Коли йдеться про воєнну літературу, то мають на увазі, ясна річ, не лише книжки про бойові дії – тут важить досвід війни взагалі, у широкому спектрі своїх відтінків. І якщо з 2014 року викристалізувалася (хоч і без однозначності в трактуванні терміну) комбатантська проза, то з моменту повномасштабного вторгнення дедалі більш вираженою стає проза мігрантська. За словами омбудсмена Дмитра Лубінця, понад 14 мільйонів українців виїхало за кордон з лютого 2022 року, тож пов’язані з цим проблеми та виклики стали неабияк важливими для значної частини нашого суспільства. Це зокрема демонструє і поява нової літератури, що висвітлює вимушені втечі, повернення, спроби скласти докупи розтрощене на друзки життя та намагання його продовжувати. Попри все.
Віднедавна список таких книг поповнився новим романом Євгенії Кузнєцової «Драбина», що вийшов друком у «Видавництві Старого Лева». Це історія про українця Толіка, якого початок повномасштабної війни застав в Іспанії, де він до того певний час жив і працював. Оскільки він щойно придбав собі великий будинок, то приймає вдома свою матір, сестру Ірусю, її подругу Поліну, дядька Анатолія Степановича, тітку Григорівну, кішок Зусю й Друсю та пса Владіка – усі вони були змушені тікати від війни. Меланхолійний, спокійний і переважно самотній Толік не в захваті від цілого натовпу в його новій віллі, і тим паче його не тішить ставлення до нього й атмосфера, що склалася довкола – так, ніби він знову малий хлопчик, за яким слідкують, прибирають, підглядають, у чий особистий простір безцеремонно втручаються. Але Толік не має вибору: він мусить миритися з новими порядками й терпіти, адже просто вигнати людей, які рятували свої життя, до того ж рідню, він не може. Йому доводиться вигадувати різноманітні способи, як уникати гостей у своєму ж домі. Апогеєм цього стає драбина, якою Толік користується, щоб залізати у свою кімнату на другий поверх, аби ні з ким не перетинатися на сходах і в коридорі. Проте поступово ця драбина стає таким собі символом усього того, що кипить у Толіка всередині: «щось середнє між ненавистю, страхом і соромом».
Читайте також: Що проповідує «Псалом 44»?
Роман написано понад двадцятьма короткими розділами, що цілком корелює із специфічною нарацією книги: сюжет тут сконденсовано довкола кількох найбільш промовистих і цікавих ситуацій, розповідь про які повсякчас перебивається флешбеками з мирного, минулого життя (інколи – кілька разів на сторінку). Водночас дії зосереджені в обмеженій кількості локацій. Здебільшого це вілла й територія довкола неї, ще кілька сюжетних пасажів розгортаються на весіллі, благодійній вечірці та яхті. Утім, переважна сконцентрованість дії, місця та персонажів роману в одній точці дають змогу говорити про нього як про драму в прозі. І справді, поставити «Драбину» на сцені було б неважко, але вкрай цікаво – така книжка для цього надається. Тож і читання роману можна порівняти із переглядом п’єси – «Драбину» можна прочитати за вечір, вона динамічна й апелює до почуттів свого читача; тут не багато описів, водночас антураж і декорації яскраві, майже відчутні на дотик, а діалоги живі, правдиві й переконливі.
Якщо продовжувати порівняння «Драбини» із драмою, то найвлучніше було б визначити її жанр як трагікомедію. Тут багато смішного, майже абсурдного: це і помідори в резервуарі колишнього фонтану, які Толік таки дозволив посадити – чи то як спокуту власної провини й сорому, чи то як вияв розуміння й співчуття до Григорівни; і старий Анатолій Степанович, який раптом почав грати в пінбол, або його недолугі спроби пояснити іноземцям, що ногу він втратив не через війну, а через діабет; і купа діалогів на кшталт:
– Хай здохнуть, сучі сини! – вигукнув Рауль і пішов у коридор за ключем.
– Дохнуть потроху, – сам до себе сказав Толік.
або:
– То душа моя мертва, – сказав Толік.
– Та нє, якось по-другому воняє, – відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом.
