Алла Лазарева власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

Свобода для інших

6 Листопада 2014, 17:49

Коментатор старався, як умів. Демонстрував татуювання, вихоплені великим планом, запускав відео озброєних хлопців у балаклавах та залучав до розмови «експертів з російської тематики». Ну як же без них? Робив, що міг, аби довести: на Сході України «крайні праві українці та крайні праві росіяни взаємно себе винищують».
Технологія «зрівнювання», яка сьогодні, схоже, стає трендом французького телебачення, влаштовує багатьох. І тих, хто не любить крайніх правих, а відтак знаходить собі причину відгородитися від кривавих подій на Донбасі ідеологічними шорами, і тих, хто живе в полоні російських чар, а тому відмовляється визнавати імперіалістичне загарбництво Кремля.
«Відрізняються лише прапори, – переконував аудиторію черговий експерт. – Коли замовкає зброя, українські бійці та сепаратисти слухають однакову музику, читають ті самі книжки, наносять подібні татуювання та сповідують тотожну ідеологію. Патологоанатом з донецького моргу розповідав, що їх не розрізнити мертвими». І глядач вірить. А потім переказує, заспокоює себе та інших: в Україні – суто локальний, ще й вузько ідеологічний конфлікт. Нічого європейського. Нас не стосується.

Технологія «зрівнювання», яка сьогодні, схоже,стає трендом французького телебачення, влаштовує багатьох

 Глядачеві ніби навіюється думка: в «народів-братів», росіян та українців, так багато подібностей! «Кирилиця, православ’я, спільне радянське минуле – всі ці елементи мандрують із передачі у передачу, від одного «експерта» до іншого, – аналізує правник, який із півтора десятки років їздить у рамках різних місій Ради Європи східною частиною континенту. – Французи реагують на подібну інформацію наступним чином: йдеться про дві частини одного цілого, які посварилися, а колись помиряться». Підсвідомо чи під впливом певних інтересів, через лінощі чи міщанське боягузтво, Україна в зоні російського впливу влаштувала б у Франції багатьох.
Відразу не скажеш, якими стежками добігають до численних коментаторів українських подій поширені шаблони: про Україну – «територію без історії», «фашистську хунту при владі у Києві» та «американські інструкції», без яких, треба думати, жоден український політик і снідати не сяде. А саме – важко укласти точний перелік шляхів, якими повторювані й вигідні Москві меседжі потрапляють до активного комунікаційного вжитку.
«Таких темників, які розсилав по українських телеканалах керівник Адміністрації Президента Кучми Медведчук, французькі медіа, звичайно, не отримують, – каже Сільві, яка привезла з України впродовж та після Помаранчевої революції не один телевізійний репортаж. – У нас немає брутальної джинси в такому розумінні, як вона існує в Україні. Не можна, наприклад, відкрити ногою двері у кабінет до директора каналу, запропонувати кругленьку суму та викупити «негативний пакет про себе» – себто придбати на певний термін лояльність цього медіа до свого бізнесу. Французьке ТБ має інші слабкості: ідеологічні шори, автоматизм у підтримці зовнішньої політики Парижа, а також лінощі телеведучих, які мають схильність часто запрошувати до дебатів тих, хто колись – одного разу – їм сподобався».
Отже, чому саме такий підхід, такі коментатори і такі табу у передачах французького ТБ про Україну? Чого більше – матеріального інтересу чи стереотипів мислення як журналістів, так і аудиторії? «Окрім випадків з франкомовним каналом ProRussiaTV, яке, не приховуючи, працювало в Парижі на російські гроші, ми не маємо публічних, доведених доказів прямого фінансового утримання французького ТБ російськими капіталами, – каже Фредерік, правник, який спеціалізується на медійній проблематиці. – Державне ТБ може демонструвати відносну залежність від політичних симпатій керівництва держави. З приватними – повної прозорості фінансування нема. Безперечно, через купівлю акцій Росія може, якщо хоче, опосередковано впливати – звичайно, не на зміст – на загальний тон програм. Доречніше було б говорити не про цензуру чи продажність, швид­­ше про тонке заохочен­­ня самоцензури. Дійсно, велика кількість як політиків, так і керівників ТБ думають, що йти на відкритий конфлікт з Росією не вигідно Франції».
Ну й не варто забувати, для кого працює телебачення. Які смаки, інтереси, пріоритети у тих, кого самі ж телевізійники називають, про людське око, «обивательським планктоном»? «Французьке патерналістське суспільство зробило все, щоб убити в людях здатність до співчуття, – вважає колега-телевізійник. – Не лише до далеких народів, які помирають за свою свободу, але й до власних громадян. Все делегується державі, і навіть така функція, як солідарність, перестає бути індивідуальним обов’язком».
 Діти свободи не завжди виростають свідомими її вартості. Вони споживають комфорт, як данність, і не хочуть знати, що він може скінчитися так само раптово, як життя людей, які йшли по Інститутській у Києві одного зловісного ранку.