Політика

  ▪   Максим Віхров

Сценічний авторитаризм

Чи зможе нове керівництво країни використати популізм для руйнування демократії та узурпації влади?
Матеріал друкованого видання
№ 29 (609)
від 18 липня

Розгледіти за персонажами художніх творів їхніх реальних прототипів не завжди легко. Але в українській політиці буває й навпаки. Уже кілька місяців політологи та журналісти намагаються визначити, чи уподібниться нинішній президент Володимир Зеленський до свого серіального alter ego Василя Голобородька.


Утім, образ Голобородька теж не надто оригінальний. Історія про «простого вчителя», що пішов битися з чиновниками та олігархами за народне щастя, — це архетиповий сюжет, за яким зазвичай пишуться офіційні біографії авторитарних лідерів. Такий контекст дає змогу сконструювати легенду про «видатні особисті якості» вождя, а також показувати його як виразника волі «простого народу». Посиланням на останню авторитарії виправдовують своє свавілля, оскільки неможливо здолати «корумповану систему», граючи за її правилами. Якщо треба, Верховну Раду можна розпустити в сумнівний спосіб, а в кіно навіть розстріляти. У своїй пуб­лічній діяльності Зеленський став копіювати не так Голобородька, як Аляксандра Лукашенку, влаштовуючи жорсткі розноси на камеру: у Борисполі — місцевим чиновникам, в Ужгороді — митникам. У Дніпрі він уклав парі з Борисом Філатовим: якщо Цент­ральний міст не збудують вчасно, той піде у відставку. Сам же президент охоче пристав на пропозицію Андрія Богдана першим проїхати цим мостом на КамАЗі — точнісінько так, як зробив Володимир Путін на відкритті Керченського мосту. Те, що сам Зеленський і вже скоро його партія прийшли до влади завдяки популізму й не збираються його полишати, цілком очевидно. Але чи не стане популізм прологом до авторитарного сценарію?

 

Читайте також: Президентська партія: чиї слуги?


Жоден авторитарний лад, жодна диктатура не постають із волі окремого політичного лідера чи навіть команди, для того потрібна комбінація певних умов та обставин. Передусім це питання про наявні засоби для надмірної концентрації влади, у нашому випадку в руках президента. Слабким місцем, безперечно, є судова гілка, яка засвідчила свою готовність згинатися під вітром політичних змін. Однак завдяки самим лише судам досі жоден авторитаризм не встановлювався: ще більше, ніж слухняний суд, йому потрібна міцна політична вертикаль влади. У розпорядженні Віктора Януковича була Партія регіонів — дисциплінована, загартована в бізнесових і політичних боях, зцементована системою патрон-клієнтських лояльностей сила. У Зеленського такого інструменту немає. За прогнозами соціологів, «Слуга народу» буде найчисленнішим суб’єктом у Верховній Раді нового скликання, проте його здатність до консолідованих дій вельми дискусійна.

 

Так само, як і в команді Зеленського, у лавах «Слуги народу» зібралися люди з різними поглядами (а часто й узагалі без поглядів), представники різних таборів і просто випадкові персонажі, якими напередодні виборів гарячково заповнювали кадрові дірки. Звичайно, із часом і партія, і команда президента набудуть чіткішої структури, але не факт, що це не призведе до внутрішніх розколів. Ну а поки що «Слуга народу» здається надто рихлим утворенням, щоб стати «залізним кулаком» глави держави у Верховній Раді.  Без надійної точки опори в парламенті до авторитаризму можна прийти хіба що силовим методом. Так сталося, приміром, у Росії, де становим хребтом режиму є силовики та вихідці із силових структур. Але в Україні, як засвідчив досвід режиму Януковича, здійснити силовий сценарій узурпації набагато складніше.

Жоден авторитарний лад, жодна диктатура не постають із волі окремого політичного лідера чи навіть команди, для того потрібна комбінація певних умов та обставин. Передусім це питання про наявні засоби для надмірної концентрації влади


По-перше, на відміну від Росії чи Білорусі, українське суспільство має завеликий протестний потенціал. Щонайменше владу не вдасться узурпувати тихцем, не привертаючи уваги міжнародної спільноти. Звичайно, остання може співпрацювати і з Путіним, як нещодавно продемонструвала ПАРЄ, однак щодо України діють жорсткіші стандарти (хоч ми маємо відмінний геополітичний та ядерний статус). Угоду про асоціацію Європейський Союз міг укласти й із Януковичем, але, застосувавши насильство проти власних громадян, останній автоматично став у очах Заходу парією. Це означає, що не надто демократичного президента (на кшталт Орбана або раннього Януковича) Захід ще терпітиме, утім, відкрита узурпація влади — це вже за червоною лінією. Таким чином, вкупі зі здатністю до громадянського спротиву це створює першу перепону на шляху до авторитаризму.


