Суспільство

  ▪   Іван Вербицький

Український спорт: несподівані лідери

фото: уніан
Україна вийшла на провідні ролі в тих видах спорту, які раніше здавалися другорядними, і розгубила позиції там, де домінувала
Матеріал друкованого видання
№ 45 (573)
від 8 листопада

Літня Олімпіада-2016 у Ріо-де-Жанейро стала відображенням тривожної тенденції, про яку причетні до спорту люди попереджали тривалий час. У Бразилії українські спортсмени здобули лише 13 медалей, що для другої за величиною європейської країни можна назвати результатом відверто слабким. Десятиліття бездіяльності не могли минути безслідно. Совкова система розвитку спорту перестала працювати, а розумної альтернативи їй у нашій державі, по суті, не створили. Тому не варто дивуватися, що величезний і всеохопний потенціал, яким ми володіли, було розгублено. Проте процес еволюції невпинний, і на руїнах втраченого поступово з’являються паростки майбутніх стабільних перемог. Десь поодинокі, а десь рясні.

Читайте також: Цивілізаційний прорив в українському спорті


Розгублені позиції


Що показово, майже в усіх видах, якими славився український спорт доби СРСР, Україна позиції втратила. Найперше це стосується ігрових видів. Жіночий гандбольний «Спартак» із Києва 13 разів поспіль вигравав Кубок європейських чемпіонів. На основі цієї команди золото олімпіад двічі діставалося радянській збірній. У чоловічому гандболі перемогу на Іграх-1976 у Монреалі «червоним» принесли, зокрема, українці Сергій Кушнірюк, Михайло Іщенко, Олександр Рєзанов та Юрій Лагутін. Семеро з 12 гравців чемпіонської олімпійської команди з чоловічого волейболу зразка Мехіко-1968 були українцями. У збірній СРСР із баскетболу, яка виграла олімпійське золото в Сеулі-1988, провідні ролі виконували гравці київського «Будівельника» Олександр Волков і Олександр Білостінний, у жіночій збірній СНД у Барселоні-1992 — Марина Ткаченко. Олексій Баркалов із села Введенка Чугуївського району на Харківщині — дворазовий олімпійський чемпіон із водного поло, один із найвидатніших гравців в історії цього виду спорту. А ще незадовго до розпаду СРСР з’явилося чимало сильних, рівня збірної хокеїстів. Один із них — киянин Олексій Житник — став олімпійським чемпіоном у складі команди СНД в Альбервілі-1992.
Проте ігрові види вельми затратні. Якщо винести за дужки футбол, який у світі спорту завжди був країною в країні та, як і раніше, досі особливо популярний серед власть імущих і грошовитих людей, то решта ігровиків у період третього десятиліття української незалежності опинилася на задвірках уваги. Чемпіонати з цих видів спорту проводяться, але скидаються радше на студентські першості. Найбільші таланти мають єдиний варіант для розвитку — вирватися за кордон, в один із топ-чемпіонатів. Приклади Святослава Михайлюка, який цьогоріч став гравцем клубу Національної баскетбольної асоціації «Лос-Анджелес Лейкерс», Артема Пустового, який перейшов у баскетбольну «Барселону», волейболіста Олега Плотницького, який успішно виступає за клуб італійської Серії А «Монца», гандболісток Вікторії Борщенко з російського «Ростов-Дона» та Ольги Передерій зі словенського «Кріма» свідчать, що талантів у нас менше не стало. Просто вдома вони реалізуватися не спроможні. І ще добре, якщо після переїзду за кордон ці люди залишаються українцями.

Потенціал у жіночого українського тенісу справді величезний, тенісистки хорошого рівня з’являються щороку. І це парадокс, бо на державному рівні той вид спорту фактично не розвивається. Займатися ж тенісом самотужки — задоволення не з дешевих. Зате зі статусних


У багатьох циклічних видах ситуація теж не найліпша. Двоє чи не найлегендарніших представників спортивної гімнастики за історію — українці. Мова про дев’ятиразову олімпійську чемпіонку Ларису Латиніну й семиразового олімпіоніка Бориса Шахліна. Але ж вони — то тільки вершина. Поряд, ще в ті часи, у 1960-ті — на початку 1960-х, виступали Поліна Астахова, Ніна Бочарова, Марія Гороховська, Юрій Тітов, Віктор Чукарін, пізніше були Людмила Турищева, Стелла Захарова, Тетяна Гуцу, Ігор Коробчинський, Григорій Місютін, Рустам Шаріпов, Лілія Подкопаєва... Нині дожилися, що на дві команди (чоловічу й жіночу) маємо лише двох топ-спортсменів — Олега Верняєва та Ігоря Радівілова. За ними — прірва.
Брак матеріально-технічної бази та від’їзд найліпших спеціалістів за кордон призвели до різкого падіння рівня підготовки не лише в спортивній гімнастиці, а й у фігурному катанні, легкій атлетиці, веслуванні на байдарках і каное, стрільбі з лука, плаванні, де переможні традиції українців залишалися міцними ще донедавна. Проте якщо в цих видах наші атлети спалахують бодай поодиноко, то вітрильний спорт через свою дороговизну фактично зник як явище. І це в країні, яку омивають два моря й великі ріки, яка виховала 13 олімпійських призерів із триразовим олімпіоніком Валентином Манкіним на чолі.

