Горючість природного газу перетворює його на потужну зброю. Коли Газпром – гігантська державна компанія Росії – припинив постачання блакитного палива в Україну на початку 2009 року через суперечку про оплату, постраждала також Західна Європа. Російський монополіст перекачує туди приблизно чверть усього газу, який використовують для опалення, роботи промислових печей та електростанцій, причому велика частина його проходить саме територією України. Після цього європейські комунальні підприємства й регуляторні органи намагаються зменшити ринковий вплив російської компанії. І хоча може здаватися, що вони перемагають у цій битві, Газпром усе-таки здатен обіграти своїх клієнтів.
Основні бої точаться за метод визначення ціни на вуглеводні. Російський монополіст хоче, щоб його європейські клієнти й далі купували дорогий газ за довготерміновими контрактами, які інколи розтягуються на десятки років, і за цінами, прив’язаними до вартості нафти. Компанія отримує чималі прибутки від таких клієнтів, бо чорне золото дороге, а вона видобуває дешевий газ із величезних родовищ, освоєних іще в радянські часи. Проте на спотових ринках торгується дедалі більше європейського блакитного палива за нижчими цінами, які визначаються через попит і пропозицію.
Коли в 1960-х газ уперше почали продавати у великих обсягах за кордон, ринкового механізму визначення ціни ще не існувало. Оскільки його використовували замість нафти для опалення й виробництва електроенергії, логічним здавалося прив’язати ціну цього товару до ціни нафти-сирцю. Довготермінові контракти теж мали пояснення. Будівництво трубопроводів, скажімо, від Сибіру до Європи коштувало дорого. Виробники хотіли компенсувати свої інвестиції. А покупці були задоволені, що можуть забезпечити постачання.
Система затріщала, коли газові ринки Європи похитнулися від рецесії та американського сланцевого буму. Приблизно від 2008 року зріджений природний газ із Катару, який призначався для Америки, але став там надлишковим, почали переправляти до Європи, що збільшило крихітний спотовий ринок континенту. Від початку 2009 року зростали тарифи на сиру нафту, а водночас і прив’язані до них ціни на газ, тож попит на нього зменшився. Усе це спричинило великий розрив між спотовою і прив’язаною до нафти ціною, яку виставляли російський Газпром, норвезький Statoil та інші великі державні виробники.
Читайте також: Занепад Газпрому гальмує геополітичні проекти Кремля
Зв’язані довготерміновими контрактами комунальні підприємства та оптовики не могли змагатися з вільними дрібнішими конкурентами, які купували газ на спотовому ринку. Втрати були величезні. Клієнти Газпрому зазнавали мільярдних збитків, на них чекало розорення. Хтось навіть попросив пощади: за повідомленнями, 2010 року й Газпром, і Statoil запровадили елементи спотового ціноутворення у своїх контрактах. Деякі покупці скористалися належним їм за угодою правом на арбітраж. У 2012-му німецька компанія E.ON і польська державна енергетична компанія досягнули домовленості з Газпромом. Арбітри стали на бік RWE, ще однієї німецької компанії, вирішивши, що російський монополіст повинен переглянути свою формулу з урахуванням спотових цін і виплатити їй відшкодування. У листопаді італійська компанія Edison теж оголосила про наміри звернутися до третейського суду.
До суперечки долучилась і Європейська комісія. У вересні 2012 року вона почала антимонопольне розслідування, щоб виявити, чи справді Газпром перешкоджав вільним потокам газопостачання в межах ЄС способом блокування в центрально- та східноєвропейських державах-членах і запровадження несправедливих цін через прив’язку до нафти. Російський монополіст ці звинувачення відкидає. Проте розслідування викликало занепокоєння в компанії, позаяк на Європу припадає 40% її доходів. Останнім часом поширюються чутки, що Газпром готовий до врегулювання ситуації.
Частка блакитного палива, закупленого Європою на спотовому ринку, зросла від 15% у 2008 році до 44% у 2012-му. Зараз вона перевищує половину, а на північному заході континенту становить близько 70% усього газу, який купують. У Statoil, оцінивши становище на європейському ринку, змирилися зі змінами і продають близько половини свого блакитного палива за цінами, прив’язаними до спотових. Це ще дужче підірвало позиції Газпрому. Контрактні ціни російської компанії на вуглеводні в першому півріччі 2013 року лише на 5–6% перевищували спотові; для порівняння: у 2009-му – на 70% (див. «Міцні російські обійми»). Тьєррі Бро, аналітик банку Société Générale, пояснює це наслідками поступок і знижок, а також підвищенням спотових цін за останні кілька років.
Російський монополіст пристосовується до нових умов. Хоча його керівництво наполягає на збереженні прив’язки газових цін до нафтових, компанія вже продає певні обсяги блакитного палива на спотових ринках. Торгові операції вона тепер проводить не зі жменькою контрагентів у передмістях Лондона, а з 900 в усьому світі.
Проте Європі ще рано заявляти про перемогу. Вона купує в Газпрому дедалі більше, а не менше. У 2013 році компанія прогнозувала експорт туди об’ємом 160 млрд м3 газу (найбільше від 2008 року). Потенційно вона може закачати ще 90 млрд м3. «Забезпечивши собі й надалі роль головного постачальника газу до Європи, Газпром може впливати на спотові ціни», – вважає Говард Роджерс з Оксфордського інституту досліджень енергетики.
У нього є і труба, і газ. Боротьба Росії з ЄС за політичний вплив на Україну частково відображає значення цієї країни для обох сторін як каналу транспортування російського газу. Але, схоже, що Газпром почав серйозно працювати над альтернативним маршрутом – «Південним потоком», трубопроводом вартістю $38 млрд і потужністю 63 млрд м3 в обхід України через Чорне море. «Північний потік», що пролягає дном Балтики, вже забезпечує російському монополістові достатньо пропускної спроможності – більше, ніж необхідно для виконання поточних довготермінових контрактів. Про це говорить промисловий оглядач і аналітик Пітер Г’юз. Окрім того, компанія планує розширити потужності сховищ у Європі, що дасть змогу швидко подавати газ на ринок.
Газпром усе ще постачатиме велику частку блакитного палива за довготерміновими контрактами. І хоча вони радше базуватимуться на спотових цінах на газ, а не на цінах на нафту, позиція російської компанії як великого постачальника Європи даватиме їй нагоду впливати на спотові ціни, а відтак визначати, скільки мають платити за вуглеводні клієнти. Російський монополіст може ще багато років брати участь у формуванні європейських паливних цін.
Політики ЄС, одержимі відновлюваною енергетикою (хоча в Європі ще спалюється чимало вугілля), не приділяють газові належної уваги. Їхні намагання лібералізувати ринки цього товару мають гарний вигляд на папері, але втілюються надто повільно. Інтерес до диверсифікації джерел постачання блакитного палива зменшився. Припинилася підтримка газопроводу Nabucco, який мав качати вуглеводні із Середньої Азії до Європи. У грудні остаточно вирішено питання про інвестиції в набагато менший проект, запропонований консорціумом-конкурентом: газопровід з Азербайджану. Його незначна пропускна спроможність навряд чи сприятиме одержанню більших об’ємів газу з Іраку, Курдистану й Туркменистану.
Схоже, Європа обрала політику підтримки переходу до спотових цін і очікування на появу конкурентів Газпрому. Високі ціни колись таки приваблять нових постачальників, але на це знадобиться час. Зменшити ризики покупців можуть і більш зрілі ринки газу та деривативів. А тим часом російський монополіст збагачуватиметься далі.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com