До 12 квітня 2014 року мало хто в Слов’янську цікавився тим, де розташоване міське відділення СБУ, а вже через кілька тижнів місцеві мешканці стали пильніше розглядати дахи, яких до цього особливо не помічали, навіть не підозрюючи, як на них зручно снайперам.
Сьогодні видається, що до квітня 2014 року більшість слов’янців мало переймалася тим, якою мовою вони розмовляють, хоч над місцевим парком культури й відпочинку висів (і до червня 2014-го теж) напис українською «Відродимо традиції національної культури», але спілкувалися всі між собою тільки російською, хоча частіше суржиком. Звісно, у Слов’янську, як і в кожному порядному східноукраїнському місті, на стінах були написи «Смерть УПА» й «УПА — герої», але, зрозуміло, це зовсім не означає, що ті, хто писав написи, знаються на історії Української повстанської армії. Типова ситуація: молодь завжди хоче бути не такою, як оточення, тож за нагоди слов’янський підліток до 2014 року міг похизуватися своїм показним і поверхневим націоналізмом заради оригінальності.
До квітня 2014 року більшість слов’янців навіть не замислювалася над тим, що невдовзі звук вибивання килимів змушуватиме неспокійно озиратися навсібіч, оскільки автомат звучить приблизно так само. І ще у квітні вразила поява загадкових машин без номерів або із заклеєними папірцями номерними знаками, але тоді здавалося, що все короткочасне й більшість це не лякало, а розважало.
Цікавило, що ж буде далі, адже коли по телевізору всі дивилися про Крим, було враження, що це дуже далеко, до Слов’янська таке не дійде, та й хай, кому ми потрібні. Але виявилося не зовсім так.
Починалося все досить несерйозно й навіть з деяким натхненням. 12 квітня люди у військовій формі й у балаклавах захопили міські відділення СБУ та МВС. Особливого опору не було. МВС просто замкнулося зсередини й чекало, поки до них вломляться, потім говорили, що начальства чи то не було на місці, чи то воно дало наказ не заважати загарбникам. Не знаю, скільки в цих словах правди, але здавалося саме так: міліція не стала захищати навіть себе, не кажучи вже про населення. У СБУ ж, як подейкували, було ще простіше: військові просто зайшли, заарештували й зв’язали співробітників, винесли на вулицю герб України та зняли з фасаду національний прапор. Усе це склали біля входу в будівлю й розставили автоматників у масках. Спочатку напозір усе це було так легковажно, що того дня я бачив, як на боці дороги, де розташована СБУ, ще кілька годин після захоплення намагалися пройти місцеві гуляки. На ці спроби військовики ввічливо й мовчки рукою або автоматом пропонували перейти на інший бік вулиці, де вже зібралося кілька десятків роззяв із телефонами та «знавців», які обговорювали, чи схожі ці військові на «зелених чоловічків» із Криму, чи не дуже. З усього виходило, що дуже схожі, і присутніх цей факт радував. Радість була такою незрозумілою і, як потім виявилося, майже неусвідомленою, що пояснити її причини мало хто зміг би.
Проте, наскільки я знаю, багатьох тішив той факт, що в Слов’янську хоч щось відбувається: Слов’янськ же не Крим, місто порівняно невелике, цікавого мало стається, а тут бодай щось новеньке. Коли за кілька десятків днів до міста з боку селища Андріївка біля Слов’янська намагалися ввійти українські військовики, щоб розібратися із сепаратистами, місцеві щиро намагалися кидатися під бронетранспортери й ридали, обзиваючи десантників фашистами та вбивцями. Спробую розтлумачити логіку таких вчинків: за всі роки незалежності слов’янці мало що бачили від влади хорошого, кожен сам крутився як міг, а коли влада їх нарешті «почула», дізналася про їхнє існування, то замість якихось політичних рішень і перемовин до міста увійшли БТРи та солдати.
Читайте також: Прифронтовий Слов’янськ. Нотатки про місто на Донеччині, його людей і нещодавню історію
Того ж першого дня над містом розлітались українські гелікоптери, і багато хто вперше у своєму житті почув автоматні черги. За кілька місяців до стрілянини звикли вже практично всі, крім хіба зовсім маленьких дітей. Лякали більше тільки несподіванка та незрозумілість виникнення вогню, і ось це постійне очікування, що стрільнути можуть звідусіль і без приводу, мучило найбільше. А ще із часом ставало неспокійно на душі, коли довгий час, особливо вночі, ніхто не стріляв. Від тиші відвикли, вслухаючись у неї, очікували чогось зловісного й ще гіршого, ніж було до того.
