Четверта розповідь літературознавця Ростислава Семківа з циклу «Український сміх», записана для проєкту «Тижня» «Skovoroda auditorium».
Розповідь присвячена спробам розвинути сатиру та гумор у постреволюційний – після українського здвигу 1917-1919 років – період, коли на десятиріччя національна культура дістала можливість заявити про себе більш повно, після кількох декад майже повної заборони.
Втім, радянська влада цензурувала сміх навіть у більш ліберальні 20-ті. Наприклад, значних нападок у пресі зазнав найпомітніший український гуморист того часу Остап Вишня, кому й призначено більшу частину лекції.
Говоримо про причини його феноменальної популярності, засоби, з допомогою яких він створював свої «усмішки», а особливу увагу звертаємо на неможливість його переходу до повнокровної політичної сатири. Відповідно до загальної тези курсу, фактична відсутність державної суб’єктності завше призводить до неможливості витворити власну сатиру, особливо політичну. Остап Вишня був приречений залишатися головно гумористом, бо ж належав до колонізованої нації, хай там що говорили про «свободу самовизначення» з високих радянських трибун.
В ситуації формування тоталітаризму на початку 30-х, сміх взагалі став небажаним – говоримо про трагедію редакції журналу «Червоний перець», майже всіх працівників якої було репресовано в 1933 році.
Також показовою є трагічна доля двох інших помітних постатей українського ренесансу 20-х, у творчості яких прочуваємо сатиричні ноти, – Миколи Хвильового та, особливо, драматурга Миколи Куліша. Лекцію закінчує побіжний огляд повоєнного стану гумористики в радянській Україні, що пов’язано, зокрема, з поверненням із небуття журналу «Перець», який саме тоді почав здійматися на вершину своєї популярності.