Суспільство

  ▪   Юрій Дорошенко

На порозі собору

фото: reuters
15 грудня має відбутися об’єднавчий Собор нової Української православної церкви.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (577)
від 6 грудня

Усе ніби яскраво, йде як по маслу, при цьому лише одиниці розуміють, що насправді відбувається. Наше суспільство здебільшого перебуває в ейфорії й дивиться на важливий історичний процес здобуття основоположного документа Української православної церкви як на мелодраму, у якій панують міфи та ілюзії. Продукують їх і численні псевдоексперти з релігійної проблематики, яких останніми місяцями розплодилося, мов тарганів. Вони не здатні перехреститися, ніколи не були в храмі, але розкажуть вам точно, що буде з томосом.


Чомусь усе сприймається надзвичайно спрощено. Ось, наприклад, версія: є в Москві поганий Патріарх Кірілл, що служить Путіну, від якого конче необхідно відійти, а в Стамбулі на Фанарі сидить, навпаки, добрий дідусь — Патріарх Варфоломій, що надзвичайно любить українців і готовий усе зробити для них, навіть, як святий Миколай, витягти з торби чудернацький томос. Але див у цьому жорстокому світі не буває. Тим паче у світі релігійної політики. Насправді в наведеній історії якщо і є якась правда, то лише те, що очільник Московського патріархату Кірілл (Ґундяєв) реально є ідеологом і реалізатором путінської неоімперської концепції, що зветься «русский мир», а також те, що РФ використовує Українську православну церкву Московського патріархату під час війни з нами як п’яту колону. Решта — байки.

 

Читайте також: Автокефалія: несподівані клопоти


Треба знати історію питання та розуміти, що бідний і нечисленний Константинопольський патріархат, який перебуває під пресом Туреччини, десятиріччями отримував матеріальну допомогу від імперської нафтогазової РПЦ, ішов у фарватері її політики, не бажаючи помічати прагнень православних українців до автокефалії (наприклад, під час свого першого візиту до України у вересні 1997 року Варфоломій, мов мантру, торочив, що бачить православних нашої країни лише під владою УПЦ МП). Але останні роки між Чистим провулком у Москві та Фанаром у Стамбулі пробігла чорна кішка: виникли серйозні тертя за першість у православному світі. Тому Вселенський Патріарх зрозумів, що він може втратити статус «першого престолу», і став шукати можливості зміцнити свої позиції. Зокрема, і через вирішення українського питання: грюкнути кулаком, показати, «хто в хаті господар» і чиєю канонічною територією є українська земля. Це для нас відкрило шанс. І тут постає питання, про яке варто також говорити не в контексті наступних виборів, а заради об’єктивності. Президент України Петро Порошенко принципово намагається вибороти автокефалію як останній крок до цілковитого розриву з Москвою. І правда така: Вселенський Патріарх не палає бажанням надавати нам томос про автокефалію й робити УПЦ рівною та незалежною. Він хоче зміцнити та утвердити свій статус за рахунок великої православної України. Для нього ідеально повернути нас до 1686 року, коли Київська митрополія була його частиною. Зі зрозумілих причин українці, які пройшли свій довгий історичний шлях національного та державницького становлення, сформувалися як великий європейський народ, уже не можуть зануритися в сумні реалії середньовіччя та погодитися на умови підлеглості. Ми маємо державу, потужну, хоч і розділену на кілька конфесій, православну церковну структуру, яка є однією з найбільших у світі. Київський патріархат із 1992 року, нехай поки що й не визнаний, уже сформував сталу патріаршу традицію (Патріарх Мстислав (Скрипник), Патріарх Володимир (Романюк) і нині Патріарх Філарет (Денисенко)), здобув великий суспільний авторитет.

