Популізм для звичайного француза — переважно негативна характеристика політичної сили або лідера. «Для більшості не надто політизованих осіб він став майже синонімом пустослів’я, безвідповідальності й необов’язковості, — розвиває свою думку Ремі. — Популісти — це ласі до влади демагоги й шахраї, котрі, щоб сподобатися виборцю, обіцяють усі зірки з неба».
Преса країни систематично називає популістськими два політичні утворення — «Національний фронт» та «Лівий фронт». Обидва вони, крайнє праве та крайнє ліве, змагаються за той самий електорат — за не надто освічених робітників, безробітних, дрібних фермерів, які насилу зводять кінці з кінцями. Як одні, так і другі радикали шукають підтримки тих, хто розчарувавсь у традиційних партіях, котрі по черзі заступають керувати державою кілька десятиліть поспіль. Французькі популісти роблять ставку на свою відносну «позасистемність»,
опозиційність до традиційних еліт.
Читайте також: Популізм та його різновиди
Партійні програми Марін Ле Пен та Жана-Люка Меланшона мають багато спільного. Обоє пропонують вихід із Європейського Союзу та зони євро, обоє звинувачують Сполучені Штати в усіх негараздах європейської економіки та світової політики, обоє відверто підтримують путінську Росію… Не згодні вони тільки в питаннях національної ідентичності. Меланшон висловлюється за «червоний інтернаціоналізм» та «Францію — країну метисів», а Марін Ле Пен — за привілеї для етнічних французів та проти мігрантів.
«Національний фронт» заявляє про 51,5 тис. активних членів. «Лівий фронт» — це об’єднання кількох лівих радикальних політсил, що поділяють «комуністичну, антиліберальну й антикапіталістичну ідеологію», як зазначено в агітаційній листівці з нещодавніх місцевих виборів.
Найкращий електоральний результат «Нацфронту» — майже 25% голосів на виборах до Європейського парламенту в 2014-му. «Лівий фронт» упродовж останніх п’яти років демонструє середній результат 7–8%. «Сукупно умовна популістська аудиторія становить приблизно третину виборців, — вважає політолог Ерік Ґарсіа. — Переважно це люди, зорієнтовані на патерналістські відносини з державою, від якої сподіваються вирішення більшості своїх проблем».
Дискурс та стилістика виступів Ле Пен та Меланшона багато в чому схожі. Гнівні інвективи на адресу американців, ЄС і НАТО, дифірамби «бідному та чесному народові», що його ошукали олігархи й капіталісти, полум’яні промови про «вкрадене національне багатство»… Зовсім не випадково у крайніх лівих та крайніх правих сформувалася спільна аудиторія.
Читайте також: Еволюція політичного базару
«Популізм — це закономірна суспільна реакція на елітизм, поширений у колах професійних політиків, — вважає Ерік Ґарсіа. — Репрезентативна демократія працює зовсім не ідеально. Люди втомилися слухати, що треба довіритися тим, хто ними сьогодні керує, що заперечувати легітимність усталених еліт — це мало не штовхати країну до тоталітаризму… Франція, звісно, одна з найстаріших демократій Європи. Але водночас вона зберегла у своєму політичному устрої кілька атавізмів суто монархічного характеру. Зокрема, політичний клас відверто не проголошує, однак дає зрозуміти, що керувати країною, не надто переймаючись думками й настроями некомпетентного, політично незрілого народу, йому простіше. Маємо цілу колекцію політиків «наполеонівського типу». Погляньте хоча б на колишнього президента Ніколя Саркозі».
Говорячи про популізм, чимало політологів пропонують не обмежуватися виключно правими та лівими радикалами. У тих-таки республіканців, серед яких не бракує відвертих лобістів Кремля, теж присутній популістський дискурс. Чого варта, скажімо, ідея «боротьби з тероризмом у тісній співпраці з Росією»? Популізм не спонукає до спокійного незалежного аналізу. Він апелює до емоцій. Пропонує прості, майже магічні рішення-мрії, здатні приспати тривоги й відволікти від неприємної реальності. Дітей комфорту ця технологія гіпнотизує не менш успішно, ніж дітей бідності. Наслідком стає колективна атрофія захисних суспільних рефлексів, навіть там, де видається цілком стабільною демократія.