Суспільство

  ▪   Роман Малко

Автокефалія: несподівані клопоти

фото: уніан
Дата проведення об’єднавчого Собору православних церков і надання Константинопольським патріархом томосу українській церкві залишається топ-темою.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

Численні чутки, прог­нози та маніпуляції довкола цих процесів тільки підігрівають інтерес, але не дають відповіді, як розвиватимуться події. Те, що томос десь там у фанарських шухлядах уже чекає урочистого вручення голові об’єднаної церкви, найімовірніше, правда. Патріарх Варфоломій, схоже, теж не відступить і доведе почате до кінця. Він надто довго зважував усі «за» та «проти», але аргументи на користь України переважили.


Усієї правди, чому так сталося, ми не дізнаємося. Але прочитати дещо поміж рядків, знаючи трохи церковну історію, нескладно. Врешті, Константинополь, пояснюючи свої кроки в офіційних документах, уже й так багато розтлумачив. Зокрема, те, що руйнувати традицію, яка склалася за тисячоліття, нікому не дозволено. І найголовніше: церква є все-таки установою Бога, у фундаменті якої лежать не постанови ЦК чи інструкції КГБ-ФСБ, а заповіді Творця.

Дотримуватися їх для слуг Божих усе-таки обов’язково. Звісно, для РПЦ ці речі малозрозумілі. Представники спецслужб — люди цинічні й, махаючи кадилом, навряд чи переймаються думкою Бога, якщо й припускають його існування. Коли йдеться про успіх спецоперації, для них, як бачимо, немає святого. Але це їх особисті проблеми.

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність


Спроба РПЦ у 2017 році зірвати проведення (уперше за понад тисячу років) Всеправославного Собору на Криті (справу цілого життя патріарха Варфоломія) стала переломним моментом. І питання не в тому, що патріарх образився та вирішив відігратися. Усе складніше: зазвичай сонний і занурений у себе православний світ раптом струсонуло від усвідомлення, що усталений віками стан справ, який усіх влаштовував, може змінитися. РПЦ, велика, хоч і з сумнівною репутацією структура, узялася здійснити справжній всеправославний переворот. Її бажання керувати всім православ’ям і готовність іти для реалізації цього на небачені підлості, чимало кого витверезила. Церковна історія багата на всіляке. Але одна річ — заплющувати очі на погони під фелонами тих, хто щедро дає пожертви (врешті, Бог розсудить), і зовсім інша — визнавати їхню владу над собою. Це вже за межею. А що єдиний спосіб не допустити руйнування церкви — максимально послабити противника, то ідея створення незалежної української церкви для цього — саме враз. І навіть якщо для її втілення доведеться відмотати назад кілька століть, перелопатити архіви та об’їхати півсвіту, пояснюючи, навіщо це раптом стало потрібно, — шкурка варта вичинки. Тому з томосом усе буде гаразд. Українська церква його отримає, тільки-но створиться та вибере собі голову. Значно більша проблема в самій процедурі її заснування, яка, як бачимо, без чудотворного примусу, просувається доволі кволо.

 

з томосом усе буде гаразд. Українська церква його отримає, тільки-но створиться та вибере собі голову. Значно більша проблема в самій процедурі її заснування, яка, як бачимо, без чудотворного примусу, просувається доволі кволо


Прагнення об’єднати православні церкви, створити помісну автокефальну церкву та досягти визнання її канонічності православним світом може перетворитися на безкінечний процес. Про це можна мріяти роками, а то й століттями. Але мріяти не означає реалізовувати. Тим паче, коли видимих можливостей для цього немає, а всі спроби закінчуються нічим. Коли наявний стан справ загалом усіх влаштовує, ключові гравці пристосувалися до обставин і якось собі дають раду, а їхні ієрархи більше ніж упевнені, що на їх віку нічого особливо не зміниться.


