Точка обнулення. Чому в історії Донбасу вже можна ставити крапку

Казати про повоєнне відновлення України непросто: у рівнянні ще забагато невідомих. Дати волю уяві спокушає сам масштаб завдання, адже відбудовувати доведеться не окремі будинки, а цілі міста й навіть регіони. Особливу увагу доведеться приділити Донбасу, тому що саме на теренах Луганщини та Донеччини руйнівні бойові дії точаться із самого початку російсько-української війни й саме там вони набули найбільш катастрофічного масштабу. Не сиділи склавши руки й керманичі «народних республік»: з ОРДіЛО вимітали все, що можна було розпиляти і продати. Але щоб мрії про Донбас майбутнього не зовсім відривалися від реальності, варто мати на увазі, що війна стала кінцевою точкою довгої траєкторії занепаду регіону. Щоб унаочнити цю тезу, варто зазирнути до «колиски Донбасу» — в історію Лисичанська, одного з типових міст цього краю.

Промисловий голем

Неоковирний титул «колиска Донбасу» пристав до Лисичанська невипадково. Саме там, у місцевості Лисяча Балка, наприкінці XVIII століття розпочали промисловий вуглевидобуток. Копальня, закладена після указу Єкатєріни ІІ 1795 року, мала забезпечувати потреби ливарного заводу, який тоді ж почали будувати на березі річки Лугань. Зі свого боку цей завод мав забезпечувати військові потреби Чорноморського флоту й щойно завойованого Криму. Амбітний план виявився невдалим. Через 60 років знаменита одеська батарея прапорщика Щьоголєва відбивалася від англо-французької ескадри гарматами часів Пєтра І. Та попри все, вуглевидобуток у Лисячій Балці розвивався: 1917 року там налічувалося до трьох десятків копалень. Для потреб галузі в Лисичанську ще в ХІХ столітті відкрили гірничу школу, а також штейгерське училище — перший навчальний заклад такого типу на південних теренах Російської імперії.

З’являлися там й інші промислові підприємства, зокрема були спроби налагодити в Лисичанську металургійне та скляне виробництво. А 1892 року російсько-бельгійське акціонерне товариство «Любимов, Сольве и Ко» запустило содовий завод — перше велике хімічне підприємство Донбасу. Остаточно промисловий профіль Лисичанська сформувався саме під час радянської індустріалізації. Тамтешній содовий завод 1940 року забезпечував 70 % загального виробництва соди в СРСР.

Хімічний завод «Червоний прапор» у 1930-х виготовляв половину всієї анілінофарбової продукції Радянського Союзу. 1937 року розпочалося будівництво азотного-тукового заводу, який у 1950-х став одним з найпотужніших хімкомбінатів СРСР з виробництва мінеральних добрив (одночасно з ним заснували робітниче селище, з якого потім виросло місто Сєвєродонецьк). У 1970-х збудували Лисичанський нафтопереробний завод.

Місто розвивалося синхронно з промисловістю і значною мірою — у відповідь на потреби останньої. Якщо 1908 року в Лисичанську мешкало 3,3 тисячі осіб, то 1939-го — уже 26 тисяч, а демографічний пік зафіксували 1989 року, коли населення Лисичанська становило понад 126 тисяч осіб.

«Лисичанськ — це місто-робітник, місто-трудар. І хай він порівняно невеликий, але місце на економічній мапі країни займає гідне», — твердив закадровий жіночий голос у документальному фільмі про Лисичанськ, знятому наприкінці 1980-х коштом нафтопереробного заводу. Закінчувалася півгодинна стрічка на традиційній філософській ноті: «Такий Лисичанськ сьогодні — із цікавою історією, з теперішніми проблемами і з надіями, спрямованими у майбутнє». Проте майбутнього в Лисичанська, як виявилося, не було.

Траєкторія занепаду

В історії всіх старопромислових регіонів рано чи пізно настає криза. Добу вугілля заступає доба нафти й газу, змінюються технології і ринки. Не мав стати винятком і Донбас. Проте за радянських часів цей регіон набув певних патологій розвитку, які зробили невідворотну кризу ще глибшою.

По-перше, радянська промисловість загалом була не настільки передовою, як це змальовувала пропаганда. Значною мірою це були відверто відсталі, зношені й безперспективні підприємства, які функціонували лише завдяки тому, що ринкової конкуренції в СРСР не було. Причому обсяги інвестицій (якщо цей термін застосовний до реалій планової економіки) у Донбас зменшувалися. Наприклад, якщо 1957 року на вугільну галузь Донбасу вклали 570 мільйонів карбованців, то 1965 року — лише 383 мільйони. Із середини 1970-х потужних шахт на Донбасі вже не закладали, а розпочаті будівництва тяглися десятиліттями. Не дивно, що в середині 1980-х 3/4 шахт Донбасу, який гордо іменувався «всесоюзною кочегаркою», гостро потребували реконструкції. Водночас проєкти реструктуризації вугільної галузі й модернізації промислового комплексу клали під сукно, перекладаючи проблему на плечі прийдешніх поколінь.

