Особливо коли інша частина (з огляду на дострокові вибори, що відбулися 21 липня, їх понад 50%) взагалі усувається від участі в житті країни. Гіршим за мем про «нові обличчя» може бути мем про те, що «всі політики однакові, немає з кого обирати». Пардон, якщо тільки ви не адепт теорій про гуманоїдів і рептилоїдів, то розібратися в списку з 22 партій не вища математика, із писемністю в нашій країні ніби все гаразд, із доступом до інформації теж. Думати, що політика тебе не обходить, у нашій країні просто небезпечно. Скільки людей на Донбасі казали про те, що їм «ніколи майданити», бо вони, бачте, працюють, годують решту країни, а в результаті саме вони опинилися в епіцентрі війни й уже шостий рік не можуть знайти відповіді на запитання: коли це все (себто війна) закінчиться? На відміну від СРСР чи сусідніх Білорусі та Росії в нас голос виборця справді має значення. І знехтувати своїм правом волевиявлення — це не спроба комусь щось довести, а логіка радянського обивателя: без нас, мовляв, розберуться, ми люди маленькі.
Читайте також: Парламентські вибори 2019. Перебіг і результати голосування
Більшість з тих, хто прийшов на дільниці, як виявилося, переважно й далі голосують по приколу. У багатьох прибічників Володимира Зеленського та «Слуги народу» є одна спільна риса: вони якщо й називають об’єкт своїх електоральних уподобань, то рідко коли аргументують власний вибір. У кращому разі починають затято критикувати владу Петра Порошенка, але майже ніколи не наважуються пояснити, не проти чого, а за що вони голосують. Часом здається, що інформаційна доба породила новий тип мислення на рівні: підтримуєш — став лайк. Підтримуєш гасло «Потрібні нові обличчя» — став лайк, себто голосуй за «Слугу народу». І все. Крапка. Багатьом людям, виявляється, цього достатньо, а всі подробиці зайві. Проголосувати — це як поставити лайк віртуальному френду, навіть якщо тобі його фото чи допис не дуже й сподобалися. Ну просто так, по приколу.
Прийняти такий вибір співвітчизників нелегко, але доведеться. Є фраза, автором якої вважається Джон Леннон (точність перекладу не гарантую): «Якщо стоїш на краю прірви й думаєш, стрибнути чи ні, то стрибай!». Важко повірити, але в масі своїй український виборець обрав саме цей рок-н-рольний шлях: поставити сторчголов політичну систему й подивитися, що з цього вийде.
Читайте також: Монокоаліція чи перемовини. День виборів у штабах провідних політичних партій
Так, заради справедливості слід зазначити: прагнення оновлення обернулися тим, що чимало колишніх регіоналів, «червоних директорів», місцевих «феодалів», залишилися поза Радою, бо програли на мажоритарних округах «слугам». Але що далі? Можливі два варіанти. Оптимістичний: проти цих позбавлених імунітету персонажів порушать кримінальні провадження (жодних сумнівів, що підстави для цього є) і показово запроторять за ґрати чи бодай випустять в еміграцію. Щоб це реалізувати, теоретично не так багато й треба: зателефонувати Баканову, як каже наш нинішній президент. Тепер про песимістичний. Старі політики знайдуть шлях до «нових облич»: приставлять до них своїх радників, допоможуть фінансово, посприяють на місцевих виборах, поділяться адмінресурсом у разі потреби, одне слово, зуміють бути корисними. Тоді олігархічно-кланова модель переживе успішне перезавантаження: виборця не дратуватимуть остогидлі пики в парламенті, але непублічно влада й надалі належатиме їм, як і раніше. Певні ознаки цього далися взнаки ще на етапі підрахунку голосів. Так, на 291-му окрузі в Києві перемогла Людмила Буймістер — «нове обличчя» від «Слуги народу», у недавньому минулому — топ-менеджер у бізнес-структурах Сергія Тарути.
Хоч би яким був результат виборів, марно думати, що реваншисти відмовляться від своїх намірів. 13% за списками та кілька мажоритарників відверто проросійського спрямування — це лише верхівка айсберга. Скільки ворогів причаїлося в судовій гілці влади? Чи робив хтось спробу такого підрахунку? Можливо, реваншистів у мантіях і небагато, але вони мають чималі можливості. Ось судовим рішенням звільнено з-за ґрат Олександра Єфремова, мабуть, найбільшого птаха серед регіоналів, якого попередній владі вдалося взяти під варту. Так, колишній лідер парламентської фракції Партії регіонів не потрапить до Верховної Ради, але там його партайгеноссе не бракуватиме. Казус Єфремова цікавий іншим: він здобуватиме собі славу «в’язня режиму», відновить усі старі зв’язки на рідній Луганщині, може влізти в переговорний процес із самопроголошеними республіками, одне слово, цьому представникові п’ятої колони знайдеться тепленьке місце й поза парламентом, а справу, найімовірніше, «замнуть».
У нинішньої влади, здається, більше азарту в тому, щоб покарати попередників, ніж тих, хто стріляв на Майдані та розв’язав війну на Донбасі. Прагне реабілітації й лідер комуністів Петро Симоненко: голова КПУ вже подав до суду з метою оскаржити рішення про заборону Компартії. У нинішній ситуації ця сила нікому не потрібна, тому цілком імовірно, що «червоним» буде відмовлено в легалізації. Це якщо пристати на логіку політичної доцільності нинішньої влади. Із позицій російського впливу комуністи мають стати додатковим чинником створення політичного хаосу, і якщо є суддя, готовий працювати в інтересах Москви, то позов Симоненка задовольнять.
Читайте також: Сценічний авторитаризм
Про новообраний парламент ще багато говоритимуть, додаючи слово «вперше». Логіка попередніх виборів полягала в тому, що проєвропейська більшість змінювала проросійську й навпаки. У нинішній Раді, схоже, будуть дві опозиції: проросійська, представлена «Опозиційною платформою — За Життя» та ще кількома «союзними» мажоритарниками, і проєвропейська, представлена «Європейською солідарністю» та «Батьківщиною». Про «Голос» нині кажуть як про можливого союзника «Слуги народу», але ріднить ці сили не ідеологічна платформа, а культ «нових облич», який сьогодні і є панівною ідеологією в Україні. Змістовне ж наповнення діяльності «слуг» ітиме передовсім із Банкової (це ми вже бачили), але, цілком можливо, і від інших парламентських фракцій. Потенційно цей вплив місцями може мати ефект і позитивні наслідки. Утім, зарано казати, ким будуть ці 250+ депутатів, вибраних від пропрезидентської влади: вірними «гвардійцями» Дмитра Разумкова, клубом однодумців, що врешті познайомляться одне з одним під куполом, збіговиськом «простих людей», що дорвалися до влади й прагнуть обернути її на свою користь. Скидається на те, що самі «нові обличчя» не знають відповіді на це питання.