Фламандський літературний процес у багатьох аспектах схожий на наш. Фламандці теж багато десятиліть відчували тиск іншомовної традиції (у їхньому випадку французької). І там само тривалий період лишалися в тіні сусідніх імперій. Сьогодні вони також намагаються відкрити своїх авторів світові й показати, що є органічною частиною європейської літератури, а не вторинним явищем на маргінесах традиції. Багато їхніх письменників — універсали, як і наші, тобто пишуть і поезію, і драму, і прозу, і сценарії. Звісно, можна заперечити, що ці тези стосуються мало не кожної недомінантної європейської літератури, тієї, що не сформувалася завдяки імперському минулому, а, наприклад, була частиною більшої території. Однак дещо особливе таки характерне фламандській літературі, що може зацікавити й наших читачів. Що саме? Спробуймо побачити на прикладі найцікавіших романів останніх років. Цього разу у фокусі сильні жіночі голоси.
Перекладачка Радка Смейкалова розповідає про роман “Мазел Тов” ще однієї фламандської прозаїкині Марго Вандерстратен.
Тюлін Еркан «Медоїд»
Дебютний роман письменниці турецько-бельгійського походження «Медоїд» — текст, який мало не найчастіше згадують фламандські літературні агенти й видавці, якщо просиш перерахувати найцікавіші дебюти останніх років. Її стиль описують як «чутливий і точний», на межі різних мовних і культурних традицій, глибокий і багатошаровий. Навіть назва ховає в собі кілька ключів: це і зображений на обкладинці рахат-лукум, і пташка танагра. Роман побудовано на дихотоміях: відданість традиціям протиставлено легкості, рухливості, неукоріненості.
Події розгортаються в стамбульському аеропорту, важливому самій Тюлін. У дитинстві авторка проводила чимало часу зі своєю турецькою бабусею, тож устигла дослідити кожен куточок цього лімбу на межі світів, де люди застигають на кілька годин, щоб потім рушити далі. Але не Сібел, головна героїня роману. Вона навмисне щодня пропускає рейс додому, адже не готова відпустити минулого, змиритися зі смертю батька. Ще один важливий герой оповіді — колишній пілот Верніке, хворий на афазію. Його боротьба за власну пам’ять і мовлення заздалегідь приречена на поразку, та все ж Верніке намагається вибудувати комунікацію по-іншому. Ще одна базова ідея роману: спілкування не обов’язково передбачає спільну мову, кодом до порозуміння може стати тілесність, жести або навіть їжа. Це, до речі, також автобіографічний мотив, адже в дитинстві Тюлін спілкувалася зі своєю турецькою бабусею здебільшого через жести й мову їжі як найуніверсальніший вияв піклування й любові.
Читайте також: «Весілля Настусі»: як читати український Схід?
Тюлін не випадково вибирає місцем дії аеропорт як сюрреалістичний простір переходу, місце очікування. Сібел, Верніке, охоронець Омер можуть уповільнитися й зануритися у власні переживання, а зовнішня подієвість змінюється внутрішньою інтенсивністю життя. Циклічний час, притаманний аеропортам і вокзалам, дає змогу дослідити природу темпоральності в різних культурах: східній мусульманській та західній християнській. А обмежений, герметичний простір стає зручним локусом взаємодії персонажів. «Медоїд» — це історія про людську адаптивність, але й про вірність собі, про тих, хто вибивається за строгі рамки однозначності. Еркан описує нове покоління європейців, яке часто зростає на межі кількох культур, що збагачує їхній досвід, але водночас робить вразливішими перед викликами.
Хто вплинув на авторку? Роман отримав напрочуд компліментарні рецензії та потрапив до шортліста найпрестижнішої премії фламандської літератури De Boon Literature Prize, що зрідка буває з дебютантами. За словами самої авторки, найбільше на неї вплинули Петер Гандке, Джуліан Барнз, Рю Муракамі, а на рівні ритміки — поет Жак Брель. Авторка свідома літературного батьківства й уже пише другий роман, на який критики покладають неабиякі очікування.
