Події в Керченській протоці знову згуртували українців довкола однієї теми. Люди різних характерів і видів діяльності вкотре перетворилися на експертів морського права, а потім плавно повернулися до звичної політичної та державотворчої тематики. Своєї думки про події в Азовському морі та введення воєнного стану не висловив хіба що лінивий. Інша річ, що ці однаково безцінні фахові роздуми пролунали неоднаково гучно. Зрозуміло, що до своєї аудиторії достукалися боти всіх мастей. Проте одна справа — дурниці для внутрішнього вжитку й зовсім інша — на експорт.
«Давно не дивлюся це прозоре вікно в трубі духовного сміттєпроводу. Але життя іноді змушує. Події неділі змусили струсити порох із пульта і впитися очима й вухами в телеекран. Та ще й дивитися засідання Верховної Ради. Я не те що підозрював у неосудності деяких наших кандидатів на посаду глави держави, я був упевнений у цьому. І радий, що не помилився у своїх висновках» — цю глибоку, з традиційним для себе філософським підтекстом аналітику залишив на власній сторінці у Facebook колишній воротар, а нині тренер національної збірної України з футболу Олександр Шовковський.
Зрозуміло, що висловлювання відомої й авторитетної в спортивних колах особистості про недолугих українських політиків швидко підхопили й роздули в потрібному для себе руслі пропагандисти держави-агресора. Вони вкотре використали позицію людей, які «поза політикою», так, як їм було потрібно.
Читайте також: Від малоросійських комплексів до якісного продукту
Поза сумнівом, ті, хто вчився бити по м’ячу, бігати, боротися чи тренувати, не можуть бути фахівцями в інших сферах, але в умовах інформаційної війни це нікого не цікавить. Сказане Шовковським мало подвійну ціну ще й тому, що зазвичай його висловлювання були проукраїнськими.
Кожній розумній людині вже зараз цілком зрозуміло, що мантра «спорт поза політикою» теж стала політичним знаряддям. А отже, наші топові атлети повинні усвідомлювати: кожну їхню дію може бути використано у вигідному ворогові руслі. І щоб не бути корисними ідіотами, нашим спортсменам треба зважувати слова і вчинки, можливо, навіть більше, ніж політикам.
Звичайно, українські атлети з їхнім розумінням процесів, які творяться в державі, далеко не унікальні. Як мовиться, хто на що вчився. Знаменитий боксер Мухаммед Алі свого часу теж завдав Сполученим Штатам Америки чималих репутаційних втрат, відмовившись служити у війську навіть під загрозою тюремного ув’язнення. Його тоді піддали страшенній обструкції, на тлі якої насмішки над українським чемпіоном Олександром Усиком із його «Крим — ето Крим» здаються дитячими забавками.
Зрештою, усіх по місцях розставив час. З висоти прожитих років Алі жодного разу не покаявся, проте на початку 1960-х через власну нестриманість пережив дуже складні моменти.
Сучасна американська спільнота теж налаштована до Дональда Трампа здебільшого негативно. Приміром, баскетболісти Golden State Warriors після перемоги в чемпіонаті НБА відмовилися від традиційного прийому в Білому домі через звинувачення президента в расизмі. Не приховує свого зневажливого ставлення до Трампа й найзірковіша гірськолижниця сучасності Ліндсі Вонн.
Читайте також: Український спорт: несподівані лідери
В Україні донедавна картина була протилежною. Атлети всіх категорій за кожної зручної чи не дуже нагоди робили в бік керівників держави реверанси. Апогеєм стала президентська кампанія 2004 року, коли всі провідні спортсмени згуртувалися довкола кандидатури тодішнього прем’єр-міністра й очільника Національного олімпійського комітету Віктора Януковича. Це й не дивно, адже «завгар», відчувши смак близького приходу до влади, не шкодував для атлетів нічого. Напередодні Олімпіади-2004 в Афінах українській команді забезпечили такі умови для підготовки, як ніколи ні до, ні після того. Не дивно, що потім, у розпал Помаранчевої революції, чемпіони Ігор у Греції Яна Кочкова, Ельбрус Тедеєв, Юрій Білоног, Валерій Гончаров та багато інших підписували листи на підтримку недопущеного до влади фальсифікатора, щиро вважаючи, що правда на його боці.
Зрештою, якщо всі згадані вище були залежні від Януковича безпосередньо, точніше від грошей, які він виділяв, то найбільше в той час здивував футболіст Андрій Шевченко, який начебто виступав за італійський «Мілан» і був самодостатньою зіркою світового футболу. Після перемоги збірної України над турками з рахунком 3:0 він у післяматчевому коментарі присвятив перемогу «прем’єр-міністрові Віктору Федоровичу Януковичу».
То було якраз напередодні революційних подій, і одна з італійських газет відреагувала красномовним заголовком: «Андрію, твої слова змусили твою країну плакати». Там, на Апеннінах, не усвідомлювали, що президент Федерації футболу України Григорій Суркіс уже робив реверанси в бік майбутнього глави держави, а футболіст Шевченко, який виховувався в умовах совкової парадигми, звик прохання керівництва сумлінно виконувати. Навіть не припускаючи, що статус дає йому змогу чинити інакше.