За кілька тижнів старші дітлахи вже бавились у війнушки й будували замість халабуд щось подібне на маленькі блокпости. Дітлахи ділилися на «наших» і «не наших», копіюючи те, що робиться в місті. Але дорослим уже з перших днів було складно розрізнити, хто «наші» й хто «не наші».
Чув, як одна жінка виговорювала іншій: «Чого ти? Я тепер усіх перепитую, хто такі “наші” й за кого “наші”». Оскільки певний час офіційної інформації бракувало, то місцеві «експерти», надивившись російських каналів, упевнено повідомляли, що захопили місто «наші», свої хлопці приїхали з Донецька, хочуть відокремитися від України й приєднатися до Росії, загалом як у Криму. Тоді ж мерка міста, Неля Штепа, отримавши від тих, хто захопив міліцію, гучномовець, віщала біля відділку МВС приблизно те саме: «Не бійтеся, це наші хлопчики, вони нам погано не зроблять, нас захищають від київських». Паніки ніякої не було, а радше навпаки: із «зеленими чоловічками» фотографувалися, ходили, як на екскурсії, цілими сім’ями, подавали на руки військовиків дітей, просили потримати в руках зброю. Особливо це впадало в очі під час святкування 9 травня. Загалом, усе скидалося на бездумну народну ейфорію і захоплення тим, що й у нас теж щось відбувається, ми теж люди та про нас не забули.
Політичних розмов цими днями не провадив тільки ледачий. У маршрутках і тролейбусах найчастіше звучали слова «Росія», «Путін», «Крим». Бувало, що за день я по кілька разів чув, як перехожі обговорюють, що «Україна» — це ж, по суті, «околиця», і само собою зрозуміло, що це «околиця Росії». Усі сходилися на думці, що буде нормально або бодай краще, ніж було.
Думаю, тут ще велику роль відіграв горезвісний регіональний патріотизм. Роками нам повторювали, що «Донбас на коліна не поставити», «Донбас порожняк не жене», і тому переважала повна впевненість у тому, що Донбас існує наче сам по собі, точно не разом з усією Україною, хоч і не зовсім з Росією. І РФ ближче багатьом не тільки географічно, а й психологічно: там родичі й туди їздять на заробітки. А майдан став подією, яку Донбас не до кінця зрозумів, і тому був ображений ще й тим, що обраного переважно південно-східною Україною Януковича просто-таки вигнали «незрозуміло хто, але однозначно чужі» мешканцям Донбасу. Незабаром російські канали чітко прояснили, хто саме вигнав: «Правий сектор» і фашисти, які не зупиняться на Києві й прийдуть на Донбас. Одна бабуся в слов’янській маршрутці досить точно висловила думку загалу: «Ми ж його обирали, а вони його так».
Тому-то для багатьох слов’янців участь в «ополченні», у штурмі українських установ і зведенні барикад була місцевою своєрідною відповіддю Майдану, реваншем, способом довести: і ми на щось здатні. Пам’ятаю, як під час Майдану 2004 року багато хто їздив підтримати Януковича і за гроші, і так (частіше перше), а будь-який колір в одязі слов’янців, наближений до жовтого та його відтінків, міг викликати в найкращому разі здивування, а то й лайку.
Як і Майдан 2014 року, обидві революції для більшості слов’янців були явищем чужим, образливим, і вони вважали, що революції та повстання — то від неробства, адже «поки нам дають платню, ми не виходимо на вулиці».
Власне, з тим, що слов’янці постійно працюють і не страйкують та «не влаштовують усіляких майданів», прекрасно уживається думка, яку здавна втовкмачували місцеві політики: Донбас, мовляв, годує всю Україну, а поки вони там «дуріють на таких майданах, ми робимо зранку до ночі». Але теперішня ситуація викликала такий сплеск активності з різних причин, можливо, також і через острах знову бути забутими й непочутими. Деякі «ополченці» розповідали моїм знайомими, що вони захищають рідний край і свою сім’ю від тих, хто їх ненавидить за те, що вони розмовляють російською і голосували за Януковича. А з Росією вони хочуть дружити, бо знають, що там краще й Путін навів лад у країні, як і Лукашенко, адже він «мужик хазяйновитий». Спочатку в «ополченців» ішли заради ідеї, не думаючи про матеріальну вигоду. Багато моїх знайомих були на референдумі лише тому, що краще щось робити, ніж нічого не робити. Їм хотілося, щоб Путін увів війська й був порядок, а «київські» замість своїх «майданів» дізналися, що схід України теж має свою думку.
