Наприкінці найгіршого за довгий час для Європи року в повітрі кружляє демагогія 1930-х. Довіра між народами сходить нанівець, а старий афоризм, що Європейський Союз оживає тільки під час кризи, не витримує випробування часом. На марш вийшли популісти. Британія збирається покинути ЄС. А сусіди Європи або залякують її (Росія), або загрожують заполонити біженцями. Один євробюрократ не так давно зізнався авторові цих рядків, що боїться нової франко-німецької війни.
Тож не дивно, що засмучені європейці почали здмухувати пил зі свого Стефана Цвайґа. Плодючий і свого часу шалено популярний автор романів, біографій та політичних трактатів утілював міжвоєнний ідеал культурного європейця. Єврей, книжки якого за життя палили нацисти, змушений був на початку 1934-го втікати з рідної Австрії, а згодом і з Європи. Літературну зірку Цвайґа затьмарили такі сучасники, як Томас Манн і Йозеф Рот. Але як відданий єдності Європи свідок її катастрофи, він знову повернув собі загальнонародну любов (частково до цього, мабуть, доклався фільм «Готель «Гранд Будапешт», знятий 2014 року за мотивами його творчості).
Читайте також: The Economist: Як норманське панування змінило Англію
Цвайґові, як будь-якому естетові, була притаманна нелюбов до політичної кухні, але в 1930-ті, коли континент котився до війни, його заклики до єдиної Європи лунали дедалі настійніше. Коли збройний конфлікт нарешті почався, Цвайґ не зміг знайти в собі надії, яку підтримував у інших. У «Вчорашньому світі» (написаному наприкінці життя плачі за космополітичним Віднем його дитинства — схилку ХІХ століття) Цвайґ називає Європу «втраченою» для себе, адже вона розвалюється на шматки вже вдруге за його пам’яті. У 1942 році Цвайґ і його молода дружина покінчили життя самогубством у своїй новій домівці в місті Петрополіс, захованому в горах біля Ріо-де-Жанейро.
Критик Джон Ґрей різко заявив, що Цвайґ виказав надто мало мужності в житті, щоб його смерть вважати трагічною. Але не можна заперечити іронії того, що сталося згодом. Менш ніж за десяток років по його суїциді шість європейських держав погодилися об’єднати свою сталеплавильну та вугільну промисловість та утворили клуб. Йому згодом судилося перетворитися на європейський проект, за появу якого так довго виступав Цвайґ. Навряд чи в переповненій шляхетними ідеалами уяві письменника постала б організація, побудована на такому прозаїчному фундаменті (та й Брюссель із його пан’європейським стовпотворінням ніколи не зрівняється із Цвайґовим Віднем). Але їй вдалося бюрократичними засобами досягти того, чого Цвайґ сподівався домогтися через освіту й культуру: зробити війну між Францією та Німеччиною не лише немислимою, а й неможливою.
Цей засновницький міф ЄС досі надихає його лідерів. У нещодавньому виступі голова Європейської ради Дональд Туск нагадав про застереження Цвайґа: той, хто живе під час історичних змін, ніколи не помічає, коли вони починаються. Туск нарікав на «пастку фаталізму», в яку, за його словами, потрапили сучасні помірковані політики, зіткнувшись із загрозою популізму. У часи Цвайґа, додав він, ліберали здалися «фактично без бою, навіть маючи на руках усі козирі».
Брюссельські старожили оплакують брак прозорливості серед нинішніх лідерів (ніби простого повернення Коля, Міттерана або Делора вистачило б, аби вилікувати Європу). Але згадки про 1940-ві вивітрюються не лише з пам’яті політиків. Оголосивши війну між своїми членами немислимою, ЄС підточив власну ж таки основу. Уже не маючи такої натхненної місії, хтось починає сумніватися, що слід поступатися національним суверенітетом, як цього вимагає членство в Євросоюзі.
Одну з відповідей на нинішні запитання можна знайти у кризах останніх років. Хоча деякі проблеми ЄС коріняться в його власних помилках (як-от прихована інтеграція, яка інколи нехтує рішенням виборців, або недоліки у структурі єдиної валюти), решта мають зовнішнє походження й вимагають узгоджених дій у відповідь. Якби не було ЄС, Росія становила б іще більшу загрозу, а розсвареним державам було б іще важче реагувати на міграційну кризу. Проблеми на кшталт зміни клімату й тероризму вимагають спільного управління. Попри всі прорахунки ЄС, без нього вирішувати проблеми Європи було б важче.
Нетерпіння серця
В ідеї Цвайґа криється подвійна спокуса. Його уявлення про європейську історію як маятник, що століттями гойдається туди-сюди від феодальних міжусобиць до прагнення співпраці, заспокоює страхи, адже нинішній розкол може виявитися тимчасовим явищем. Його критика дріб’язкових політиків своєї доби виправдовує зневагу, яку відчувають нинішні прихильники Європи до своїх лідерів. «Європейська ідея, — писав Цвайґ, — є плодом вищого способу мислення й дозріває повільно». Багато хто в Брюсселі захоплюється такою погордливою думкою.
Читайте також: Тіні минулого
Але, як визнавав Цвайґ, наднаціональний клуб ніколи не здобув би собі такої любові громадян, як їхня країна. Один зі шляхів до такого клубу, як пропонував письменник (коли різні міста щороку виконують роль європейської столиці, проводячи події та святкування за зразком національних), зрештою знайшов своє втілення в Європейській столиці культури, хоч і в дещо іншій формі. Але вона, на жаль, поки що не піднесла європейців до стану високої свідомості, як того сподівався Цвайґ. Найкращим засобом їх мобілізації до дії залишається постійне відчуття своєї національної лояльності. І якщо ті, хто мріє про федеральну європейську наддержаву (як колись Цвайґ), зазнали поразки, то краще вже намагатися дати собі раду з течією національної політики, ніж нарікати на ідіотизм переможців.
Десяток років тому Європа постала перед небезпекою скочування в неактуальність. Відтоді темп подій пришвидшився, а ризик розколу поглибився. ЄС, цей найбільш незвичайний з інститутів, іще не навчився використовувати демократичну енергію національних держав, щоб живити запит на центральний орган. Нинішні кризи роблять це завдання набагато актуальнішим. Але перед нинішньою багатою, вільною, демократичною і здебільшого мирною Європою стоять інші виклики, ніж у 1930-х роках. Епіграфом до «Вчорашнього світу» Цвайґ поставив цитату із Шекспіра: «Рушаймо назустріч часові» (переклад Олександра Жомніра. — Ред.). Бодай у цьому він мав рацію.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com