На жаль, зміни в ментальності українського суспільства, складовою якого є спортсмени, стали відбуватися не після Помаранчевої революції, а лише після пролиття крові на Майдані та початку російсько-української війни. Комсомольське керівництво вітчизняного спорту на чолі з Юрієм Павленком за часів Ющенка не намагалося вплинути на переконання атлетів точно так само, як державні мужі — на незміцнілі з погляду національної свідомості уми мешканців України загалом. Тому й не дивно, що боксери Усик і Ломаченко, які запам’яталися бажанням виявити власну українськість під час переможної Олімпіади-2012 у Лондоні, повернувшись додому, через лічені місяці вже сиділи в штабі Партії регіонів у ніч після парламентських виборів.
Читайте також: Цивілізаційний прорив в українському спорті
Розумнішими й вільнішими їх робить саме життя, навіть того самого Усика. Так, гаслами про «Божий Крим» і єдність народів він озвучує те, що кожного адекватного українця виводить із себе. Однак ці висловлювання вкупі з публічною відмовою від запропонованого на словах прем’єром Гройсманом звання Героя України — то вже не колишнє підлабузництво, а думка вільної людини, на яку ні Усик, ні 99% звиклих прихилятися перед можновладцями інших наших спортсменів до 2014 року не наважувалися.
Хіба не показово, що в 2004-му Помаранчеву революцію відкрито підтримало лише п’ятеро відомих представників спорту: футбольний тренер Мирон Маркевич, шахіст Руслан Пономарьов, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Стелла Захарова, а також футболісти Олег Лужний і Сергій Ребров, які на той час виступали в Англії. Через 10 років під час революції Гідності кількість зросла суттєво.
Інших вчить саме життя. Приміром, тенісистка Еліна Світоліна ще недавно загравала з росіянами, підписувала в Instagram фото з краєвидами рідної Одеси недолугими кліше «щоб не казали, що в моїй країні постійно холодно і вулицями ходять ведмеді», а сьогодні вже показово уникає участі в турнірах на території РФ і ставить у соцмережах обкладинку з гаслом «Pray for Ukraine!» на тлі українського стяга. Те саме після російського дикунства в Керченській протоці зробила й віце-чемпіонка світу з легкої атлетики Юлія Левченко, яка не так давно в одному з інтерв’ю насмішила відповіддю: «Гройсман? А хто це?». Звісно, ці слова теж стали ласим шматком для російських пропагандистів, які вдоволено розповідали, що українські спортсмени так не поважають свою владу, що навіть не знають, як звати прем’єра. Зате сьогодні «Pray for Ukraine!» від Світоліної та Левченко з їхніми 380 тис. і 120 тис. підписників з усього світу лунають гучно й недвозначно.
Читайте також: Український спорт: життя в борг
Так само змусив про себе говорити екс-футболіст львівських «Карпат» Юрій Габовда, який нині виступає за угорський клуб «Халадаш» із Сомбатгея. Футболку з надписом «Pray for Ukraine!» під ігрову форму він одягнув ще до суботнього матчу внутрішнього чемпіонату проти ДВТК. І продемонстрував після гри, чітко усвідомлюючи, що отримає за цей вчинок штраф і, можливо, кількаматчеву дискваліфікацію. Юрій підкреслює, що хотів привернути увагу до української біди. Найцікавіше, що родом Габовда з Мукачева і в його крові є угорські корені.
«Дуже пишаюся тим, що народився в Україні. Щасливий, коли після моїх боїв піднімають наш національний прапор. Я українець, і пишаюся цим. Україна — земля, на якій живуть мої батьки. Тут вони подарували мені життя, тут я дістав шанс стати відомим спортсменом, атлетом. Ця країна виростила мене», — сказав найкращий боксер світу незалежно від вагової категорії Василь Ломаченко під час нещодавнього інтерв’ю для каналу BoxNation. Його слова широко розтиражували провідні світові ЗМІ.
У випадку з Ломаченком маємо зворотний бік медалі. Вдома він шокує земляків любов’ю до шансону й показовою підтримкою російських бійців, а за кордоном видав батьківщині ефектний реверанс. Можливо, не менш для позитивного іміджу нашої держави, ніж виступ боксера Олександра Хижняка українською мовою під час нагородження званням найкращого бійця світу в російському Сочі у 2017-му.
Хоча, звісно, найбільшою промоцією України через спорт є перемоги наших атлетів. Троє боксерів у топ-15 світового рейтингу незалежно від вагової категорії, перемога Еліни Світоліної в підсумковому чемпіонаті WTA, наймолодша чемпіонка світу з дзюдо Дарина Білодід, вічні світові рекорди легкоатлетів Сергія Бубки та Інеси Кравець — це лише верхівка досягнень, завдяки яким назва «Україна» лунає у світі найгучніше. Інша річ — часи нині такі, що ми очікуємо від спортсменів чогось більшого, ніж перемоги.