Танкіст Андрій

Суспільство
27 Липня 2019, 10:51

Це молоді хлопці, які пішли воювати за ідею і на війні дотепер. У декого на плечах погони сержанта ЗСУ, однак за своїм рівнем нічим не поступаються, наприклад американським. Їх не так багато, ми нечасто бачимо цих бійців на екранах телевізорів чи сторінках газет. Але вони продов­жують свою боротьбу на всіх фронтах. І один із них — це командир взводу 2-ї роти 34-го батальйону 57-ї бригади, сержант Андрій Коваль із позивним Танкіст. 

«Моя військова служба почалася 19 травня 2009 року. 18-го відсвяткував день народження, а вже 19-го був в армії. Мені пощастило, не розповідатиму, де саме служив, але потрапив у хорошу військову частину. Тоді хтось там казав, що він пиячив в армії або будував дачі офіцерам. Натомість мене навчали бути професійним військовим у прямому сенсі цього слова. І ті знання мені стали в пригоді на війні», — пригадує Андрій.

Коли розпочався Майдан, Андрій жив у Києві, на Троєщині, працював далекобійником. Молодих мітингувальників підтримував, хоча сам туди не ходив. Він розумів, що в нашій країні потрібні серйозні зміни. Особливо це стало очевидно, коли міліція побила студентів. Понад те, у його директора бандити під прикриттям тодішньої влади намагалися забрати фірму. Він подавав на них до суду, а вони йому телефонували, погрожували, казали, що вивезуть у ліс і закопають. Як казав Андрієві його керівник, до України повернулися «бандитські 1990-ті». Але в ті часи можна було зброєю відбитися від лихих людей. А з приходом до влади Януковича злочинців покривала міліція. 

 

Читайте також: Змінити простір

Коли розпочалася війна, минула перша, а згодом і друга хвиля мобілізації, Андрій не поспішав на фронт. Він вважав, що є армія, спеціальні служби, і вони за кілька тижнів наведуть лад. Проте така думка змінилася, коли він сам постраждав від московських найманців. До осені 2014-го Андрій кілька разів їздив вантажівкою до Криму, коли там уже стояли російські окупанти, завозив туди будівельні матеріали. Якось на зворотному шляху його зупинили кримські «працівники ДАІ», що стояли поруч із російськими прикордонниками, і захотіли забрати машину. Хоч як дивно, але самі росіяни не виявили жодного бажання конфісковувати транспортний засіб. Тоді водієві довелося заплатити більшу частину заробітку «наглим ментам», щоб цілим повернутися додому. Після цього директор фірми, де працював Андрій, відмовився брати замовлення на окуповану територію, хоча там можна було заробити чималі гроші. 

А сам Андрій вирішив іти у військкомат, щоб вирушити на фронт. Але там йому сказали, що спеціалісти з інженерною підготовкою та водії такого рівня армії не потрібні. Коли ж змінилося мобілізаційне розпорядження і фах Андрія став необхідним, третя хвиля вже закінчилася. Тому його призвали в четвертій хвилі. Танкіст потрапив до навчального центру, що в Десні, там його та ще кількох хлопців мали перепідготувати в танкові екіпажі. Після проходження короткого навчального курсу їх відправили до Кропивницького, де формувався танковий батальйон 57-ї бригади ЗСУ. Тоді цей підрозділ не вдалося створити через брак людей і техніки, назбиралася тільки рота, тож Андрія спрямували до Харкова отримувати танки.

«Це було непростою справою. Як виявилося, наші машини — це танки Т-72, які простояли десятки років під відкритим небом. Вони були в поганому стані, не заводилися. У баках стояла вода, приціли геть нікудишні. Доводилося все крутити, переробляти, незважаючи на те, що на той час навчальні центри готували екіпажі танків Т-64, а 72-ки нам були невідомі з технічного боку. Але, на щастя, що знайшовся фахівець, який знав цей танк ще з Афганістану. Його звали Анатолій, позивний Бача. Саме він навчив екіпажі ремонтувати й працювати на невідомих до того машинах. Наш командир приїхав із району Костянтинівки й сказав, що ми потрібні бригаді. Із патріотичним почуттям ми накинулися на поламану техніку. Тому вже наприкінці літа 2015 року дістали змогу пристріляти танки. Наприкінці вересня виїхали на фронт», — пригадує Андрій.