Будьмо відверті: ніщо не віщувало проблем. УПЦ МП, спершись на Росію, водила із нею хоровод, стверджувала, що єдина канонічна, і травила байки про «апостольскую преемственность» і наявність ліцензії на спасіння. Ставши заручником політики Кремля та кремлівського патріарха, вона дещо влетіла в зону турбулентності, але чималий вплив на правлячі еліти в Україні та постійне бурмотіння мантри «мы вне политики» зі змінним успіхом допомагали триматися на плаву. УПЦ КП на її тлі помітно вирізнялася своєю українськістю та якісним складом. Її популярність суттєво зросла, особливо під час Революції гідності та війни, а багато українців за її державницьку позицію були готові заплющити очі на так звану неканонічність, будучи впевненими, що це їхня національна церква, а визнання — питання часу. Сама церква, схоже, теж змирилася зі своїм невизначеним у православному світі статусом, віддалася на волю Божу й зайнялася розбудовою. На відміну від УПЦ КП, про існування її сестри УАПЦ багато українців донедавна, може, і не здогадувалося. Є собі, то і є. На зорі незалежності ця церква так і не змогла об’єднатися з УПЦ КП, проте успішно вписалася в релігійний ландшафт у де­яких регіонах країни й була цілком задоволена своїм статусом. Вона звикла ні на що особливо не розраховувати, але за нагоди із задоволенням користувалася роллю такої собі «золотої акції». Власне, усе це могло тривати ще довго, якби політики не пролобіювали томос.

 

Читайте також: “Коли до них перейду, то загину” - що проповідували прихожанам Лаври на свято Покрови


Як грім серед ясного неба звістка про те, що Вселенський Патріарх готовий надати його Україні, струсонула церкви. МП із переляку побігла в Москву питатися, що робити. У КП, оцінивши ситуацію, спочатку зраділи, але потім, мабуть, зрозуміли, що доведеться ділитися з автокефалами. Ті, своєю чергою, зненацька відчувши власну значущість, стали вимагати рівноправних відносин. Чому, мовляв, Філарета висунуто на посаду патріарха, а не Макарія. Історія повільно почала скидатися на дитячий садок, і стало зрозуміло, що процес, якщо його не скерувати в правильне русло, може закінчитися в типово українському стилі. Приблизно, як і з незалежністю, яку виборювали, чекали, але коли вона раптом упала на голову, то розгубилися й виявилися не готові прийняти. У результаті владу захопили ті, хто «завжди готовий».


На те, що й цього разу може так трапитися, вказує затяжний процес підготовки об’єднавчого Собору. Судячи з натяків представників Константинополя, він мав би вже відбутися. Але зрозумівши, що легко в Україні тільки казка мовиться, а не справа робиться, там вирішили не поспішати й максимально взяти підготовку під свій контроль. Влада теж не стоїть осторонь, всіляко намагається допомогти духівництву дійти до спільного знаменника, але її можливості обмежені. Попри те що вона фактично запустила процес, вдаватися до відвертого адміністративного тиску їй негоже й доводиться гратися в демократію. Але остання з церковними людьми не працює. Особливо з МП, де про це явище зроду не чули. Мало того, що в них, як в армії, жорстке підпорядкування, то вони ще й кожен свій пчих звіряють із Кіріллом. Демарш із зустріччю з президентом — чудова ілюстрація. Лояльна фронда в УПЦ МП (вона є, загадка лише її чисельність) вичікує й раніше Собору навряд чи наважиться відкривати своє обличчя.

 

Читайте також: Поставтокефалія


Чим закінчиться вся ця історія та коли саме, не зрозуміло. Наразі Константинополь прогнозує, що об’єднавчий Собор може відбутися в грудні й обіцяє оголосити остаточну дату під час Священного Синоду 27–29 листопада. Утім, усе ще може змінитися. І не лише тому, що противники об’єднання не сидять, склавши руки (що ближче момент істини, їх спротив ставатиме лише жорсткішим), а й через те, що прихильники, коли не наступлять на горло власній пісні, можуть багато що зіпсувати. Врешті, Собор — це лише початок.