«Повернутися додому, добровільно або недобровільно», – промовляє вже екс-міністр внутрішніх справ Іван Лангер до сотень тисяч іноземців, які приїхали до Чеської Республіки на заробітки. Для тих, хто збирається повернутися добровільно, є подарунок на прощання: квиток на літак в один бік і €500 кишенькових.
Не йдеться про реальну програму – це радше маркетинговий хід, оскільки коштів вистачить лише на перші дві тисячі осіб із не менш як півмільйона іноземців. На відміну від Лангера я вважаю, що ці люди з Чехії не виїдуть і намагатимуться залишитися тут у будь-який спосіб. Багато хто тому, що на їхній батьківщині, у Молдавії, Монголії, В’єтнамі й насамперед Україні, звідки родом щонайменше половина «чеських іноземців», нині вирує глобальна криза – набагато більша, ніж тут. Дехто тому, що «домом» для них уже давно є Чеська Республіка, котра перетворилася на їхню країну.
Чехія, що з-поміж усіх посткомуністичних держав розташована найближче до Заходу, останніми роками пережила економічний бум, що в дечому нагадував економічне диво у Німеччині 1960–1970-х років. За хвилею приватизаційного розпаду, яка для чеської промисловості була не менш катастрофічною, ніж для сусідніх країн, пройшла хвиля стабілізації, супроводжувана могутнім припливом західного капіталу.
Країна перетворилася на цех Західної Європи, насамперед Німеччини, з виробництва різних деталей, що під позначкою Made in Germany розвозилися по всьому світу. Коли до Чехії прийшли перші закордонні інвестори, на чеську робочу силу іноді припадала п’ята-шоста частина видатків ФРН. Географічна близькість Чехії та відповідна мережа доріг і залізниць були аргументом на її користь порівняно з дешевшими, але віддаленішими й ризикованішими країнами, такими як Болгарія, Румунія, Україна, Індія або Китай.
У травні 2004 року Чеська Республіка вступила до Євросоюзу, що, своєю чергою, наблизило західні стандарти життя. Розрахунки інвесторів, які в Чехії покладали надії на дешеву робочу силу, втратили сенс, оскільки кількість чехів, охочих працювати за €500 в автомобільній промисловості, зменшилася до нуля. Слід також нагадати, що на той час безробіття знизилося до 5%, що, як вам пояснить кожен соціолог, є природною межею.
Ситуація для інвесторів ускладнилася й тим, що те саме повторилося і в сусідніх країнах, можливо, не такою мірою. Насамперед у Польщі, з якої за короткий час буквально мільйони людей виїхали на заробітки до Великої Британії, Ірландії, що відкрили для них ринок праці й дали змогу отримувати західні зарплати. Перед чеською владою постала проблема, як утримати закордонних інвесторів. Рішення знайшлося у програмі «зелених карт» – не лише для спеціалістів і науковців, як це поширено у Західній Європі, а й для робітників, будівельників, які мали заповнити дірки ринку «чорноробів». У головах міністерських чиновників почали народжуватися шалені плани, за якими до Праги мали прямувати літаки, наповнені дешевою робочою силою з В’єтнаму, Індонезії або Монголії. Ближче – в Україні, Молдові, Болгарії – під егідою чеських посольств виникли «центри зайнятості», що заманювали тамтешніх громадян на роботу до Чехії. План, згідно з яким деталі для німецьких концернів у Чехії вироблятимуть «дешеві» іноземці (йшлося про мільйон осіб), на щастя, було згорнуто швидше, ніж розпочалася його реалізація. Проте і без того торік до країни приїхали понад 100 тис. іноземців.
Нині «дешевші» іноземці в ситуації, коли порівняно з минулим роком чеська промисловість впала на 25%, стали небажаною конкуренцією чехам. Протягом кількох місяців кризи безробіття зросло з трьох до шести відсотків, у Чехії несподівано зазвучало гасло: «Робочі місця мають бути лише для чехів». З’ясувалося, що, відбираючи роботу в чехів, «дешевші» іноземці надалі залишаються висококваліфікованими, тож закордонні працедавці не мають жодної причини звільняти їх і заміщувати «дорожчими» автохтонами.
Думаю, що міністрові Лангеру західні концерни це вже пояснили, тож іноземці, зокрема й українці, в Чехії залишаться.