 

Читайте також: Просто Герой

Танкісту так і не вдалося випробувати свої машини в бойових умовах. Їм дали боє­комплект, обіцяли швидкий виїзд на позиції, проте з відправкою не склалося через мінські домовленості й оголошення про відведення техніки. У танковій роті Андрій Коваль надовго не залишився. Він мав певні суперечки з командуванням, тому перейшов у 34-й батальйон 57-ї бригади ЗСУ. Певний час вони перебували на кордоні з окупованим Кримом, а потім їх відправили до селища Піски, де вони закріпилися у 2017 році. Там для Андрія розпочалася справжня війна. Увечері вони змінили на позиціях 80-ту бригаду ЗСУ. А вже наступного ранку московські окупанти стали накривати їх із мінометів. Більшість бійців у батальйоні були обстріляними воїнами, проте після перебування на кордоні з Кримом і тимчасового затишшя не одразу змогли прийти до тями.

«Коли пролунав вибух, не всі зрозуміли, що сталося. Ми розпаковували речі, займалися побутовими справами. Раптом чуємо: «У-у-у-у-х-х-х-х… Бух!». Кількасекундне заціпеніння — і нам стало зрозуміло, що це міни. Ми, як таргани на кухні, розбіглися по укриттях», — з азартом розповідає Танкіст. Потім усі втягнулися й почалася позиційна війна. Деякі бої тривали довше півночі. Кремлівські найманці прощупували оборону наших військ, намагалися знайти слабинку. Вони люблять, коли їх бояться, але 34-й батальйон гатив у відповідь і змушував ряди окупантів рідіти. 

Коли починало діяти так зване перемир’я, хлопці самі шукали собі завдання. Одного разу Андрій із побратимом Ураном вирішив сходити в розвідку на нейтральну зону. Пройшли її, минули лінію окопів окупантів, якої в цьому місці не було, і сіли закурити. Хлопці розмовляли й не розуміли, як їх підпустили на таку близьку відстань? За метрів 500 був уже Донецьк, розбита багатоповерхівка, неподалік стояли бетонні укріплення з важкими кулеметами. Того разу їм удалося повернутися цілими. Було таке враження, що ворог не очікував їх побачити. За якийсь час хлопці захотіли сходити туди ще раз. Цього разу вони взяли із собою третього бійця — Сашка Стрілка. Командирові сказали, що хочуть оглянути свої інженерні загородження, яких насправді не було. У тому місці, де минулого разу курили, вони виявили якісь мішки. 

 

Читайте також: Власним прикладом

«Ми вже підготувалися до цієї вилазки. Узяли гранати, ручні гранатомети, щоб розрядити в бік ворога, і стали просуватися в його напрямку. Нам потрібно було підійти на 200–300 м, щоб ефективно вести вогонь. Але Стрілок зі своєю відмінною інтуїцією сказав, що буде біда. Однак Уран впевнено заперечив, мовляв, усе буде гаразд. Тож ми далі просувалися до ворожих укріплень, але нас побачили й почався запеклий бій. Відстрілюючись, ми відступали. Тоді дув сильний вітер, мені шапку з голови здуло й віднесло в протилежний бік. Я розвернувся й кинувся її доганяти. Уран побачив це й почав мене прикривати. Уявіть собі ситуацію, коли росіяни стріляють по нас, ми відходимо, а в якийсь момент розвертаємося, стріляємо одиночними та йдемо окупантам назустріч. Під час бою не було страшно, а вже коли повернулися, то зрозуміли, що могли загинути, бо перебували на відстані 70 м від цих поганців. Як потім дізналися із сєпарських сайтів, вони в тому бою втратили трьох бандитів. Ми, Слава Богу, залишилися живі», — жваво розповідає деталі бойової операції Андрій.

На цей момент то був єдиний бій, коли нашим бійцям вдалося підійти так близько до окупантів. Більше терористи не підпускали до себе. Але такі виходи ще траплялися, адже часті перемир’я змушували хлопців діяти. Андрій, Уран та інші не звикли сидіти в окопах і просто ходити в наряди. Їм потрібна була війна, активні дії. Через якийсь час хлопці змогли підібратися на 250 м до противника й вивісити на високовольтну лінію синьо-жовтий стяг. Окупанти до кінця ротації не змогли його збити. 

Проте, незважаючи на такий перебіг війни, вона має для Андрія важливе особисте значення. Адже надто багато хлопців, які розпочинали війну з ним, тепер убито або поранено. Таке важко пробачити чи забути. А що такі, як Андрій, не хвилюються за гроші, то й поготів. У мирному житті він чудовий спеціаліст і навіть в Україні може отримувати цілком європейську зарплату. Але для нього війна — це особистий виклик, головний іспит його життя. Нині він сержант, командує взводом, хоча з його досвідом, уміннями та чіткою проукраїнською позицією Андрій мав би бути офіцером і передавати ці знання ширшому колу людей. Бо справжня кузня професіоналів для Збройних Сил України — на передовій. Під ворожим вогнем, а не в штабних кабінетах.

«Мені, нам усім потрібна тільки перемога. Ми не маємо права простити ворогам. Домовляються слабкі. Світ поважає лише сильних. Тому ми маємо бути сильними!» — заявляє Андрій.