Здавна відомо, що вести переговори з Фанаром украй нелегко. Тонка та мінлива східна традиція спілкування, помножена на амбіції греків-фанаріотів, їхня постійна експлуатація міфу блискучої Візантійської імперії, намагання цей образ капіталізувати в нинішніх реаліях — у таких умовах ведуться перемовини


Не варто забувати, що статус екзарха Константинопольського Патріарха вже не задовольняв навіть у XVII сторіччі митрополита Київського святителя Петра Могилу і він, за свідченням істориків, також виношував план утворення патріархату. А племінник Симона Петлюри Патріарх Мстислав, ще будучи першоієрархом УПЦ у США, у 1980-х роках посланцям із Константинополя на пропозицію визнати українську церкву канонічною в автономному складі Вселенського патріархату постійно відповідав так: нехай спершу себе самі визнають, щоб мати право нас, українців, визнавати!


Аналізуючи те, що відбувається нині, варто пригадати й події десятирічної давності. У 2008-му, попри помпезну зустріч Вселенського Патріарха Варфоломія в Києві, організовану адміністрацією президента Віктора Ющенка, прориву у визнанні автокефалії Константинопольським престолом так і не сталося. Проблема полягала не тільки в хаотичному та непрофесійному підході тодішньої «релігійної» команди Ющенка, а й у позиції самого Патріарха Варфоломія. Мало хто знає, що греки наполегливо пропонували так званий критський варіант, тобто надати Українській православній церкві статус напівавтономної в складі Константинопольського патріархату.


Тоді українські православні лідери, найперше глава УПЦ КП Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, не погодилися на критські умови Фанару. Але повернімося до реалій сьогодення та майбутнього Собору. Як ми й казали, не все так просто, як часто уявляється. Здавна відомо, що вести переговори з Фанаром украй нелегко. Тонка та мінлива східна традиція спілкування, помножена на амбіції греків-фанаріотів (яскравим представником яких є якраз Патріарх Варфоломій), їхня постійна експлуатація міфу блискучої Візантійської імперії, намагання цей образ капіталізувати в нинішніх реаліях — у таких умовах ведуться перемовини.

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність


Президентові коштувало чимало сил, щоб особисто вести це питання, тримати на контролі й тримати курс виключно на автокефалію (про що він не раз наголошував публічно). З огляду на те що ми вже опинилися перед вирішенням доленосного церковного питання, очевидно, задіювалися всі важелі та впливи, відбувалися численні перемовини у Вашингтоні, Нью-Йорку, Анкарі, Стамбулі та Києві.


Ми вже справді стоїмо на порозі Собору. Є велика ймовірність того, що незабаром отримаємо томос про автокефалію. Попри те що часу обмаль, перед об’єднавчим Собором слід ще вирішити принаймні три важливих питання. По-перше, дати остаточно чітко зрозуміти Вселенському Патріархові, що українці вже не дикуни, яких їхні пращури хрестили в Дніпрі далекого 988 року, і що ми погодимося лише на справжній статус автокефальної церкви, тобто повністю незалежної. Її статут має ухвалюватися в Києві й виключно українськими архієреями. По-друге, варто вирішити питання зі статусом Патріарха Філарета. Не можна так просто «відправити на пенсію» людину, яка найбільше прислужилася ідеї, утворила всю православну ієрархію та структуру України, збудувала потужний Київський патріархат, що дає нам можливість узагалі серйозно говорити про будь-які автокефальні перспективи. І по-третє, необхідно визначитися з тим, хто з архієреїв УПЦ Московського патріархату приєднається до об’єднаної церкви, адже це надасть проекту всеохопності та більшої перспективи. Нещодавній демарш керівництва УПЦ МП, коли воно не пустило владик на зустріч із президентом України, не лише продемонстрував, що очільники цієї конфесії демонстративно відокремлюють себе від України та її інтересів, а й обурив суспільство. Найімовірніше, це матиме зворотний ефект: на Собор таки прийде більше архієреїв, аніж на зустріч. Здається, що багато відповідей на запитання ми отримаємо вже незабаром. Днями має відбутися Священний синод, а потім архієрейський Собор УПЦ КП, де священноначальство найбільшої, за всіма соціологічними опитуваннями, української православної конфесії обговорить усі проблеми, зважить усі пропозиції Вселенського Патріарха та знайде компроміси.