По-друге, українським елітам бракує консенсусу. Наш горезвісний «олігархат» існує лише як категорія, а насправді політичні та економічні інтереси олігархів досить суперечливі. Якщо путінізм тримається на корпоративній дисципліні силовиків, то важко уявити, що українська еліта наважиться скласти всі свої яйця до одного кошика. А надто для того, щоби вручити цей кошик авантюристові, який мріє повторити «успіх» Януковича. 

 

Читайте також: Пазли парламентської більшості


По-третє, авторитаризм потребує суспільного запиту. Нині понад 60% українців тією чи іншою мірою погоджуються з твердженням, що країні потрібна «сильна рука», а не «розмови про демократію» («Демократичні ініціативи», 2018). Однак цей факт потребує обережної інтерпретації. Хоча б тому, що існують й інші цифри. Так, із твердженням, мовляв, нашому народові не обійтися без керівника на кшталт Сталіна, який «прийде та наведе порядок», згоден лише 21% українців, натомість 61% упевнений у зворотному (КМІС, 2019). Перехід до президентської республіки підтримують тільки 14% громадян, а за розширення повноважень президента виступає 25% («Демократичні ініціативи», 2019).


Вочевидь, висловлювання на користь «сильної руки» значною мірою виражають невдоволення безладом у державі, а не реальний запит на демонтаж демократії. Хоч у другому турі Зеленський і набрав безпрецедентно високий відсоток голосів, це не свідчить про те, що українці бачать у ньому месію, якому готові вручити свою долю і свободу. Його реальний результат — 30%, здобуті в першому турі, а решта — доля протестного електорату. Утім, перефразовуючи Наполеона, на протестному електораті можна прийти до влади, але всидіти на ньому неможливо. Понад те, навіть свої 30% Зеленський зібрав завдяки тому, що протягом усієї кампанії уникав будь-якої конкретики з метою сподобатися всім категоріям виборців. 


Демонструвати таку поведінку й далі на посаді глави держави вже неможливо, а тому підтримка Зеленського, як і будь-якого президента України, неухильно падатиме. А отже, і ця точка опори ставатиме дедалі менш надійною. Потужним важелем впливу на суспільну думку є ЗМІ, доказ цього — сам феномен Зеленського, який зійшов на посаду буквально з блакитного екрана. Але навіть він навряд чи зможе покластися на рятівний вплив телевізора. Почнемо з того, що рівень довіри до українських телеканалів не такий високий, як прийнято вважати, зазвичай він приблизно вдвічі нижчий за їхню популярність.

 

Читайте також: Mission: Failed state

 

Приміром, якщо «1+1» найчастіше дивиться близько 60% українців, то найбільше йому довіряє лише 35%. Для телеканалу «Україна» це співвідношення становить 44% до 22%, для «Інтера» — 48% до 22% і так далі (КМІС, 2019). Тому стверджувати, що Зеленський став президентом завдяки авторитету «1+1», — це невиправдане спрощення. Крім того, провідні телеканали країни належать олігархам, чиї інтереси, як зазначено вище, зовсім не збігаються, а отже, досягти кумулятивного ефекту навряд чи вийде. Як свідчить історія, «інформаційні коаліції» укладаються хіба що для знищення рейтингів чинної влади й зовсім не для їхнього зміцнення. Те саме стосується решти медіа, які навіть скоординованими зусиллями не зможуть переконати українців погодитися на авторитаризм, а надто на авторитаризм у виконанні «команди» Зеленського.


Отже, імовірність того, що Україна найближчим часом дрейфуватиме до авторитаризму, украй невелика. Принайм­ні нова влада має на це ще менше шансів, ніж будь-яка попередня. Однак не виключено, що в наступні п’ять років Зеленський гратиме перед телекамерами то Голобородька, то Лукашенка, то Путіна. Це навряд чи зміцнюватиме його владу, зате тішитиме публіку, а в тому президент справді професіонал. Публічні прочуханки чиновникам і тролінг політичних опонентів — це те, чого хоче протестний електорат, який ще не задовольнив своє обурення минулою владою. Цілком можливо, що згодом нам доведеться побачити президента і в спортзалі, і в літаку, і на коні, і на морському дні, оскільки шоу-програма не має бути надто одноманітною.


Що ж стосується свавілля та зловживань, то наша недосконала демократія залишає для них широкий простір. І якщо авторитарні ухили нової влади — це об’єкт смутних побоювань, то її готовність використовувати інституційні слабини на свою користь — уже доконаний факт. Але для громадянського суспільства зараз важливо не опинитися в ситуації генералів, які готуються до минулих воєн. Найімовірніше, слід готуватися не до лобового зіткнення з черговим узурпатором, а до оперативного присікання відносно дрібних, але масових маніпуляцій і підтасовок, які здійснюватимуться через парламент, суди та іншими вигадливими способами. Це, звісно, не запрошення розслабитися, оскільки в сукупності дрібні капості можуть нашкодити державі не менше, ніж відкритий демарш. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.