
Читайте також: Як США може знайти спільну мову з Росією
Попри те, витримавши обов’язкову паузу, Фолсом знову виставив свою кандидатуру на вибори 1954 року. Його популярність мала очевидне підґрунтя: законодавчі збори не пропустили його поправки до Конституції, але програма будівництва доріг пройшла. «Вони завжди обіцяють золоті гори», — каже Джексон про політиків, але Фолсом «робив те, що обіцяв». Це ще одна типово місцева риса. Хоч би які пишні були електоральні промови, у загартованих життям місцях на кшталт Дабл-Спрингса очікування залишатимуться скромними, а стандарт політичної честі (на щастя для Трампа) — низьким. Джексон проголосував за нинішнього президента США, бо, «можливо, він бодай якось керуватиме державою і при цьому не доведе її до банкрутства, не віддасть у чужі руки».
Другий термін Фолсома заплямували скандали, пов’язані з кумівством, фондами для підкупу виборців та пияцтвом, приховуваним зазвичай за евфемізмом «поїхав на риболовлю». Зрештою його відносно ліберальну позицію в расовому питанні також використали проти нього. Фолсом нарікав, що в Алабамі є місця, «де негр має ще менше шансів на справедливий і безсторонній суд, ніж китаєць». Він намагався збільшити жалюгідно малу кількість зареєстрованих чорношкірих виборців. Тих, хто домагався скасування вердиктів Верховного суду про десегрегацію, він описував так: «Це як пес, котрий виє на місяць і хвалиться, що загнав його на дерево». Коли політики знову розворушили расове питання, він сказав: «Ви з біса добре знаєте, що вони намагаються замести сліди».
На виборах 1962 року він змагався із Джорджем Воллесом: заклики останнього до «закону й порядку» звучали подібно до Трампових. Воллес, мабуть, ближчий до уявлення більшості американців про демагога. Він докоряв Фолсомові «піддатливістю в питанні нігерів»; реакція того була нищівною, але вибори він усе одно програв. Кампанія Трампа відлунювала Воллесовою, але здебільшого повторювала Фолсомову. На це вказують виборчі карти: старі політичні сентименти нікуди не поділись, адже його підтримав не тільки округ Вінстон, а й інші твердині вільного фермерства (сьогодні електорат Чорного поясу в більшості своїй чорношкірий і голосує переважно за демократів, як і його попередники-«бурбони»).
Така ситуація не лише в Алабамі. Політичну історію Джорджії та Північної Кароліни, штатів, які теж перетинала федеральна дорога, можна простежити на таких самих мапах, із тими ж таки віковічними культурними відмінностями між горянами й жителями рівнин, а також між регіонами, де було багато рабів і тими, де мало. Задавнені звички мислення й голосування свідчать, що алабамці, які купилися на популізм, були, за словами архіваріуса Бріджеса, «не просто емоційними жертвами демагогів». Часто вони чіткіше розуміють інтереси й несправедливість, ніж це буває у випадку популізму. А найбільше, на думку місцевого історика Додда, нащадкам вільних фермерів Алабами, як і їхнім предкам, «набридло, що на них дивляться з погордою».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com