Суспільство

  ▪   Іван Вербицький

Від малоросійських комплексів до якісного продукту

Як Україна відійшла від захоплення російськими спортивними коментаторами й почала сприймати своїх
Матеріал друкованого видання
№ 46 (574)
від 14 листопада

Із розпадом СРСР український спорт опинився біля розбитого корита. Наче й залишилося в спадок кілька сотень атлетів добротного світового рівня, цілком придатна для того часу інфраструктура, система дитячо-юнацьких шкіл, яка навіть функціонувала й далі, попри безгрошів’я. Але не було головного — розуміння, яким шляхом іти та як управляти спортивною індустрією тоді ще 52-мільйонної країни. Люди, які звикли сліпо виконувати вказівки згори, не вміли думати й вирішувати самостійно. Варячись у містечкових межах, вони сліпо виконували накази з Москви. Минуло понад десятиліття, поки до керівництва Національним олімпійським комітетом прийшов видатний у минулому спортсмен Сергій Бубка, людина з досвідом ведення бізнесу за кордоном. За ним спортивна індустрія в Україні якщо й не почала стрімко прогресувати, то об’єдналася під спільною ідеєю.

 

Регіональні метри


Поряд із цим існувала пов’язана зі спортом сфера, яка перебувала у більш плачевному стані. Мова про спортивних коментаторів. Цей інститут в Українській РСР був практично відсутній як явище. Ні, звичайно, наявність центрального телеканалу республіки готувати кадри змушувала. Біда в тому, що ці фахівці підпадали під найгірші зразки визначення «регіональний кореспондент», відповідно зі своїми обмеженнями й комплексами. Порівняно з московськими метрами українські коментатори мали вигляд відвертих провінціалів, яких навіть до прочитування оглядів із матчів у щотижневому «Футбольному огляді» на Центральному телебаченні СРСР допускали вкрай рідко.

 

Читайте також: Український спорт: несподівані лідери


Винятки були, але вкрай мало. Приміром, колишній баскетболіст київського «Будівельника» Юрій Виставкін коментував на ЦТ баскетбольні поєдинки Олімпіади–1980 у Москві. Згодом ігри за участю «Динамо» (Київ) часто довіряли коментувати Валентину Щербачову, рідше — нинішньому віце-президенту клубу Олексієві Семененку. Про гандбольний київський «Спартак» Ігоря Турчина радянському глядачеві найчастіше розповідав Юхим Шарпанський. Фактично, це й усе. Інші спортивні телевізійники республіки, голос яких час від часу лунав в ефірі, мали вигляд, у ліпшому разі, «регіональних метрів».


І ось із таким кадровим потенціалом Україна на початку 1990-х почала розвивати своє спортивне мовлення. Власне, такі трансляції в ті роки були явищем хоча й частим, але позбавленим системності. Тому й не дивно, що жменька навчених іще в совкові часи коментаторів були спеціалістами в десятках видів спорту одночасно. Особи, які коментували футбол, через лічені години могли «перемкнутися» на бокс чи вільну боротьбу. Коментарі були відповідної якості й різали слух навіть людині, що якийсь вид спорту дивиться значно рідше, ніж той, хто про нього розповідає.

не помічати суттєвого фахового прогресу осіб, які розповідають про футбол, не можна. Бодай тому, що мовники почали активно залучати до роботи колись знаних спортсменів. Біда лишень у тому, що більшість із них теж є особами зацікавленими й відверто обстоюють чиюсь позицію


То були не нинішні часи, коли за допомогою інтернету базовий рівень знань із того чи іншого питання можна підправити порівняно швидко. Додайте до цього нерідко доволі бідну й наповнену крилатими штампами українську мову, то й отримаєте видовище доволі мляве. І часто відверто кумедне. Не знаючи предмета, працівники водночас не володіли навіть базовими знаннями іноземних мов й транслітерування слів-термінів і прізвищ. Тому й казуси — на кшталт коментаря «На наших екранах — тренер шведської збірної Тім Аут» у той час, коли титр повідомляв, що скандинави взяли тайм-аут, — викликали істеричний сміх глядачів.

 

Рівняння на схід


Не дивно, що за таких обставин український глядач тягнувся до московського відповідника. Центральні телеканали РФ у першій половині 1990-х були у вільному доступі. Звідти лунали й далі знайомі та комфортні голоси Євґєнія Майорова, Владіміра Перетуріна, Ґєорґія Саркісьянца, молодшого за віком Андрєя Ґолованова. Порівняно з нашими майстрами мікрофона вони були як мінімум ерудованішими, не кажучи вже про досвід. Хоча нині, коли є вільний доступ до ґрунтовної статистичної інформації, будь-який пересічний любитель футболу, переглядаючи архівні записи 80–90-х років ХХ століття, назве тогочасних коментаторів відвертими любителями, які не знали найелементарнішого.


