Собор — лише початок. Яким він буде, також незрозуміло. Попереду, якщо все мине вдало, дуже багато роботи. Довкола надто багато галасу й спекуляцій.
Процедура, яку пропонує Вселенський Патріарх, передбачає скликання помісного Собору під головуванням спеціального екзарха високопреосвященного митрополита Галльського Еммануїла, за участю не лише єпископів трьох наявних в Україні православних церков, а й кліриків і навіть мирян. Згідно з побажаннями Фанару кожен владика повинен приїхати на Собор в компанії ще двох осіб зі своєї єпархії, які теж матимуть право голосу. Участь мирян і нижчого кліру, очевидно, мала б демократизувати процес і надати акту заснування церкви потрібного символізму й водночас підкреслити повернення до першооснов київського християнства, відкинувши московські самодержавні нашарування. На жаль, цей момент чи не найбільше налякав потенційних учасників Собору, які розраховували, що він буде лише архієрейським. Кількість делегатів тепер зросте щонайменше втричі, і ніхто не знає, яких сюрпризів можна очікувати, із якими настроями приїдуть миряни чи прості священики, кого собі вподобають і чи дотримуватимуться заздалегідь визначеної лінії поведінки.
Читайте також: По той бік томосу
Особливо напружилися в УПЦ КП, де небезпідставно сподіваються на обрання предстоятелем нової церкви свого представника. Там одразу заявили, що ладні погодитися на участь мирян і кліру в Соборі, але вибирати главу церкви мають тільки єпископи, і то виключно українці. Останнє — це також заперечення пропозиції Константинополя надати право голосу трьом його екзархам, які залучені до процесів підготовки. Згодом позиція пом’якшала. Церква устами свого речника архієпископа Євстратія офіційно заявила, що готується до об’єднавчого Собору, налаштована, щоб він відбувся успішно, і сподівається знайти компроміс у всіх суперечливих питаннях. Загалом КП не вперше намагається диктувати умови, логічно вважаючи, що має на це підстави. Вона є найбільшою з церков-учасниць, і фактично на її основі формуватиметься майбутня структура. Ані УАПЦ, ані тій нечисленній групі з УПЦ МП, яка ризикнула виявити свої незалежницькі прагнення, не до снаги нині тягатися з потужною УПЦ КП. Але в Константинополі вважають інакше. Там якраз дуже не хочуть, щоб котрась із церков відчула своє привілейоване становище, що може завадити нормальному об’єднавчому процесу, і роблять усе можливе, щоб ще на стадії підготовки залагодити всі складні моменти, розв’язати спірні питання й максимально визначити основні напрями. В ідеалі там прагнуть взагалі обійтися без інтриги, зберігши її хіба що для зовнішнього вжитку.
Така поведінка Константинополя багато кого дратує. Навіть звучать обурення щодо надмірного втручання Фанару в українські справи, але інакше, схоже, і не можна. Українці вже не раз демонстрували своє вміння об’єднуватися, особливо в церковних питаннях, і напартачити ще й цього разу було б вершиною дурості. Врешті, саме з Константинополя Україна має намір отримати томос, і в його бік спрямовані обнадійливі погляди, тому цілком логічно, що для цього можна піти на деякі поступки. Не фундаментальні, а виключно егоїстичні.
Фінішна пряма
Наразі тривають консультації та переговори. Судячи з усього, ні в групі з МП, ні в УАПЦ особливих претензій до процедури Собору немає. Перші очікують лише дотримання гарантій та обіцянок, які вдалося вибити, а від других узагалі вимагається лише прийти й не влаштувати демаршу, як у 2015-му, під час чергової спроби об’єднання УАПЦ з УПЦ КП.
Який буде остаточний формат проведення, стане, мабуть, зрозуміло на самому Соборі. У КП зі своїми претензіями та пропозиціями обіцяють остаточно визначитися 13 грудня на власному синоді. Там же мають узгодити й кандидатуру свого кандидата на главу церкви. У всякому разі, хоч би яким був формат, а Собор мусить виконати програму з двох пунктів: затвердити статут нової церкви (проект вже написано в Константинополі) й обрати предстоятеля. Тільки після того новий глава нової церкви повинен буде з’явитися на ясні очі Патріарха Варфоломія, щоб отримати з його рук омріяний томос. Це, за прогнозами, може статися на Різдво, 25 грудня за новим стилем, як святкує Константинополь, або ж 7 січня за старим, як святкує українська церква.