Читайте також: Крах великих клубів

У тренді бокс
У боксі в епоху СРСР Україна на провідних ролях не була ніколи. Свідченням тому — лише п’ять олімпійських медалей наших бійців на Олімпійських іграх у період із 1952 по 1992 роки. Золота в той період українські боксери не брали взагалі.
Кардинальні зміни намітилися з падінням імперії. За три десятиліття Україна ввійшла в когорту топових боксерських країн в олімпійському боксі поряд із Кубою, Росією, Францією, США, Казахстаном. І причини цього стрімкого злету приховуються не лише в можливості виступати у змаганнях найвищого рівня. Найперше бокс в Україні та деяких інших державах колишнього СРСР став популярним завдяки тому, що ті, хто ним займався, дістали можливість спробувати заборонений досі плід. Виступи серед професіоналів залишалися для українців недоступними аж до падіння залізної завіси. Зі здобуттям незалежності наших бійців нарешті допустили до боїв за гроші й чемпіонські пояси.
Точніше, пояси будуть згодом, дуже згодом. Спершу гроші. Нехай не такі великі й виплачувані з кишень людей із кримінального світу, але нагода заробити вабила. Власне, професійні єдиноборства Україна для себе почала відкривати не так через бокс, як із кікбоксингу, який вабив авторитетів тих часів. На початку 1990-х років були популярними матчеві зустрічі, й українці із захопленням спостерігали, як команда з Нечаєвим, Дорошенком, Віталієм Кличком на чолі лупить усіх, включаючи США та Росію. Та мода на кікбоксинг виявилася швидкоплинною, більшості тих героїв нині не згадати. Якщо Віталій Кличко повернувся в бокс і здобув собі славу й там, то, приміром, чемпіон світу Віктор Дорошенко в буремні 1990-ті загримів до в’язниці, а вийшовши звідти, був продюсером співака Олександра Пономарьова.


Власне, треба визнати, що бокс та деякі інші єдиноборства втрималися на плаву в період безгрошів’я саме завдяки тісному зв’язку з кримінальним світом. Справді талановитим бійцям підтримка «авторитетів» допомогла піднятися кар’єрно, а менш обдаровані з роками перетворювалися на бойові одиниці під час «стрілок», рекетирів, «вишибайлів», «польових командирів» й еволюціонували в наш час до тітушків. Попит на дешеву раб-силу був завжди й, на жаль, ці часи не минули.
Так чи інакше саме за підтримки кримінального авторитета Віктора Рибалка на прізвисько Рибка почувалися комфортно на любительському рингу та змогли закріпитися на професійному брати Клички — люди, які стали прикладом і спонукали до занять боксом не одне покоління українців. Мабуть, щастя Віталія та Володимира, що реалізовувати свій талант серед профі вони почали з німецького клубу Universum Box-Promotion. Адже тоді вже були клуби з професійного боксу в Києві та Донецьку, однак найталановитіші їхні представники (Гуров, Грищук, Деваков, Фесечко) повноцінно розкритися так і не змогли.


Люди, які займаються боксом, бачать, на відміну від представників багатьох інших олімпійських видів спорту, довгострокову мету. В Україні було вже дві видатні олімпійські команди. Перша з них у Сіднеї-2000 здобула дві п’ятих медалей: два срібла й три бронзи. Перейшовши на професійний ринг, Володимир Сидоренко, Андрій Котельник та Сергій Дзинзирук, який теж був в обоймі, хоча на Олімпіаді й не виступав, стали чемпіонами світу. Крім того, п’ять нагород здобула олімпійська збірна України в Лондоні-2012. Тільки якість різнилася: два золота, срібло та дві бронзи. Надалі Василь Ломаченко, який був чемпіоном і найкращим бійцем також на Олімпіаді-2008, після переходу в професіонали встановив рекорд, ставши всього після 12 проведених боїв чемпіоном у трьох різних вагових категоріях і найкращим бійцем світу незалежно від ваги. Ще один олімпіонік Лондона Олександр Усик є нині абсолютним чемпіоном світу у важкій категорії.
Наразі чемпіонами світу серед профі було вже 11 українців. Поступово українська домінація в аматорському боксі перекочовує й на професійний ринг. А серед аматорів ситуація зі зміною поколінь теж не погіршується. Так, Олімпіада-2016 вийшла перехідною, але вже через рік, у 2016-му, середньоваговик із Полтави Олександр Хижняк став чемпіоном світу та Європи й був названий найкращим боксером-аматором 2017 року.

