«Парад членів» четвертокурсника Спартака Хачанова мав стати семестровою роботою, проте ще до початку перегляду двоє обурених викладачів почали руйнувати інсталяцію. На їхню думку, творчий доробок студента принижував українську армію». Так описує подію інтернет-видання Zaborona.com.
«25 січня близько 40 студентів і симпатиків київської Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури вийшли на арт-акцію проти цензури в навчальному закладі, висловивши підтримку четвертокурсникові Спартаку Хачанову. Останнього хочуть відраховувати через резонансну інсталяцію «Парад членів», хоча адміністрація вишу запевняє, що студент просто провалив сесію», — пише журналіст сайта Zaborona.com Самуїл Проскуряков.
«Протестувальники, які серед іншого вимагали відставки нинішнього ректора Андрія Чебикіна (обіймає посаду з 1989 року), вийшли під стіни академії із транспарантами «Ні цензурі в НАОМА», «Чому адміністрація братається із С14?», «Безпеку студентам НАОМА», звинувачуючи адміністрацію в ретроградстві», — йшлося у виданні.
Читайте також: Горила
Я мало не місяць стежу у Facebook за дискусіями, породженими цією подією в Академії мистецтв. Довго стримувався, щоб не брати слово, але зрештою мене осяяла думка, що ми свідки спартакіади, але не спортивної, а, якщо вжити неологізм, мистецько-суспільної.
За часів колишнього СРСР влада намагалася створити як альтернативу олімпіадам міжнародні змагання спортсменів — представників прогресивних народів, що шанують рівність, — спартакіади. Назва походила від імені Спартака, раба, гладіатора з Тракії і провідника повстання проти Римської імперії.
Ініціатори спартакіад робили акцент на пролетарському інтернаціоналізмі, на відміну від аристократичного характеру античних олімпіад, які взяли за зразок творці сучасних «капіталістичних» Олімпійських ігор.
Якщо совєтські спартакіади давно вже поступилися капіталістичним за своїм духом олімпіадам, то події довкола «справи» Спартака Хачанова певною мірою є запізнілим, а до того ж гротескним відлунням мислення в класово-суспільних категоріях та категоріях «наш» і «ворог».
У сучасній політології є термін proxy war (посередницька війна) для опису війн, які ведуться немов через заступників або посередників. Скажімо, війна в Сирії замість гарячої війни між Росією та США або між Іраном і Саудівською Аравією. Дехто вважає, що війна на Сході України теж має елементи proxy war між західним світом і «русским миром».
Є спокуса поглянути на конфлікт, спровокований акцією Спартака Хачанова, як на proxy war на полі українського мистецтва чи навіть у лоні українського суспільства. Отже, ми маємо тут, наприклад, оборонців інституційного статус-кво, яких представляє адміністрація академії в особі її ректора, й оборонця доброго імені України та її збройних сил в особі викладача академії Володимира Харченка. Маємо, зрештою, «античні» хори в постатях молодих представників мистецького середовища, які захищають, звичайно, статус-кво абсолютної свободи творчості й неприпустимість цензури, що є не чим іншим, як умовністю (яку запровадила капіталістична ліберальна демократія на відміну від пролетарської). Маємо ще й хор оборонців уявної та ідеалізованої Вітчизни, їх представляють члени організації С14, яких ліберальні, прогресивні, незалежні, ліві (вибирайте, що завгодно) митці та їхні симпатики називають нациками. І маємо, звичайно, Спартака Хачанова, студента, автора акції та провокатора, який заявляє, що він пацифіст, і з якого все й почалося. Так принаймні загалом вважають.
Читайте також: Харакірі за часів хаосу
А втім, проблема лежить значно глибше, хоч і піднімається на поверхню й стає елементом суспільного дискурсу. Інакше кажучи, це немов чиряк, що утворився під шкірою й прорвав назовні у вигляді низки подій, які сталися в Академії мистецтв, але могли статися й деінде. Поки що, як виявляється, жодна сторона не готова до участі в розмові на основі такого розуміння, бо звідки вона мала б знати, як поводитися в цій ситуації?
Я недарма покликався на історію совєтських спартакіад, що з’явилися як опозиція до наявного статус-кво у формі олімпіад західного світу. Нині суспільне життя України перебуває десь між укоріненням у совєтську традицію та постсовєтським розумінням демократичних цінностей, що спираються на греко-римські традиції західного світу. Немає іншої ради, як сідати одне навпроти одного й розмовляти. Немає іншої ради, як бути готовим зректися оборони комфортного статус-кво. Немає іншої ради, як бути відкритим і готовим до змін, що не конче повинні відповідати нашим уподобанням. Не зробивши цього, ми назавжди залишимось у світі спартакіад, водночас утопічних та абсурдних.