Кому читати? Тюлін каже, що найкраще її зрозуміють ті, хто перебуває поза батьківщиною або не почувається вдома у власній родині. Ті, хто шукає засобів осмислення й омовлення світу, адже домом може бути не лише певна країна, а й мова.
Бібліотека Хендріка Консіанса в Антверпені
Ая Сабі «Напівжиття»
Ая Сабі відома широким читацьким колам як колумністка видання De Morgen. Її дебютну збірку оповідань «Поруйнована земля» («Verkruimeld land») порівнювали з прозою британської письменниці Алі Сміт, тож очікування від роману були напрочуд високі.
Дії починаються 1955 року в Марокко, країні, що досі була французькою колонією. Головна героїня Фатна хвилюється за політичний режим, як за особисте життя: двічі їй удалося уникнути домовленого шлюбу, звичної практики тих часів, однак наступного разу може так не пощастити. Тоді Фатна влаштовується кухаркою до Лали Туріа, заможної учасниці марокканського опору. Новий статус має захистити жінку від небажаного шлюбу й дати їй змогу реалізовуватися у професії. У Фатни є донька, яку вона народила зовсім юною, і це порушує ще одну болючу тему: як піклуватися про дитину, якої ти не хотіла та яку не вибирала народжувати. Іноді видається, що Фатна холодна, навіть деспотична мати. Але строгість — єдиний відомий їй спосіб оберігати дитину від жорстокості світу. Сюжетна лінія доньки та її коханого Хамуда стає ще одним часовим шаром роману: ідеться вже про 1970–1980 роки, коли Марокко кількадесят років як незалежна країна. Третє покоління жінок — юна внучка Фатни на ім’я Шамс, що вивчає історію в нідерландському університеті й пише дуже відверті есеї про власну родину. «Я сама на такі не наважилася б», — сміючись, зазначає Абі. Шамс живе у світі емансипованих, сильних європейок, але однаково відчуває над собою тяжіння патріархальної традиції та постійно запитує себе, що означає бути дівчиною, жінкою, іншою на межі культур.
Читайте також: «Драбина» Євгенії Кузнєцової: важлива декорація однієї драми
«Часто про марокканських жінок не знають навіть самі марокканські жінки», — каже Сабі, відповідаючи на запитання про вибір теми. Цей роман — спроба дати голос тим, хто зазвичай мовчить. Мовою тут є не лише слова, а й музика та їжа. Так Фатна хоче, щоб її пам’ятали «як жінку жартів і страв, а не жінку, яка пішла й залишила по собі порожнечу, смерть, втрати, залишки їжі, запліснявілий хліб». Головною темою стає пошук власної самості, опертя на свої сили: «Я жінка. Не чиясь дружина. Я кухарка, я та, хто любить готувати. Я смішна й пряма». Чорний гумор та іронія допомагають персонажкам давати собі раду з найскладнішими спогадами й травмами попередніх поколінь. «Ми — це наш сарказм», — каже в одному з епізодів Шамс. Фатна це може хіба підтвердити.
Хто вплинув на авторку? Прозу Аї часто порівнюють із книжками Алі Сміт і романами американської нобеліатки Тоні Моррісон. Сабі зізнається, що «Кохану» Моррісон прочитала, уже закінчивши «Напівжиття», але чимало критиків справедливо вказує на схожість акцентів у цих текстах.
Кому читати? Емігрантам, біженцям, вимушено переміщеним людям. А також тим, у чиїх родинах чимало непроговорених історій і є потреба безпечно осмислити їх крізь призму чужого досвіду.
Акторка та письменниця Мааіке Нувіль презентує свій дебютний роман «Вона»
Аннеліс Вербеке «Потяги та кімнати»
Аннеліс Вербеке — одна з найвідоміших сучасних фламандських авторок, лауреатка державної літературної нагороди Ultima, Ferdinand Bordewijk Prize і багатьох інших премій. Вербеке пише романи, сценарії, п’єси, колонки, але її улюбленим жанром лишається оповідання. «Потяги та кімнати» — четверта збірка письменниці та її особиста присвята літературі. Авторка каже: «Література для мене — це не більш і не менш як сенс життя», тож не дивно, що в «Потягах та кімнатах» охоплено кілька тисячоліть літературної історії. Кожна з 15 оповідок пов’язана з класичним сюжетом, що дає змогу письменниці сміливо експериментувати на рівні форми та вдаватися до ускладненої або незвичної нарації, яка втомлювала б читача на рівні цілого роману. «Короткі тексти дають мені змогу експериментувати», — пояснює свій вибір Аннеліс. І справді, «королева фламандської новели», як Вербеке називають критики, часто вправно балансує на межі абсурдистської п’єси, міфу, поезії.
