Навколо ж усі свої. Перед своїми не соромно. Це перед чужими незручно, та й то сором – не дим, очей не їсть. А перед своїми можна все, потім знайдемо пояснення. Такі думки виникають, коли обмірковуєш дії сьогоднішньої опозиції. Шукаєш якихось прецедентів, подібностей – і знаходиш їх чимало навіть упродовж власного, не такого вже й короткого життя.
У Ліни Костенко в драматичній поемі «Дума про братів неазовських», наче своєрідний рефрен упродовж тексту, повторюється в різних варіаціях фраза «нас зрадили свої». Таке собі мотто до усієї української політичної історії.
Кілька років тому спікер парламенту (тоді ще Володимир Литвин) за всю свою каденцію тільки один раз спробував присоромити депутатів, котрі голосували чужими картками. Того дня у Верховній Раді були присутні колеги-парламентарії з Польщі, і вражені, вони з подивом почали знімати це дивовижне дійство на телефони й фотоапарати. Поляки були «не свої», перед ними було незручно. А коли іноземних представників у будинку з куполом не було, то й протестів з боку голови не виникало. Бо ж усі свої. Нехай роблять, як собі хочуть.
А ще значно раніше, на президентських виборах 1991 року, вже після того, як В’ячеслава Чорновола начебто було затверджено єдиним кандидатом від опозиції, в останні дні перед закінченням реєстрації виникло ще кілька своїх – славетні, героїчні імена, теж ікони дисидентського руху – Ігор Юхновський, Левко Лук’яненко, хтось із братів Горинів. На перегонах кожен з них отримав своїх кілька відсотків, відкусивши їх явно не від Кравчукового електорату, а від Чорноволового, націонал-демократичного. Чорновіл тоді набрав трохи понад 25%, а міг би більше. Й відтоді весь подальший розвиток держави міг би бути інакшим. Проте історія не знає умовного способу. Свої у свого відібрали, кожен потрошку. Бо ж свої.
Як свій перед своїми, Тарас Чорновіл у прямому ефірі «5 каналу» показував на стоп-кадр відомої сцени з яйцем у Івано-Франківську: «Дивіться, дивіться, оно полетіло!». Йшлося про якийсь інший предмет, окрім яйця, що вразив тодішнього кандидата в президенти, завдавши йому важких і болючих травм. Чи то камінь, чи кулька від підшипника. І Тарас Чорновіл виразно бачив цей предмет, вказував на нього: «Дивіться! Бачите? Не бачите? А я бачу! Ви ж свої, ви мусите зрозуміти…»
Як свої перед своїми, поводяться й теперішні лідери опозиції. Народ, люди, зрозумійте, ми ж свої. Була нагода скасувати пенсійну реформу, харківські угоди, був шанс навіть відправити у відставку уряд Азарова. Та не вийшло. Не вдалося. Не зібрали достатньої кількості депутатів, не забезпечили дисциплінованого голосування. Хтось захворів, хтось просто не прийшов, хтось відлучився у буфет під час голосування. Ви ж розумієте? Ми ж свої! Що вже казати про активну участь тодішньої опозиції (ще у ВР попереднього скликання) у прийнятті нового виборчого законодавства! Тоді теж нас переконували: так треба, довіртеся, ми ж свої, ми поганого не зробимо. І тому сьогоднішня опозиція кількісно поступається тій, попередній (принаймні до початку її тушкування). Це теж зроблено за активної підтримки та за участі своїх. Тих, котрі хочуть лише добра. Тих, кого потрібно розуміти, вірити їм, покладатися на їхню мудрість і далекоглядність.
Попередній наш президент свого часу прилюдно називав батьком рідним президента іще більш попереднього, а політичну силу, яка невдовзі привела його до влади, іменував не інакше, як фашистами. Але ми ж свої, ми мусили розуміти, що це такий його тактичний хід, і насправді він так не думає. Ми розуміли й віддавали за нього голоси. Хоча, задля справедливості варто відзначити, що явище це присутнє повсюдно у нашому політикумі – нещодавно сайт «Обком» пригадав і процитував дослівно Анатолія Кінаха, який, іще працюючи в уряді Юлії Тимошенко, називав Партію регіонів не інакше, як «організованим злочинним угрупованням». Що сьогодні анітрохи не перешкоджає панові Анатолію бути активним членом… чого? Цієї партії чи цього угруповання? Питання, яке хотілося б йому поставити при зустрічі.
Ми легко прощаємо і швидко забуваємо зраду, відступництво, пояснюючи собі та іншим неблаговидні вчинки політиків якимись вищими, незбагненними для простих смертних мотивами. Бо ми ж свої. І вони для нас свої. Плоть від плоті, як то кажуть. Крайня від крайньої.
І саме тому до нас на вулиці може підійти свій міліціонер, який, не представляючись згідно з інструкцією (ну бо навіщо, усі ж свої, до чого ці формальності?!), просто заламає нам руку за спину й потягне у воронок чи в каталажку. Бо ж ми для нього теж свої. Зрозуміємо і вибачимо. Навіть якщо, не приведи Господи, дійде до чогось важкого, страшного і кривавого, нам теж казатимуть: потрібно зрозуміти, це ж свої, це наші хлопці, вони отримали наказ трохи постріляти у юрбу маніфестантів. Так було треба, мусите їх зрозуміти. Бо хіба ж ми не свої?