Читайте також: Точка обнулення. Чому в історії Донбасу вже можна ставити крапку
Згодом, коли «Росія не підтримала Донбас» так, як кримчан, та й Путін не ввів війська, кількість військовиків у місті збільшилася, і бажання з ними фотографуватися якось зникло. Спочатку на одному з блокпостів «ополченці» розстріляли чоловіка за відмову відімкнути багажник, потім з’явилися випадки мародерства (забирали машини на потреби «ополчення» і вимагали пива в магазинах за принципом «я там тебе на барикадах захищаю, а тобі тут для мене пива шкода?»), а потім ще жінку на балконі багатоповерхівки, поверхом нижче від мене, убив снайпер. Тривалий час містом снували чутки, що то була снайперка, яку спіймали, і вона виявилася лисою українською (чи балтійською — думки різнилися) біатлоністкою в татуюваннях та памперсі. Такі абсурдні й напівправдиві «новини» народжувалися щодня та замінювали слов’янцям українські телевізійні, яким дедалі менше вірили. А тому дивилися здебільшого російські канали, що не завжди можна було зловити, аж доки й зовсім не пошкодили телевізійну вежу, позбавивши мешканців вибору, якому ж каналу вірити. Ще одним джерелом інформації стали самі «ополченці», яких деякі місцеві мешканці підгодовували та яким усіляко допомагали.
За моєї пам’яті на блокпостах у місті, особливо на мостах через річку Казенний Торець, змінилося кілька потоків «ополченців». Спочатку були незрозумілі особистості в балаклавах та навіть просто в медичних масках, озброєні хто чим (обрізами, пістолетами, рушницями), і ось якраз серед них можна було легко впізнати місцевих. Потім до них долучилися люди в якісному камуфляжі з автоматами; далі вже можна було зрідка побачити якихось професійних військовиків у касках, бронежилетах і з усім іншим.
Ось на цьому етапі, приблизно в середині травня або трохи раніше, люди на блокпостах перестали приховувати обличчя, усе це було як конкретна фраза: «Назад дороги немає». Отака різношерста компанія місцевих і заїжджих «ополченців» / «сепаратистів» / «терористів» (як їх тільки на різних каналах не називали) і контролювала Слов’янськ на кінець червня. Хоча саме на блокпостах у межах міста переважали здебільшого місцеві «активісти», які намагалися керувати дорожнім рухом поруч із тими рукотворними барикадами зі сміття, скатів, палиць із цвяхами, дерев і гілок, сміттєвих баків та списаних старих сміттєвозів, якими вони ж самі й перегородили рух міського транспорту. Спочатку блокпости стояли так хаотично, що нерідко через них утворювалися величезні затори, особливо на мостах. Це частенько вибішувало водіїв маршруток, які ледь не з монтувалкою пояснювали не завжди адекватним «розрулювачам», що вони роблять не так. Наприкінці травня більшу частину таких блокпостів прибрали, та й машин трохи поменшало, що звело проблему нанівець. Утім, на тих, що лишилися, у чоловіків перевіряли документи, та один знайомий таксист казав, що через це його паспорт за два місяці перетворився на брудну ганчірку.
Основний відтік місцевих мешканців почався в травні, коли українські військовики зробили першу спробу штурму (як висловилася одна слов’янка: «Напали, як фашисти, о 4-й ранку»).
Бізнесмени намагалися роз’їхатися першими, перенісши свої офіси спочатку в Донецьк, а потім і в інші міста. Дітей вивозили до бабусь у село, а кого могли — і в інші області. Пам’ятаю, як знайома учениця, яка наприкінці квітня переїжджала назавжди до Києва внаслідок ситуації, що склалася, викликала загальне нерозуміння, адже «чого ж їхати-то, тут начебто спокійно, а скоро взагалі буде нормально». Але ближче до кінця травня тих, хто поїхав, ставало дедалі більше. Не сказати, що по всій Україні радісно приймали «втікачів» з «ДНР»: так у Харкові часто могли відмовити в оренді квартири, якщо дізнавалися, що ти зі Слов’янська, або ж просто називали завищену ціну.