Єдиний зимовий
Якщо не враховувати спроможного себе окупати боксу, то в Україні єдиним більш-менш успішним із матеріального погляду видом спорту залишається також біатлон. І не лише тому, що лижники-стрільці мають фактично найліпше державне фінансування. То справді так: лише у 2017-му на витрати біатлоністів Міністерство молоді та спорту виділило понад 30 млн грн. Більше з представників усіх інших зимових і літніх видів отримали лише легкоатлети — 35,8 млн грн. Але з огляду на кількість видів і склад команди (у легкій атлетиці на чемпіонати світу та Європи вирушає понад півсотні тільки спортсменів, тоді як у біатлоні — 15–17) ці цифри навряд чи можна назвати співмірними.


Утім, сказати, що біатлоністи паразитують виключно на державних коштах, не можна. Федерація біатлону України має близько десятка спонсорів. Окрім того, високі результати окремих біатлоністок дозволяють непогано заробляти, виступаючи на етапах Кубка світу. Найближчим часом в експлуатацію має бути здана ще й база підготовки в Буковелі. Це дасть змогу зекономити кошти на підготовку біатлоністів принаймні в холодну пору року й під час лижоролерної підготовки влітку.
Прикро лишень, що за таким відчутним добробутом не помітно особливого бажання очільника національної Федерації Володимира Бринзака повноцінно розвивати низовий, дитячо-юнацький біатлон. Окрім оновлення чернігівської школи, рівень матеріально-технічного забезпечення інших залишається доволі примітивним. Не останньою чергою ще й тому, що пан Бринзак із завзятою впертістю далі звозить під українські стяги другосортних російських біатлоністів. Лише впродовж літа 2018 року українками стали три представниці сусідньої держави. За такого підходу надто перейматися підготовкою заміни не варто.


Зрештою, навіть з урахуванням олімпійського провалу в Пхьончхані-2018 українські біатлоністи дають результат. Перегляд трансляцій етапів Кубка світу з біатлону має рейтинги, співмірні з топовими футбольними поєдинками, увага до біатлону велика, а отже, майбутнє цього виду спорту бачиться безхмарним. Так, недалекий час, коли завершать кар’єру багаторічні лідери Віта й Валентина Семеренко, Олена Підгрушна. Проте є Юлія Джима, Дмитро Підручний, перспективні та вже доволі титуловані представниці молодшого покоління Анастасія Меркушина та Ірина Варвинець. Можна не сумніватися, що український біатлон залишатиметься на провідних ролях у світі ще тривалий час.

Читайте також: Український спорт. Життя в борг 

Українські парадокси
Якщо за успіхами біатлону й боксу в нашій державі стоїть суттєве матеріальне підґрунтя, то стабільно високі результати українських тенісисток дивують. «В Україні нині виросло дивовижне покоління», — констатувала нещодавно під час трансляції матчу Ангеліни Калініної на Відкритому чемпіонаті США коментаторка німецького «Євроспорту». І справді, крім перспективної Калініної, яка ще не ввійшла до першої сотні, головною зіркою українського тенісу є четверта ракетка світу, переможниця недавнього Підсумкового чемпіонату WTA Еліна Світоліна, 27-ма ракетка світу Леся Цуренко, 18-річна Даяна Ястремська, яка стала однією з головних сенсацій осені-2018 і вже перебуває в топ-60 рейтингу. Крім того, варто згадати 16-річну Марту Костюк, яка нині є 118 тенісисткою світу, 15-річну Дарину Лопатецьку, яка цього тижня ввійшла до топ-500. А буквально минулої неділі сестри Надія та Людмила Кіченок виграли підсумковий турнір у парному розряді.
Потенціал у жіночого українського тенісу справді величезний, тенісистки хорошого рівня з’являються щороку. І це парадокс, бо на державному рівні той вид спорту фактично не розвивається. Займатися ж тенісом самотужки — задоволення не з дешевих. Зате зі статусних. Тому й не шкодують батьки, які мають достаток вище середнього, коштів, щоб їхні доньки тренувалися. Найчастіше метою цих занять є загальний стан дитини. Теніс сприяє гармонійному фізичному розвитку дівчаток. Еталонні приклади Вожняцької, Шарапової, Світоліної перед очима.


