Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова
  ▪   Бахмут

Змінити простір

Засновник і керівник ГО «Молодіжний центр «Творці історії» Владислав Бурховецький, здається, головний чарівник для дітлахів віддалених від центру районів Добропілля.
Матеріал друкованого видання
№ 29 (609)
від 18 липня

 Ледве сонце заходить, як йому починає надзвонювати малеча: «Дядьку Владе, а сьогодні будуть мультики? Уже пів на сьому, ви ж обіцяли, а ми вам допоможемо все розставити». І він відкриває свій кінозал просто неба, біля якого збираються десятки хлопчиків та дівчаток, котрі ще не так давно на своїх вулицях мали змогу хіба що гратися замість піску в згорілому вугіллі — «жужальці».

 

Від самого початку організація, що заснована ще до війни, була орієнтована на вирішення гострих проблем, які постають перед суспільством, особливо в невеличких шахтарських містечках. Наприклад, активісти проводили виховну роботу серед важких підлітків, які навчались у вечірній школі: хтось із них уже мав судимість, а в когось у самих уже підростала малеча. Занадто формальне ставлення педагогів до таких учнів зазвичай призводило до того, що на них просто ставили тавро безперспективного й далі не дуже переймалися їхньою долею. «Вчителі вже звикли: прогулює школу, отже, ледар або п’є. Що з ним довго говорити, за це ж ніхто не платить... А ми ходили до них додому, спілкувалися, дивилися, як живуть. Якщо в будинку, щоб зігрітися, доводиться грубку меблями топити, у нього зовсім інші пріоритети та першочергові завдання в житті. Це потрібно розуміти, навчити справлятися з труднощами, допомогти, розказати, як можна та треба жити інакше», — розповідає Владислав. 

 

Читайте також: Просто Герой


А щиро та чесно говорити про це насправді може той, хто пройшов через таке сам. Інакше є велика ймовірність, що вони не повірять. Влад зізнається, що знає, про що та як із ними треба розмовляти, бо сам із сім’ї, у якій було дев’ять дітей. Батько-шахтар у 1990-х місяцями не отримував заробітної плати, а коли її видавали, то не грошима, а якимось непотребом. Бували такі скрутні часи, що комусь із дітей доводилося жити в санаторіях, куди відправляли соціальні служби, бо не вистачало на їжу всій родині. Звісно, у школі їх часто цькували, бо одяг ніколи не був новим, не те що модним. Довелося піти на секцію, де вчили захищати себе: боротьба за життя в шахтарських околицях жорстока, сліди залишає надовго. Якось через бійку Владислав навіть дістав умовну судимість, але врешті-решт знайшов свій шлях. Він не тільки закінчив школу, а й навчався у двох вишах, розпочав активну громадську діяльність, постійно самовдосконалюється через неформальну освіту: «З деякими тодішніми учнями я досі підтримую зв’язок, цікавлюся, що в них відбувається, радію їхнім успіхам. Сумно, що діяльність довелося припинити через бюрократичні перепони та намагання працівників освіти усунути когось, хто своєю роботою начебто натякає на те, що в них щось там не дуже виходить. А потім почалася війна»...  

 

Добропілля, особливо в перші роки війни, прийняло дуже багато тих, хто тікав із власної домівки від окупації та вибухів. Тоді майже щодня по допомогу активістів зверталися сотні людей: хтось вивозив дітей, хтось пішки йшов з охопленої вогнем Мар’їнки. І більшість по-справжньому небайдужих людей тоді перетворилися на волонтерів: допомагали з пошуком житла, одягом і навіть їжею. А коли цим питанням уже почали займатися на державному рівні та долучилися міжнародні організації, Владислав із друзями знову повернувся до питання виховання дітей та молоді. Найцікавішим досвідом того часу він називає культурні обміни, які змінили сотні мешканців Добропілля: «Хтось у межах проектів їздив до Туреччини, Литви, Польщі та інших країн. А більшість у своєму місті зустрічали людей із різних країн світу, що приїздили до нас в Україну. І здобували досвід спілкування та спільної діяльності з тими, хто відрізняється менталітетом, способом мислення, традиціями, мовою. Це дуже важливо, бо, на жаль, зараз у нас поширена нетерпимість до інших, люди не можуть позитивно сприймати тих, хто чимось відрізняється від них самих». А окрім корисних справ, які іноземні гості робили разом із містянами, молодь діставала практичну мотивацію для вивчення іноземних мов, бо насправді важко зрозуміти, навіщо вчитися, якщо ніколи не виїздив за межі свого містечка й жодного разу не спілкувався з іноземцем. 

 

Читайте також: Власним прикладом

 

А потім вони зацікавились урбаністикою. І хоча в Добропіллі не одразу знайшлися влучні та креативні ідеї щодо заповнення міського простору, активісти шукали і далі. «Я все дитинство провів на околицях міста, зараз теж живу не в самому центрі. Тому знаю, як не вистачає такого простору саме в занедбаних районах: ані для дітей та молоді, ані для дорослих, — згадує початок проекту Владислав. — А рішення прийшло випадково. Якось ми надумали поставити кілька турніків на одному пустирі. Місцеві підтримали, запропонували зробити щось для дітей, потім квітничок замість заростів амброзії. Виросла імпровізована сцена, де можна подивитися мультфільми, помалювати крейдою або покататися на скейті. Є місце, де можна розкласти багаття й посидіти біля нього. Так і з’явився наш проект, який майже одразу дістав креативну назву». 

 

Тепер «Непустир» — це місце, де перетинаються різні покоління. Владислав пояснює, що вони створюють не просто арт-об’єкт, а плекають повноцінну філософію, яка принципово відрізняється від традиційного гасла «Зробіть нам краще!»: «Кожна людина вчиться взаємодіяти з простором по-своєму. Використовувати вуличний простір творчо, креативно. Знаходить самостійно свою дистанцію, що можна, що ні. Таким чином формується мислення, налагоджуються комунікаційні зв’язки між людьми. Все це приводить до зародження нового, вільного суспільства, яке не тільки здатне щось створити, використовувати, а й піклується про те, що створило». Активісти не поспішають будувати самі, у їхніх проектів немає терміну дії. Вони воліють почекати, доки місцеві дозріють робити щось разом, щоб не виховувати нових і нових пасивних споживачів і не «загнати» постійним навантаженням волонтерів. Заохочують знаходити нові засоби використання того, що вже є, об’єднуватися для спільної роботи із сусідами та друзями: неможливо знести старий фундамент — використаймо його для постаменту! «Об’єкти колись зруйнуються, а зміни, які вдалося започаткувати в людях, житимуть у наступних поколіннях. Для нас це найважливіше завдання.

 

Читайте також: Змінити обстановку

 

Бо, наприклад, наші шахти вже відходять у минуле, а психологія людей, яких виховували виключно як бездумних виконавців, залишається. Тому вкрай потрібно міняти її на позитивний досвід спілкування, креативу, бажання разом робити щось корисне для всіх», — каже Владислав. І додає, що бачить ці зміни на власні очі. «Коли ми проводили воркшоп для людей похилого віку, вони нам постійно казали: «Покажіть, як треба, то ми зробимо». А запропонували молоді на іншому заході самостійно розфарбувати стіну в межах єдиної ідеї — кожен втілював своє бачення без страху, яскраво, креативно». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.