“Це результат тривалих добрих відносин між українською греко-католицькою церквою та собором, що їх поставив до дії попередній єпископ, Владика Михайло Гринчишин, якого не стало кілька тижнів тому, – зазначив у вступній промові ректор Собору Паризької Богоматері Патрік Жакен. – Кожного року в листопаді ми приймаємо українців на жалобну месу з нагоди роковин Голодомору. Українські греко-католики стали складовою нашої великої церковної родини”.
На інтронізацію Владики Бориса (Гудзака) приїхали українські священики з цілого світу, українці з Німеччини, Бельгії, Нідерландів і, звичайно ж, з самої України. В урочистій церемонії взяли участь Архиєпископ Парижа Кардинал Андре Вент-Труа та Кардинал Крістоф Шенборн. Службу правив Патріарх УГКЦ Блаженніжий Святослав (Шевчук).
Хоча Собор Паризької Богоматері розраховано приблизно на три тисячі осіб, в залі, за оцінками працівників храму, людей зібралося значно більше. “Дивіться, стоять скрізь: у проходах, під стінами”, – взявся перелічувати разом з Тиждень.ua співробітник внутнішньої безпеки собору. “Пишіть три з половиною тисячі, це напевне,” – порадив він.
Читайте також: Експертна думка про нинішнього лідера УГКЦ
Як не старалися організатори, розсадити всіх, хто мав запрошення та гарантоване сидяче місце, це виявилося справою не з легких. Люди почали масово приходити вже за годину до служби Божої. Довелося садити, пересаджувати, вибачатися, і знову шукати і шукати для гостей обіцяні місця. Тим не менш, Ганна Герман з чоловіком Сергієм проблем не мали. Обидва, хоч і прийшли хвилин за десять до початку літургії, опинилися на першій лаві. Поряд з послом України Олександром Купчишиним та недалеко від Петра Порошенка з дружиною.
Катерина Ющенко, яка також була присутня на інтронізації, повелася скромніше й заховалася в куточку п’ятої чи шостої лави. “Ніби ж для Бога всі є рівні, – зазначив знайомий французький журналіст. – Та ваші VIPи навітьу гостях потрапляють на найкращі місця”.
“Чим сьогодні є для світу християнська віра? – розпочав промову Блаженніший Святослав. – Це не ідеологія, це – система цінностей. Йдеться про мистецтво жити”. І в Нотр-Дамі, і в паризькому Соборі Святого Володимира патріарх УГКЦ наголошував: церква мусить стати перехрестям інтеректуального спілкування, місцем, де спілкуються не лише українці, але й представники інших народів та культур.
Новий Апостольський екзарх владика Борис, спілкуючись напередодні інтронізації з французькою та українською пресою, також наголосив на необхідності нової якості діалогу між українськими вірними, що опинилися за межами своєї держави, та їхніми сусідами — французами, бельгійцями, швейцарцями. “Греко-католицька громада за кордоном складається сьогодні з великої кількості людей без документів, які працюють нелегально, – зауважив він. – Але святий Петро, коли прийшов до Риму, був у подібній ситуації. Він не був громадянином, не мав політичних прав, не знав мови… Здавалося б, він не мав жодного шансу вплинути на це місто. Але сталося інакше. Українська церква за кордоном сьогодні має перед собою подібний виклик. Вона мусить вийти з маргінесів та поділитися зі світом скарбом нашої віри, віри церкви-мучениці”.
На запитання Тиждень.ua, як УГКЦ в Парижі уявляє відносини з Московським патріархатом, що на французькій землі з неменшою, ніж удома, затятістю просуває концепт “Русского міра”, владика Борис відповів: “Наші відносини з російською церквою не прості. В останній час вони не погіршуються — і це вже добре. Але дорога до справжнього порозуміння ще далека. Концепт “Русского міра” – це ностальгійний політичний проект. Але ностальгія за імперію не буде плідною. “Русский мир” не визнає гідності ані української культури, ані українських церков, ані українського духовного життя.”
Українські прапори, українські хусточки на добрій чверті відвідувачів. Українська мова у виступах священників та між рядами, на вході до Собору Паризької Богоматері та на виході. Як і під час щорічних жалобних месс на згадку про Голодомор, один з найяскравіших символів франузької столиці на кілька годин перетворюється на провідника української пристуності. Це ще не та територія впливу, про яку мріє керівництво УГКЦ. Але їдеться про звичку, про напрацьовані системні зв’язки, які, за добрих обставин, могли б перетворитися на добру платформу міжконфесійного та міжкультурного партнерства.