Я виїхав зі Слов’янська наприкінці травня до сусіднього курортного Святогірська, кількість населення якого, видавалося, збільшилася вп’ятеро. Не можна сказати, що Святогірськ з його величезною кількістю санаторіїв, пансіонатів і дитячих оздоровчих таборів зовсім не був готовий до напливу відпочивальників, які волею нещасного випадку змушені були відпочивати там, звідки додому повертатися найближче. На початку заповзятливі власники квартир і будиночків здавали переселенцям приміщення за дедалі більшими тарифами, що не поступалися подекуди розцінками відпочинку на Чорному морі (по суті, тут можна було відчути себе, як у Криму), поки місцевий міськвиконком не заборонив брати понад 50 гривень з одного мешканця. Помешкання у Святогірську у квітні — травні можна було знайти й безплатно, але, відповідно, з мінімальним комфортом. Пізніше з огляду на майже катастрофічний стан деяких приїжджих міськвиконком став їх реєструвати й видавати гуманітарну допомогу (консерви, дитяче харчування, засоби особистої гігієни, одяг), яку приносили небайдужі люди.
У червні міськрада й волонтери стали переконувати переселенців писати заяви депутатам про матеріальну допомогу в розмірі тисячі гривень «у зв’язку з перебуванням у зоні АТО» на сім’ю і такої ж суми на неповнолітню дитину. Щоб отримати цю допомогу, треба було вистояти чималу чергу до відділення Ощадбанку або ж до ПриватБанку, щоб узяти реквізити своєї картки або відкрити рахунок для перерахування коштів. Матеріальну допомогу, звісно, обіцяли не найближчими днями чи тижнями, але принаймні засмучені люди бодай якийсь час були зайняті не важкими думками, а збиранням важливих папірців і тупцюванням у натовпах. Але найістотніша проблема виявилася з харчуванням, оскільки підвозити продукти стало не тільки складно, а й небезпечно, та й привезене розходилося доволі швидко, особливо молочна продукція для дітей.
Читайте також: Життя в окупації: щеплення на майбутнє та «безпритульні» мешканці Донбасу на Савур-могилі
У червні 2014 року у Святогірськ приїжджав президент Порошенко з міністром внутрішніх справ Аваковим. Це спровокувало активізацію чуток, які тоді сприймалися набагато надійніше, ніж перевірена «телевізійно-інтернетна» інформація. Пам’ятаю, що більшість сусідів там, де я мешкав, віддавали перевагу винятково російським каналам, щоб дізнатися про події довкола. Я ж вряди-годи дивився новини по СТБ (які постійно помилялися з назвами населених пунктів), а у фейсбуку читав сторінку Дмитра Тимчука з «Інформаційного спротиву». Серед чуток, спричинених візитом Порошенка й Авакова, було те, що як «біженці» до Святогірська почали приїжджати міністри ДНР, та й просто «ополченці», які ховаються від правосуддя й отримують допомогу та гуманітарну допомогу разом з іншими. Саме тому в місті стало більше міліції, яка навіть часом перевіряла паспорти.
На початку червня сильних перестрілок не було, хоча українські війська, які базувалися на горі Карачун, відповідали артилерійською стріляниною на постріли «ополченців» із самохідною артустановкою «Нона». І ті, хто підтримував ДНР, навіть обурювалися, що «сепаратисти» стріляють із територій садочків та шкіл, спричиняючи у відповідь вогонь Національної гвардії, «адже дітям же треба потім буде десь учиться». Найбільше турбувало передчуття: ось-ось почнеться щось гірше, а про штурм, що насувається, усі говорили буквально через день. Після цього я ще двічі був у Слов’янську, першого разу ледь виїхавши з нього, оскільки через обстріл траси автобус не міг дістатися з міста в місто. Удруге я був 4 липня, напередодні звільнення Слов’янська, їхав на таксі (350 гривень в один бік), бо громадський транспорт ходив не часто. Місто справило абсолютно апокаліптичне враження: безлюдне, зграї здичавілих собак, дроти електромереж висять аж до асфальту, тротуари заросли бур’яном, але здивувало, що численні блокпости ніби спорожніли. Повернувся до Святогірська я теж на таксі, а вже вранці 5 липня з’явилися нові чутки, радісні, у які, утім, боялися вірити ще кілька днів.