Читайте також: Хранительки пам’яті
Теплі, сповнені гумору та людяності історії резонують між собою та часто містять інтертексти з попередніми книжками письменниці. Персонажі переходять з оповідки в оповідку, до них доєднуються реальні особистості. Наприклад, дещо нетверезий Ґете постає поруч зі скиглієм Вертером і чутливою Шарлоттою, а пізніше з’являється ще й Томас Манн, що пише біографію Ґете. В оповіданні «Віслюк» головна героїня — жінка, яка перетворилася на віслюка. Віслюком справді часом бути приємніше: гостріше відчуваєш смаки й запахи, біг і ревіння дають відчуття свободи, людське піклування породжує ніжність і вдячність. Упізнаєте сюжет? Так, це з Апулея, але геть під новим кутом. А в тексті про білого кита так описано емоції автора великого американського роману: «Мелвілл відчував, що “Мобі Дік” написав себе сам, а він був лише інструментом. Водночас книжка стала особистим криком відчаю. Преса та громадськість його розтоптали. Після того відкритого моря він знайшов роботу митника». Усі ці літературні кімнати зв’язує образ потяга, переміщення, подолання відстані. А однією з важливих героїнь стає кондукторка в потязі, що їде від Льєжа до Ейпена.
Хто вплинув на авторку? Гомер, Данте Аліг’єрі, Сей Сьонаґон, Джонатан Свіфт, Жорж Санд, Герман Мелвілл, Франц Кафка, Акутаґава Рюноске. Коротко кажучи, чотири тисячі років літературної історії
Кому читати? Бібліофілам і тим, кому подобаються експерименти в художній прозі.
Гая Скхутерс «Трофей»
Гая, як і Аннеліс, належить до літературного угруповання Fixdit, що об’єднує фламандських авторок. А ще вона веде «Dead Ladies Show», у якому висвітлює несправедливо забутих мисткинь минулого. А ще Скхутерс пише колонки в медіа, здебільшого на соціально значущі теми, публікує травелоги та працює над театральними постановками. Одне слово, неймовірно активна учасниця літературного процесу.
Роман «Трофей» не лише приніс їй Спеціальну відзнаку Літературної премії Європейського Союзу (до речі, того ж року відзнаку дістала і Євгенія Кузнєцова за «Спитайте Мієчку»), а й привернув увагу видавців зі всього світу. Невдовзі переклади вийдуть у Хорватії, Сербії, Франції, Німеччині, Македонії, Данії та інших країнах.
Це історія про мисливця на ім’я Вайт, який їде в Африку полювати на «велику п’ятірку» тварин і збирати трофеї для дружини. Однак згодом, уже під час сафарі, він дізнається, що насправді є «велика шістка». Здогадаєтеся, хто шостий? Напруження наростає, адже Вайт упевнений у своєму праві сильного. Це «історія про домінантність та маскулінність, про місію бога вирішувати, хто житиме, а хто ні, у чому завжди є щось містичне», — коментує свій текст авторка. Скхутерс уникає романтизації та екзотизації регіону, тримає дистанцію і не претендує на те, щоб промовляти від імені місцевих. Вона не виносить присудів і не дає остаточних оцінок, не підпрацьовує комісією з моралі, лишаючи читачам достатньо простору для дискусії. Це помітили критики: «Ода дикій природі, що зустрілася з новою формою колоніалізму, і все це написано у форматі трилеру», — сказано в рецензії в Le Suricate Magazine. «Чудовий роман, класично чарівливий. Справжнісінький mindfuck!» — зазначає прозаїк Димитрій Вергюлст, чий роман «Кепські справи» 2017-го вийшов українською мовою у видавництві «Темпора».