Приміром, досі прийнято із захопленням згадувати про видатного грузинського коментатора Коте Махарадзе. Цей актор театру й кіно мав упізнаваний, ефектний тембр голосу, володів витонченим, що особливо важливо для тих часів, почуттям гумору, добре знав і вмів цікаво розповідати про футболістів із чемпіонату СРСР, особливо коли йшлося про тбіліських чи київських динамівців. Однак із «висоти прожитих років» коментарі Махарадзе звучать дещо банально. Те саме стосується ще однієї легенди — актора та водночас коментатора Ніколая Озерова, котрий, до того ж, мережив свою мову нав’язливими пропагандистськими нотками.

 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт


Прорив у російській спортивній тележурналістиці відбувся з появою на її теренах групи суто спортивних телеканалів пакету «НТВ-плюс». Саме в другій половині 1990-х на екранах почав з’являтися Васілій Уткін, якого миттю перетворили на ікону стилю бодай тому, що про молодого коментатора у своїх менторських промовах на прес-конференціях згадував навіть культовий тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський. Показово, що ексклюзивного спілкування з українськими тележурналістами Валерій Васильович уникав, обмежуючи свій контакт із ними сухими відповідями під час протокольних післяматчевих інтерв’ю та прес-конференцій. Натомість москвичів метр шанував: допускав їх на тренування команди, давав розлогі інтерв’ю, які досі збирають у Youtube тисячі переглядів.


Зрештою, Лобановський, що став ідолом українського футболу на десятиліття вперед, ніколи не приховував, що вважає себе людиною саме радянською. Навіть попри те, що Москва постійно вставляла йому в колеса палиці й відверто недолюблювала. Валерій Васильович звик перебувати в совковій парадигмі, й навіть понад шість років, прожитих в уже незалежній Україні, його не змінили. Будучи величезним авторитетом для української спортивної спільноти, Лобановський передав їй чимало власних поглядів. Один із них — комплекс неповноцінності перед російськими телекоментаторами.

 

Зміна свідомості


І це при тому, що злам у якості коментаторського мистецтва в нашій країні розпочався ще за життя Валерія Васильовича, тобто на зламі тисячоліть. Саме тоді в Україні з’явилася перша якісна футбольна передача «Гол», до Києва перебрався знаний львівський радійник Олександр Гливинський. Однак справжній переворот у свідомості прихильників футболу в нашій країні зробили юні Дмитро Джулай і Денис Босянок, які коментували італійську Серію А на телеканалі СТБ. Вражаюча ерудиція, досі не бачена глибина розуміння предмета, увага до деталей — ці та інші риси повністю компенсували, можливо, нетелевізійну дикцію. Та найголовніше, що пересічний український глядач нарешті зрозумів, що коментар футболу може красиво й доступно лунати державною мовою.


Проте у власників телеканалів було своє бачення. Попри появу фахових власних коментаторів, вони й далі жили совковими комплексами, тому запросили для коментування матчів Євро-2000 вже згаданого Уткіна, котрий тоді ще не позиціонував себе російським шовіністом і відвертим українофобом, а також іншого росіянина з НТВ Алєксєя Андронова. Однак усе, що не робиться, — на краще. На тлі цих росіян, які ставилися до коментарів матчів на українському телебаченні відверто поверхово (вочевидь сподіваючись, що народ слухатиме їх красивих, а не зміст сказаного), і керівництво телеканалів, і споживач нарешті збагнули, що своє, нехай ще молоде та зелене, — не таке вже й погане.


Той самий канал СТБ невдовзі після Євро-2000 оголосив конкурс коментаторів, один із переможців якого Олександр Михайлюк входить у провідну обойму досі. Входив до неї й інший лауреат того змагання Сергій Панасюк (помер 2015-го від інфаркту).

 

Читайте також: Пас на корупційну складову


Отже, на початку 2000-х в Україні на різних телеканалах з’явилася ціла когорта молодих коментаторів, яких іноді через схожість голосів та ще не вироблений індивідуальний стиль розрізнити було досить складно. Із того покоління час виокремив найкращих. Зокрема, це львів’янин Віктор Вацко, який приїхав до столиці й почав працювати на Першому національному зовсім юним, але відразу зарекомендував себе як людина, що глибоко розуміється на грі. Тож уже до 2006-го Вацко став голосом національної збірної з футболу. Вихід команди Блохіна до чвертьфіналу ЧС-2006 український уболівальник досі переживає Вікторовими емоціями, які на той час уповні відповідали почуттям країни.

 

Придворне служіння


Нині Вацко — один зі співведучих тижневої програми на ахметовському телеканалі «Футбол». У тріо з емоційним і продонецьки налаштованим екс-футболістом «Динамо» Віктором Леоненком та керівником телеканалу Олександром Денисовим він грає роль поміркованого й начебто продинамівського аналітика. Трансформація Вацка ілюструє новий етап розвитку коментаторського ремесла в Україні. Власник «Шахтаря» Рінат Ахметов створив телеканал не стільки для популяризації гри, скільки для формування інформаційного майданчика з озвучування й просовування власних поглядів у широкі маси. Окремі новинні випуски на «Футболі» перетворилися на відверте поливання брудом неугодних олігархові клубів «Динамо» й «Зоря», а також окремих осіб.