Звичайно, із часом із загальної маси викристалізовуються найталановитіші. Ось тоді батькам стає важче. Виїзди на турніри — справа дуже затратна. Тато Марти Костюк, навіть маючи власний бізнес, вліз у борги, щоб дитина мала змогу вдосконалюватися на змаганнях високого рангу. Трохи більше щастить тим, кого помітить один із тренерських клубів, як, скажімо, Харківський, утримуваний бізнесменом Юрієм Сапроновим. За його сприяння виросла не одна сильна українська тенісистка, зокрема та ж таки Світоліна, чемпіонки Australian Open-2008 у парному розряді Олена й Катерина Бондаренко.


Ще один варіант — влаштувати перспективну дитину в одну із закордонних шкіл. Свого часу перебравшись до Чехії, зміг вирости в сильного тенісиста киянин Сергій Стаховський. Власне, вчасний переїзд за кордон, до серйозних тренерів, у провідні центри підготовки — один зі шляхів розвитку в наших умовах. Так, зокрема, вчинили й чемпіони світу з плавання Андрій Говоров та Михайло Романчук.

Продукти системи
Зрештою, переїзди теж мають зворотний ефект. Яскравий приклад — шахи. Цей вид спорту не має статусу олімпійського й відповідно забутий державою взагалі. Як наслідок — найталановитіші українці як варіант розвитку обрали переїзд на навчання до США. До чого це привело? Люди точно не загубилися, здобули якісну освіту, утім, як перспективні шахісти для України майже втрачені. Ярослав Жеребух отримав «зелену карту» та вже виступає на міжнародній арені під американським стягом. Дуже перспективний у дитячому віці Ілля Нижник фактично змінив орієнтири та зробив акцент на здобуття освіти. Шахи для нього перестали бути життєвим пріоритетом.
Ще донедавна чоловіча шахова збірна України була однією з найсильніших у світі. Однак на останній Олімпіаді цьогоріч у Баку наша команда стала лише десятою. То й не дивно, адже імениті Василь Іванчук, Руслан Пономарьов, Павло Ельянов не молодіють, а гідної зміни їм немає.


Помітно ліпша ситуація, щоправда, у жіночих шахах. Упродовж наступних років лідерами у світі майже напевне залишатимуться сестри Анна та Марія Музичук, які вже були чемпіонками світу в бліці й рапіді, а тепер мріють про повноцінну шахову корону. На цьогорічній Олімпіаді сестри разом із досвідченими та вельми титулованими Наталією Жуковою та Анною Ушеніною, а також перспективною Юлією Осьмак дивом не перемогли, поступившись лише Китаю. Можна сміливо стверджувати, що в жіночих шахах, де конкуренція не така гостра, Україна впродовж наступних років п’яти залишатиметься на передових позиціях.
Натомість представникам інших медалемістких у розрізі Олімпіад видів трохи важче. Приміром, фехтувальникам чи представникам кульової стрільби. Високий клас тренерських кадрів, добре поставлена організація навчально-тренувального процесу дають змогу українським спеціалістам готувати спортсменів високого класу безперебійно, щороку. Біда лишень у тому, що юні фехтувальники чи стрільці не бачать особливого стимулу в заняттях. Заробітки вдома мізерні, на етапах Кубка світу, де конкуренція величезна, — невеликі. Тому не дивно, що чимало молоді сходить із дистанції на початковому етапі, коли для прогресу потрібне терпіння та працелюбство. Благо, що є лідери калібру Ольги Харлан, Богдана Нікішина, Олени Костевич, Олега Омельчука. Їхній приклад надихає.


Цілком очевидно, що майбутнє не надто розкручених видів спорту за людьми, готовими вкладати гроші на перспективу. Як це, наприклад, зробив екс-регіонал, відомий столичний забудовник Ігор Лисов у випадку зі стрибками у воду. До його появи на посаді президента Федерації з цього виду спорту стрибки у воду переживали глибокий занепад. Сьогодні Україна здобуває по десять медалей на чемпіонатах Європи, проводить міжнародні змагання найвищого рівня в себе, у басейні, збудованому Лисовим у Києві. Зрозуміло, що часто в таких випадках спорт залишається ширмою, але в голому підсумку можемо констатувати, що найближчими роками українські стрибуни у воду прогресуватимуть і на Олімпіаді в Токіо наша команда розраховуватиме в контексті боротьби за медалі не лише на наддосвідченого Іллю Квашу.


Теги