Суспільство

  ▪   Дмитро Крапивенко

Просто Герой

Ранок на командному пункті батальйону в зоні ООС. Вільні від чергувань бійці курять біля будівлі.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (608)
від 11 липня

— Хлопці, Героя покличте!


За кілька хвилин він виходить. Кадрового офіцера вгадати нескладно: чисто виголене обличчя, військова виправка, охайна форма, навіть футболка, здається, випрасувана, усі нашивки на місці. Майор Гринюк — заступник командира батальйону 30-ї бригади. Позивний Герой. Ну як позивний, власне, це також звання. Зірку Героя України Володимир Гринюк отримав ще в березні 2015 року, коли був старшим лейтенантом і командував ротою під Дебальцевим. 
— Кави? — пропонує Герой і миттю зникає в приміщенні штабу.


Вертається з кількома стаканчиками, роздає гостям. Хто бачив радянську армію чи ЗСУ старого ґатунку, здивується: майор, та ще й відзначений найвищою державною нагородою, сам метушиться на кухні! Старший офіцер, як його уявляли донедавна, — це той, хто раз гаркне — і перелякані підлеглі біжать догоджати, навіть не замислюючись, передбачена його команда статутом чи ні. 32-річний Володимир Гринюк командир зовсім іншого штибу: його авторитет тримається не на грізному тоні, а на реальних бойових справах, на особистому прикладі. Він переконаний: батальйон — це сім’я, і стосунки тут мають бути як між рідними людьми. «Командир — він і вчитель, і психолог, і мама з татом, — розмірковує Володимир. — Особистий приклад — це першочергова річ, мало поставити людям завдання й вимагати його виконання, треба показати, що ти сам можеш. Без такого прикладу ніхто за тобою не піде». 

 

Читайте також: Власним прикладом


У волинського хлопця Володі Гринюка був свого часу вибір: іти викладати інформатику в школі (на той час він закінчив педагогічний коледж) чи за призовом до війська. Обрав друге. Чималу роль відіграли юнацькі амбіції: батько Володимира свого часу закінчив строкову службу у званні старшини, хотілося мати не менше звання! 


«Ось тепер я вже майор», — усміхається Володимир. А перед тим була строкова служба, перехід на контракт, вступ до Академії Сухопутних військ у Львові. 2012 року лейтенант Гринюк розпочав службу в 30-й бригаді. «До війни служба йшла у звичному ритмі: полігони, польові виходи, пункт постійної дислокації, — згадує він. — Війна навчила нас взаємодіяти. Раніше як було: піхота сама собою, артилерія і танкісти окремо, десантники теж. Тепер ми єдина сила, одні без одних не можемо. І головне, що бойові дії показали: без піхоти ніяк. Нам і за спецназ, і за Нацгвардію, і за поліцію часом виконувати роботу доводилося. У нас, піхотинців, якоїсь особливої пихи немає. Наказали — ми пішли й виконали поставлене завдання».


Мирна гарнізонно-полігонна служба тривала зовсім недовго. 1 березня 2014-го батальйон, у якому старший лейтенант Гринюк на той час командував ротою, підняли по тривозі. «Було приведення в повну бойову готовність, заряджали зброю, готувалися до виходу. І 16 березня ми були поблизу Криму. Уже тоді стало зрозуміло, що починається війна: нам видали бойові боєприпаси, отже, доведеться їх застосовувати», — згадує події п’ятирічної давності Володимир. Наприкінці липня 30-та бригада вже була на Донбасі: Степанівка, Савур-могила, Міусинськ — це далеко не вся географія шляху, який пройшов Володимир Гринюк зі своїми бійцями того літа. Про перші бої згадує без особливих емоцій: «Уперше під Сонцевим потрапили під «Гради», одразу стало зрозуміло, для чого треба окопуватися, узайве пояснювати не довелося. Перший контактний бій прийняли поблизу Степанівки, там у нас були й перші поранені». 