Працівники телеканалу волю власника сумлінно виконують, часто не цураючись обстоювати його позицію навіть під час дискусій у соцмережах. Коментаторів, які на «Футболі» намагаються працювати об’єктивно, перелічити неважко: Андрій Столярчук, Роберто Моралес, Роман Тимощук та вже згадуваний Михайлюк. До таких можна було зарахувати й росіянина Юрія Розанова, який працював на телеканалі кілька років, до Революції гідності. Після змін у нашій країні він вирішив повернутися до Москви, де працює на державному телеканалі.


Не дивно, що свого часу принципово відмовився працювати на телеканалі Ахметова й Дмитро Джулай, котрий вважав за краще коментувати російською для екс-радянських країн на телеканалі «Сентана-TV». Мабуть, такий шлях єдино правильний, адже ситуація на «плюсах», які є іншим полюсом футбольного мовлення, нічим не ліпша. Тільки декорації змінені. Там у підсумковій щотижневій телепрограмі «Профутбол» ведучий Ігор Циганик і його гості оспівують інтереси Коломойського та Суркіса й рішуче критикують уже «Шахтар» та Ахметова.


Схожі тенденції футбольної тележурналістики спостерігаються в таких футбольних країнах, як Іспанія та Італія, де провідні спортивні канали поділені на так звані мадридські й каталонські, туринські, міланські й римські. До німецької, англійської чи французької об’єктивності нам ще рости й рости...

 

Читайте також: Гріє, але не пече


Однак не помічати суттєвого фахового прогресу осіб, які розповідають про футбол, не можна. Бодай тому, що мовники почали активно залучати до роботи колись знаних спортсменів. Біда лишень у тому, що більшість із них теж є особами зацікавленими й відверто обстоюють чиюсь позицію, не соромлячись при цьому бути навіть висміяними. Чемпіон СРСР 1972-го у складі луганської «Зорі» Сергій Морозов свого часу в бажанні догодити господареві добалакався до того, що запевняв, нібито клуби рівня дортмундської «Боруссії» не суперники «Шахтареві». Фахівців, які попри обставини зберігають об’єктивність, вкрай мало. До таких можна зарахувати колишніх захисників Олександра Головка («Динамо»), Олександра Сопка («Шахтар») й нападника Вадима Євтушенка («Динамо») на «Футболі», екс-дніпрян Максима Калиниченка й Сергія Нагорняка на «плюсах».

 

Знак якості


На тлі футболу з фаховістю коментаторів інших видів спорту проблем більше. Ці види погано фінансуються й на екранах телевізорів з’являються нерегулярно. Базою для нефутбольного коментаторства став телеканал «Мегаспорт», який існував у другій половині 2000‑х. Саме звідти вийшли нині провідний біатлонний коментатор Андрій Столярчук та прес-аташе сучасної збірної з баскетболу Григорій Палій. Працював на «Мегаспорті» також майбутній керівник телеканалу Хsport Олександр Мащенко, котрий добре знався на біатлоні й легкій атлетиці, однак він торік помер від інфаркту.


На жаль, згадувані коментатори з огляду на обставини нашого часу теж змушені були спробувати хліба багатоверстатників, висвітлюючи іноді події зовсім неспоріднених видів спорту. Однак попри непрості реалії ці люди фахово вдосконалюються, набираються досвіду. Вада тих, хто коментує нефутбольні дисципліни, — їхня залежність від керівництва федерацій з того чи іншого виду спорту. Приміром, цілком незалежний Столярчук дозволяв собі критично висловлюватися на адресу верхівки федерації й національної збірної з біатлону. Як наслідок, у новому сезоні етапів кубка світу на «UA: Перший» він не коментуватиме.


Однак попри проблеми зростання, залежність від окремих осіб, власників і керівництва з різних видів спорту, ми й не помітили, як поступово позбулися ярма стереотипів російської вищості у сфері спортивного коментаторства. Андрій Столярчук у біатлоні, Людмила Якушева в легкій атлетиці, Анна Савчик у фристайлі й фігурному катанні, Дарина Недашківська у фехтуванні, В’ячеслав Поночовний у боксі — їхні голоси під час трансляцій цих видів спорту є знаком якості. Важливо, що при висвітленні Олімпіади-2018 той самий «UA: Перший» не лише орієнтувався на власні сили, а й запрошувати фахівців. А ті, своєю чергою, нерідко спеціально для такої роботи вивчали українську мову.


Спортивне телебачення в Україні створило коментаторську базу, з якою через десятиліття дивитися будь-які трансляції буде приємно і для ока, і для вуха. Можливо, цей процес міг бути стрімкішим і розпочатися раніше. Але це природний процес еволюції, якого ніхто не може відмінити.