Але це лише частина більшого, адже вся драма книги – в дрібних ситуаціях, в незначних побутових сценах, які промовисто вміщують у собі всю онтологію людського життя. Тому поруч з комедією існує й трагедія: смерті, втечі, втрати дому. Попри те, що під час читання книги виникає враження, нібито війна тут десь на другому плані, насправді вона добирається аж до Іспанії у свідомості персонажів, виступає на перший план й існує поміж героями «на тлі недоречної пальми, з якої сипались жовтогарячі фініки». Зокрема тому Толік переживає цілу палітру прийнятних і не дуже почуттів: жалість і ненависть до себе через власну слабкість і неспроможність поїхати на фронт, сором і провина через недоречні і навіть жахливі думки щодо тривалості війни. А поміж тим – кумедні побутові випадки, що трапляються з ним і його гостями. Це поєднання (як влучно зазначено в книзі, «сумне і гомерично смішне») – чи не найпомітніша риса стилю «Драбини», і вона таки зачіпає.
Читайте також: Роман «W» Ігоря Штікса: чотири грані однієї літери
Утім, драматизм роману спричинює і деякі негативні ефекти. Ідеться передусім про узагальнення та перебільшення. Якщо вимушене співжиття шістьох персонажів в одному будинку спрощено до типових родинних чи принаймні тісних сусідських стосунків (бо між цими героями не виникає жодного направду серйозного конфлікту), то іноземців тут представлено гіперболізовано наївними. Абсолютно кожен з них постає в романі як позбавлений емпатії ідіот, як типовий вестерн (за винятком хіба що начальника Толіка – американця Боба, але тільки наприкінці роману, та й то в амплуа милого дурника). Натомість вони – знову ж таки, усі поголовно – цілком піддатливі до проросійських наративів, ба навіть самі їх культивують. Звісно, проблема несвідомості іноземців щодо елементарних понять про російсько-українську війну досі, на жаль існує. А проте, чи доречно демонструвати їх за всіма канонами стереотипів – високомірними, надмірно екзальтованими, лицемірними? Натрапляючи на такий портер європейця в «Драбині», мимоволі замислюєшся, чи не є весь цей роман суцільним перебільшенням. Та все ж таки порушені тут теми й зачеплені проблеми переконують, що ні.
Читайте також: «Я залишаюсь тут»: байдужість і принциповість
Цей роман можна вважати своєрідною апологією комплексу вцілілого. У всіх головних персонажів – і в Толіка особливо – постійно виникають моральні дилеми: чи можна злитися й ображатися одне на одного через побутові дрібниці, коли за тисячі кілометрів звідси нищать твій дім? як ставитися до загибелі близьких і незнайомих людей, коли сам ти – живий? чи можна ходити на вечірки, купувати одяг, фарбуватися, коли у тебе вдома війна? Прикметно, що ця книга не дає відповідей на питання, які сама ж ставить між рядків – натомість вона дуже чітко фіксує той внутрішній стан людини, який ці питання породжує. Тут не натрапиш на детальні розбори подібних проблем чи універсальні алгоритми їх вирішення. «Драбина» лише наново все це артикулює, нагадує, як воно було ще рік тому. Варто визнати, що Євгенії Кузнєцовій дуже добре вдалося передати стан і поведінку різних людей на початку повномасштабної війни, і головним критерієм оцінки книги в такому аспекті є знайомість. Читаючи «Драбину», мимохіть згадуєш і погляди, що прикипіли до стрічок новин, і колективне переховування в тісному просторі, і кухонні розмови про політику – все те, що й досі час від часу виринає в пам’яті про весну 2022 року. Цей зріз загальносуспільного життя у книзі втілено ледь не з фотографічною точністю, а проте й мову роману дібрано так, щоб читання було невимушеним і вдумливим водночас.
Власне кажучи, усі меседжі, що їх транслює «Драбина», українському читачеві добре знайомі, і навряд він відкриє для себе щось принципово нове з цієї книги. Проте, можливо, у цьому й полягає сенс читання роману – в озиранні, у згадуванні, у впізнанні себе. Це ніби обережний і поступовий спуск драбиною – поволі, крок за кроком, доки знову не відчуєш ґрунт під ногами. Треба тільки бути обережним, бо деякі жердинки вже можуть бути надпиляні.