Те, що ця проста процедура не мине безболісно, можна й не сумніватися. Сюрпризи й несподіванки будуть. І найбільша: кого ж оберуть настоятелем. Попри всілякі спекуляції, чутки та прогнози, Патріарх Філарет, схоже, таки не висуватиме свою кандидатуру. Він, щоправда, усе ще тримає інтригу, пообіцявши повідомити остаточне рішення вже на Соборі, але джерела Тижня в його оточенні кажуть, що на прохання Вселенського Патріарха Варфоломія не висувати свою кандидатуру (лист таки був) він запевнив (теж листом), що не робитиме цього. Так само вчинив і митрополит Макарій. Але у випадку з ним інтриги немає, він сам про це повідомив нещодавно. У якому статусі залишиться Патріарх Філарет, наразі незрозуміло. Але є інформація, що він, найімовірніше, буде главою синоду, тому фактично й надалі керуватиме церквою.
Можливі претенденти
У якийсь момент на главу нової церкви почали сватати єпископа Вінницького і Барського Симеона з УПЦ МП. Він, мовляв, креатура Петра Порошенка. Насправді це вигадка. Симеон дружить із Володимиром Гройсманом, але до президента не має жодного стосунку. Той бачив його лише кілька разів, і жодної протекції від нього не буде. Тому щоб Симеон став предстоятелем, йому треба привести на Собор велику кількість своїх прихильників, а це нереально. І все ж за героїзм його винагородять. Нібито згідно з домовленостями він може стати керівником у справах новоствореної митрополії та бути, грубо кажучи, міністром кабінету міністрів, що теж непогано. До слова, на високу посаду в новій церкві претендує і його колега з МП Олександр Драбинко, який хоче очолити управління зовнішньоцерковних зв’язків. Попередньо про це теж начебто домовилися. Із боку УАПЦ претендентів, найімовірніше, не повинно бути, хіба що формальні. Адже бюлетень має містити імена трьох кандидатів.
Читайте також: Митрополит Михаїл: «Церква має йти в народ»
Головна інтрига нині розігрується в УПЦ КП, у нетрях якої визріло аж два реальні кандидати на очільника нової церкви. Основним називають патріаршого намісника, митрополита Переяславського і Білоцерківського Епіфанія (Думенка), голову Синодального управління у справах духовної освіти. Він, мовляв, особливо наближений до Філарета й може бути його кандидатурою. Конкурентом цього претендента прогнозовано називають митрополита Луцького і Волинського Михаїла (Зінкевича), який доволі популярний у КП і теж має непогані шанси. З одного боку, наближеність до Патріарха й високий статус його намісника — це справді вагомий аргумент. Але з другого — усе набагато складніше. Київський патріархат, хоч і здається досить монолітним, насправді не є таким. Там уже давно викристалізувалися дві фракції. Так звана проросійська, її саме очолює митрополит Епіфаній, і проукраїнська, неформальний лідер якої Михаїл. Класифікація трохи умовна, але загалом прояснює основну суть. Проросійськість перших полягає в тому, що саме вони були генераторами ідеї отримання томосу від Москви та переконували Патріарха Філарета, що немає чого чекати його з Фанару. Нібито ця група перебуває в досить тісному контакті з РПЦ, її лідери особисто знайомі з Іларіоном (Алфєєвим), керівником відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, і не раз їздили в Данилів монастир до Москви на зустріч із ним. Саме їм, мовляв, належить ідея написання покаянного листа Філаретом до РПЦ, що мов грім серед ясного неба струсонув українське суспільство кілька років тому. Сталося це вже тоді, коли почали відбуватися певні позитивні зрушення в переговорах із Константинополем, і в Патріарха Варфоломія такий крок Філарета теж викликав певне нерозуміння.
Із листом узагалі вийшла цікава історія. З одного боку, Філарета атакували з цим питанням у Києві свої, а з другого — Кремль влаштував провокацію аж у США. Патріарх Філарет якраз мав здійснити туди свій візит і, за задумом організаторів, із ним на зв’язок збирався вийти священик Російської православної церкви закордоном, який повинен був влаштувати зустріч із митрополитом Східно-Американським і Нью-Йоркським Іларіоном Капралом, очільником РПЦЗ. Філарет у США не поїхав, але відправив замість себе одного авторитетного священика. Із ним, як і планувалося, «випадково» зустрілися й далі за сценарієм. Іларіон, на диво, виявився давнім знайомим отця з Києва, тому розмова вийшла душевною. «А що там у вас за проблеми з КП? — каже в якийсь момент Іларіон. — Давай порішаєм. Усе буде харашо, Кірілл вам дасть томос». У присутності отця телефонує в Москву, обговорює з Патріархом Кіріллом усі можливості залагодження проблеми, й отець повертається в Україну зі святим переконанням, що все й справді буде добре, про що розповідає після приїзду Патріарху Філарету. Той, зваживши всі наявні аргументи (з обох сторін кажуть, що все буде гаразд), бере й пише листа. Далі історія відома: Філарета в Москві банально обсміяли.