Читайте також: Як протистояти газлайтингу, нависанню та маніпуляціям?
«Трофей» авторка написала всього за сім тижнів, але це не сирий, поспіхом зліплений з уривків текст. Гая зараховує себе до «тих письменниць, які більшу частину часу пишуть роман у своїй голові». Так із Вайтом вона «сперечалася три роки поспіль», поки сюжет не сформувався остаточно й образ не набув гармонійної завершеності. Опинившись у голові мисливця, читач ризикує потрапити до дуже небезпечної пастки: харизмою головного героя легко захопитися, його міркування звучать логічно й струнко. І от, незчувшись, ми пристаємо на позицію вбивці й колонізатора. Корисна вправа, щоб протерти свою читацьку оптику.
Хто вплинув на авторку? Роман Скхутерс, як ви вже могли здогадатися із сюжету та імені героя, перегукується із «Серцем пітьми» Джозефа Конрада, а також «Мобі Діком» Германа Мелвілла. Водночас авторка свідомо опонує європейським пригодницьким романам про Африку ХІХ століття. Тож якщо ви шукаєте аналог «П’ятнадцятирічного капітана» Жюля Верна, але в декораціях ХХІ століття, то це точно не про «Трофей».
Кому читати? Тим, кому цікаво побачити Африку не як екзотичні землі молока й меду, а як складну гетерогенну територію. І тим, кому хочеться бодай на короткий час опинитися в голові людини, яка осмислює світ не так, як ми.
Літературознавця Ніка Чулаєвська з Марго Вандерстратен (ліворуч), чию книжку «Мазель тов» невдовзі видасть «Темпора»
Катлін Верекен «Марґріет»
Катлін Верекен, авторка багатьох історичних романів для підлітків, нарешті написала книжку для дорослих. Це історія родини ван Ейків, фламандських художників раннього Відродження. Однак у центрі оповіді не Ян, автор «Портрета подружжя Арнольфіні», і не Губерт, що спільно з братом створив Гентський вівтар собору Святого Бавона, а їхня сестра Марґріет. Про неї відомо небагато: ілюструвала рукописи, зокрема для Маргарити Бургундської, і померла цнотливою. Здавалося б, не найвеселіша доля для жінки XV століття. Та Верекен у романі доводить: Марґріет свідомо обрала незалежність і не схотіла створити родини, адже це був єдиний спосіб присвятити життя тому, що вона любила найбільше, — малюванню. Починала з мініатюр, оскільки жінок не допускали до великих полотен, але згодом таки пробила соборний вітраж скляну стелю й вибудувала кар’єру. Художниця читає праці Христини Пізанської та Гільдеґарди Бінгенської, так утворюється тяглість поколінь і поруч із традиційною чоловічою історією постає не менш захоплива, але значно менш знана історія мисткинь та інтелектуалок.
Читайте також: Букток як новий формат взаємодії читачів із книжкою
Маємо ще один текст про приховані фігури минулого: Марґріет не лише сама була художницею, а й після смерті Губерта очолила малярську майстерню ван Ейків — безпрецедентний випадок для тогочасних Бургундських Нідерландів. Поруч із головною героїнею постають багаті родини того часу, меценати, купці, травниці-акушерки, черниці — усі страти тогочасного суспільства. Роман витримано в дусі історії повсякдення, на яку, як зазначають критики, накладено «барвисту, мерехтливу вуаль» авторського стилю.
Хто вплинув на авторку? Читачі часто порівнюють книжку Верекен із романом «Весільний портрет» північноірландської письменниці Меґґі О’Фаррелл і її ж текстом «Гаменет».
Кому читати? Тим, хто захоплюється фламандським живописом і хоче зазирнути за лаштунки ранньоренесансної художньої майстерні. І тим, кому цікаві добрі історичні романи із сильними персонаж(к)ами.
Фламандська література не така знана й перекладена в Україні, як французька чи німецька. Але точно варта вашої уваги. Можливо, настав час її відкрити? І тепер маємо з чого почати це знайомство.