Наступна ротація — Дебальцівський напрямок у січні — лютому 2015-го. Рота, якою командував Володимир Гринюк, була в резерві сектора, але це зовсім не означало, що підрозділ опиниться в тихому місці. Навпаки, треба було йти, пробиватися, визволяти тих, хто опинився в оточенні у Вуглегірську та Рідкодубі. Рота Гринюка вивела звідти до своїх понад 100 бійців 13-го БТрО, «Київської Русі» та 128-ї бригади. Це не скидалося на «прогулянку»: рота вела бої, зазнавала втрат, були загиблі й поранені. Перед старшим лейтенантом Гринюком ставили нові й нові завдання: треба було деблокувати Дебальцеве, пробивати коридор через Логвинове, де засів ворог, що перерізав головну транспортну артерію на цьому напрямку. «У Логвинове заходили вже без техніки, бо її палили з гранатометів, — згадує Володимир. — Ворог почав танкову атаку, плюс «крив» АГСом, тут мене й поранило, у ногу». Піхотинці стримували ворога як могли, сам ротний тоді підбив три танки, хоча тим не хвалиться. Це й був той самий особистий приклад командира, який, на думку Володимира, є важливим у військовому колективі. Поранення не привід кидати роту напризволяще — так розсудив він тоді. Адже всіх офіцерів підрозділу поранило й хтось мав прийняти на себе командування. Володимир тримався на знеболювальному, але таки вивів роту на тилову базу в Бахмуті, і лише після того зголосився на евакуацію до шпиталю в Харкові. Звідти в березні він вирушив до столиці за нагородою. 

 

Читайте також: Змінити обстановку


«Комбат викликав мене в Генеральний штаб на заняття, — згадує Герой. — До обіду, щоправда, велися бесіди з офіцерами, а потім приїхав Петро Порошенко й вручив нагороду. Я в самому кінці списку був. На той час ще не мав жодної бойової відзнаки, а тут одразу зірка Героя… Я вже зрозумів, що буде якась нагорода, але, звісно, аж такої не очікував. Кажуть, що вагалися, чи давати геть молодому офіцеру таку відзнаку. Хоча, як на мене, річ не у віці та званні. У нас чимало солдат, гідних такої нагороди».


За час війни Володимир відбув на фронті чотири ротації, нинішня —  п’ята. «Зараз поруч зі мною не так багато тих, із ким ми починали у 2014-му: хтось загинув, хтось дістав важкі поранення, хтось закінчив службу, хтось лишився в армії, але пішов на підвищення, на командну посаду. Але ми всі підтримуємо зв’язок між собою. У моїй роті, наприклад, служив Леонід Остальцев (засновник Pizza Veterano. — Ред.). Якось він завітав до нас, коли ми стояли поблизу Чермалика. Приїхав кількома бусами, привіз устаткування, напекли піци… Я по рації питаю хлопців: «Скільки вам піц на позицію завезти?». Вони: «Товаришу майор, ви що, знущаєтеся?!». Повірити не могли, що це можливо, але ми всім доставили, усі були задоволені. Я й сам, коли буваю в Києві, то з побратимами зустрічаюся в Pizza Veterano». 


Герой не дуже розуміє, що таке «втома від війни», про яку більше говорять у тилу, ніж на фронті. «Ну яка втома? — запитує він. — Є просто бажання побути вдома, погуляти з дітьми. Виходить, що на рік я із сім’єю проводжу не більше ніж 30 діб. Звичайно, цього замало». 


Володимир Гринюк час від часу відвідує Академію Сухопутних військ: ділиться досвідом із майбутніми офіцерами. «Більшість тих, хто там нині навчається, — це контрактники, що вже мають бойовий досвід, свідомі люди, вони розуміють, куди прийшли та що їх чекає далі», — розмірковує замкомбата, який доволі оптимістично оцінює нове покоління офіцерів, що прийде завтра у 30-ту бригаду та інші підрозділи. 


Герой не з тих офіцерів, хто, спілкуючись із пресою, розповідатиме виключно про позитивні речі й вдаватиме, що недоліків у нашому війську немає. І в цьому ще одна вагома відмінна риса від пострадянської генерації командирів. «По-перше, треба звільнити старих генералів, тих, що живуть папірцями, плодять бюрократію, орієнтовані винятково на показуху й свято переконані в тому, що в армії все на відмінно. По-друге, військовим у тилу потрібні комфортні умови. От ми повертаємося з Донбасу до місця постійної дислокації. Ну хто місцевий або в кого є житло, той проблем не має. А решта? То в наметах живуть, то в гуртожитку, де в кімнату, розраховану на чотирьох бійців, ми селимо вісьмох, бо не маємо більше місця», — так окреслив головні проблеми Володимир Гринюк. Але, попри всі мінуси й поранення, залишати службу він не збирається. Про свій професійний вибір не шкодує і впевнений: що якби повернувся у 2014-й, то робив би все те саме. «Якби я свого часу пішов викладати до школи, не було б моїх нинішніх досягнень», — каже Герой. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.