Читайте також: На порозі собору
Але й це ще не все. Спонсорами проросійської фракції є пивні бізнесмени Андрій та Роман Мацоли, творці «Першої приватної броварні». Фракція Епіфанія невелика, близько 10 єпископів. Але він таки займає особливе становище в церкві та справді може шептати на вухо Патріарху. Є в нього, щоправда, один талант, кажуть у КП, він пересварився з більшістю єпископів. Із кожним у нього є якийсь мікроконфлікт. Тому багато хто голосуватиме за будь-кого, аби проти Епіфанія. Його точно не підтримають представники УАПЦ, бо там схожа історія. Чимало владик УАПЦ родом із КП або МП. Це такий запасний аеродром для тих, хто не прижився у своїх рідних церквах чи мав якісь проблеми. Крім того, вони переважно патріотично налаштовані, не проти, щоб церква змінилася й стала проукраїнською. Найімовірніше, не підтримають Епіфанія й вихідці з МП. У Олександра Драбинка з ним нібито теж є якась не надто приємна історія стосунків.
Проукраїнська фракція суттєво більша, ніж проросійська. Чому саме Михаїл є її неформальним лідером, пояснюється доволі просто. Він дуже добрий церковний менеджер, а Волинська єпархія, якою він керує, найпотужніша в КП, навіть має свою духовну академію. У Михаїла, кажуть ті, хто занурений у церковні справи, усе грає як по нотах. Він дуже активний, дбає про розвиток своїх священиків, забезпечує їх житлом. Тим, що живуть по селах, робить ремонти на плебаніях. Загалом не лише невтомно розбудовує свою єпархію та зводить монастирі (лише у Волинській та Дніпровській єпархіях КП є свої жіночі монастирі), а й намагається допомагати розвивати церкву на Сході країни. До слова, єпископ Дніпровський і Криворізький Симеон Зінкевич, племінник Михаїла, вважається полюсом сили для південних та східних єпархій КП.
Є ще один аргумент на користь Михаїла, який вказує на те, що саме він може бути обраний главою нової церкви. У процесі підготовки до надання томосу начебто лише з Філаретом та з ним із КП зустрічались екзархи Константинопольського Патріарха. У Константинополі знають, що в КП є дві фракції, але з представниками промосковської розмовляти не бачили сенсу. Михаїл, кажуть, справив на них доволі хороше враження. Варфоломію ніби теж сподобалися думки щодо розбудови церкви, які висловлює Михаїл, і він готовий його підтримати. Можливо, і правда. На Фанарі не приховують, що зацікавлені в обранні предстоятеля, який був би зі свіжими, модерними поглядами, і в цьому Михаїл їм загалом підходить.
Інтрига триває
І все-таки кого справді обере Собор, зі стовідсотковою впевненістю прогнозувати не можна. Особливо після зміни формату з архієрейського на помісний і розширення кількості його учасників. Скільки їх буде загалом, поки що теж важко вгадати. Якщо з УПЦ КП та УАПЦ усе більш-менш зрозуміло: 40 архієреїв від перших, 12 від других плюс відповідно 80 і 24 кліриків і мирян, то скільки прийде представників з УПЦ МП, і далі залишається секретом. Від початку про такий намір екзархам заявили 15 єпископів МП. Потім їх стало 12, а тепер, кажуть, залишилося сім. Патріарх Філарет узагалі називає цифру три-чотири, і це може бути близьким до правди. Як твердять поінформовані джерела Тижня, владик із МП реально дуже залякують, їм навіть погрожують.
Читайте також: Автокефалія: несподівані клопоти
Декому прямо, начебто, сказали, що все у них буде дуже погано й вони можуть загинути. А комусь: «Ти й не встигнеш доїхати до Собору, як терміновий синод відправить тебе в заборону, а на твою кафедру призначать нового єпископа». Загалом таку поведінку можна було спрогнозувати й дивуватися їй не варто. РПЦ на випередження провела Собор у Києво-Печерській лаврі, де всіх учасників змушували підписати заяву про засудження об’єднавчого Собору з обіцянкою не йти на нього. У такий спосіб сподівалися зірвати всі плани, але прорахувалися. Дехто відмовився підписувати сумнівні заяви, а хтось просто не з’явився. Важливо інше. У РПЦ, схоже, уже змирилися із самим фактом появи нової української церкви, усвідомлюючи, що відкрутити назад не вийде. Тому, попри позірні пакості з недопущенням єпископів до участі в Соборі, насправді тактика змінюється. Там дедалі більше цікавляться можливістю інкорпоруватися в нову українську церкву, щоб зробити її лояльною до себе. Тому представники від МП на Соборі точно будуть. І можливо, навіть найнесподіваніші.