Однією з проблем української олігархії є брак розуміння всієї глибини проблем, які уразили вітчизняну систему управління і призводять до принципово неефективного використання ресурсів країни. Відтак реформи, про які говорить пов’язана з олігархами влада, не вирішують головних завдань: вони загалом залишають «як є» стан справ у істеблішменті, лише обмежують видатки на соціальну сферу та перерозподіляють тягар оподаткування з великого бізнесу на малий і середній. Тож проблеми тільки загострюються, і експерти не втомлюються прогнозувати нові й нові хвилі кризи.
Подолати ці проблеми можна, якщо спрямувати реформи на їхнє коріння: засади системи відносин в українському істеблішменті. Іронія ситуації полягає в тому, що західні консалтингові компанії, які наші олігархи наймають для підготовки красивих, на перший погляд, план-схем реформ (для демонстрації власному населенню та потенційним західним кредиторам), мають розроблений інструментарій принаймні для діагностування проблем.
Зокрема, компанія McKinsey, з якою тісно працюють деякі олігархи, ще з 1980-х застосовує певну матрицю для аналізу здатності управлінських систем розробляти і втілювати в життя адекватні стратегії, зокрема стратегії реформ. Така матриця отримала назву «7S» – за першими літерами англійських термінів, якими озаглавлені її компоненти. Накладення цієї матриці на українську ситуацію вже дає певне розуміння коренів проблем у нашій країні й допомагає знаходити пріоритети для змін.
1. Здатність до стратегічного планування. Безпосереднє залучення олігархів і великого бізнесу до підготовки державних рішень веде до їхньої спрямованості на забезпечення короткотермінових інтересів. Відтак те, що «може бути добре для країни завтра», залишається поза увагою; стратегії, окрім «після нас хоч потоп», влада не має. Зважаючи на широке використання офшорних схем та інших способів виведення капіталу з України, можновладці не відчувають себе «прив’язаними» до неї: у разі непереборних труднощів вони можуть покинути її, скориставшись накопиченими ресурсами за ме-жами нашої держави.
2. Здатність до побудови структури ухвалення і виконання рішень. Вона має включати всі основні суспільні групи, на яких позначаються рішення влади; відтак уже на етапі підготовки цих рішень можливо враховувати їхні далекосяжні наслідки та, залучаючи до обговорення представників зацікавлених верств, перетворювати останніх на союзників реформ. В Україні планування залишається прерогативою вузького кола, що часто обмежує цілі міркуваннями вигоди учасників процесу. Інтереси решти ігноруються, а згодом величезні кошти витрачаються на репресивний і фіскальний апарати, аби тримати інших у покорі й визискувати їх.
3. Система формальних і неформальних правил та процедур має спрямовувати ресурси суспільства на вирішення поставлених завдань. За відсутності таких в Україні «правила і процедури» починають працювати для збагачення тих, хто їх встановлює і втілює. Звідси й розквіт корупції.
4. Поведінка керівництва має бути прикладом для всіх громадян. В Україні безвідповідальність, вседозволеність і безкарність «еліти» та і її нащадків породжують протест громадян; звідси, зокрема, несплати податків та інші вияви відчуження.
5. Система має бути спроможна визначати порівняльні переваги і розвивати відповідні напрями. Натомість в Україні діє логіка використання того, що дає віддачу тут і зараз. Звідси паразитування на сировинних галузях і металургії, брак уваги до високотехнічних галузей та освіти.
6. Кадрова політика має забезпечувати постачання фахівців, адекватних для вирішення поставлених завдань. В Україні кумівство і корупція перетворюють її на розставляння «своїх» і розподіл «годівничок» із доступом до бюджетних коштів.
7. Спільні цінності мають надихати суспільство на щиру співпрацю, зусилля кожного на своєму місці й готовність до тимчасових втрат заради спільного блага. В Україні пустопорожні розмови про «національну ідею» так і не привели до укорінення системи спільних цінностей. Інформаційна та культурна політика залишається зародковою і помилково підмінюється спробами влади викорінити критику на свою адресу замість сприяти створенню конкурентного національного інформаційного та культурного продукту й боротьби з ворожими впливами ззовні.
Відтак для того, щоби вибратись із зачарованого кола бідності, корупції та управлінської неефективності, потрібно щось незрівнянно більше, ніж декоративні «реформи», які у найкращому разі змінюють фасад. Слід докорінно переінакшити суть відносин, які укорінились в українському істеблішменті. Олігархи володіють усіма необхідними ресурсами для таких змін; крім того, радники, котрих вони наймають для надання сучасного вигляду і гламурного блиску піар-версіям своїх «реформ», насправді мають у своєму розпорядженні якщо не готові рецепти, то принаймні серйозні розробки за напрямами, в яких повинні відбутися зміни. Ними можна було б скористатися. Бракує, втім, головного: бажання олігархів змінювати вигідний для себе порядок речей. Але їх треба до цього примусити.
Надії на знедолену більшість, яка перебуває на межі виживання, отримуючи, словами одного з чиновників, «біологічний мінімум», марні: люди надто переймаються питаннями щоденного існування, до того ж залежні від держави та роботодавців. Рушієм змін може і повинен стати середній клас: малий та середній бізнес, професіонали своєї справи, громадські активісти, інтелектуали та лідери думок. А для цього його різні сегменти мають знайти спосіб вигідної для них взаємодії і поєднання ресурсів: фінансових, інтелектуальних та організаційних.