По-друге, Донбас справді був одним з найбільш урбанізованих регіонів України. Проте багато міст і містечок Донеччини та Луганщини ніколи не переставали бути по суті робітничими поселеннями при заводах, шахтах і залізничних вузлах. Тоталітарний лад загалом перешкоджав формуванню громадянського суспільства, зокрема життєспроможних місцевих громад. Особливу роль відігравав сумнозвісний радянський корпоративізм, який міцно прив’язував працівників до підприємств: не дарма на Донбасі побутувала приказка «мати — шахта, батько — завод». Саме тому деіндустріалізація, що розпочалася після розпаду СРСР, потягнула за собою особливо тяжкі соціальні наслідки: багато мешканців промислових міст і містечок виявилися дезорієнтованими в новій дійсності, атомізованими й безпорадними.

Коли 1991 року стався напіврозпад комуністичної імперії, усі застарілі проблеми Донбасу вийшли назовні. Каталізатором деструктивних процесів у регіоні стали місцеві еліти — спадкоємці радянського «вугільного» клану, що увійшли в синтез із новоспеченими бізнесменами, не надто розбірливими в методах збагачення. Пострадянські еліти Донбасу не ініціювали реформ, а навпаки — усіма засобами саботували будь-які зміни, вимагаючи дотацій з державного бюджету. А ще вони використовували відверто кримінальні способи збагачення, отримуючи зиск з мародерського розграбування підприємств, організування нелегального вуглевидобутку тощо. Усе це коїлося за безпосередньої участі російського бізнесу.

Хроніка руїни

Ось як усе відбувалося в Лисичанську. У 1990-х содовий завод приватизували, а у другій половині 2000-х продали Російській содовій компанії. 2010 року підприємство припинило роботу, за рік його почали демонтувати, і невдовзі завод зрівняли із землею. Єдиним нагадуванням про існування промислового гіганта залишилися руїни й лужні відстійники — «озера» з водою неймовірного блакитного кольору. На початку 2010-х демонтували й 16-кілометрову вантажну канатну дорогу, що з’єднувала Білогорівський крейдяний кар’єр із содовим заводом. Тоді ж ліквідували Лисичанську ТЕЦ, запущену ще в 1930-х, яка обслуговувала потреби заводу та міста.

2000 року російсько-британська компанія ТНК-ВР («Тюменская нефтегазовая компания — British Petroleum») придбала контрольний пакет акцій Лисичанського нафтопереробного заводу, потім власником стала російська «Роснєфть». Підприємство переробляло російську нафту й орієнтувалося переважно на ринок РФ, але в першій половині 2010-х власник вирішив зупинити переробку на Лисичанському НПЗ. Усе це закінчилося спочатку зупиненням заводу на «ремонт», а потім — консервацією підприємства, яке росіяни раптом визнали нерентабельним. Склозавод «Пролетарій» протримався довше. 2011 року його стала контролювати кіпрська компанія, пов’язана з українським нардепом Сергієм Дунаєвим (міський голова Лисичанська, політик, член «Партії регіонів», а потім — соратник Віктора Медведчука). Невдовзі підприємство зупинили та стали розбирати на брухт. 2017 року склозавод націоналізували, проте занепад не припинився — колись потужний завод примарно існував далі.

Осередком економічного життя в місті залишилося АТ «Лисичанськвугілля», до якого входили чотири шахти. Утім, і вони були збитковими: лише за перше півріччя 2021 року збитки Лисичанськвугілля становили понад 103 мільйони гривень. Це годі вважати несподіванкою, адже за більш ніж століття інтенсивного вуглевидобутку надра Донбасу були виснажені: ще в середині 1970-х понад 40 % вугілля на Донбасі добували з пластів висотою до 1,2 метра, які мають вельми сумнівну рентабельність. А втім, у Лисичанську й околицях (як і загалом у вугільних районах Донеччини та Луганщини) розквітнув прибутковий нелегальний вуглевидобуток: маленькі кустарні шахти-копанки й навіть цілі кар’єри. Породженням кризи стали й зовсім химерні способи заробити:

«Людям [у Лисичанську. — Авт.] практично ніде працювати, — писав 2018 року журналіст Тижня Денис Казанський. — Один з найпопулярніших у місті промислів — видобуток арматури та цегли з руїн занедбаних цехів закритих заводів… Старі радянські підприємства перетворилися на родовища вторсировини, де сьогодні намагаються поживитися як різні фірми-стерв’ятники, так і прості безробітні, яким треба за щось жити».

Занепад місцевої економіки потягнув за собою і загальний занепад міста. Уже 2011 року населення Лисичанська скоротилося до 105 тисяч осіб, а 2021-го, за оцінкою Державної служби статистики України, — до 95 тисяч. Частково це відображало загальні демографічні тенденції в Україні, проте в депресивних містах депопуляцію значно підсилювали місцеві чинники: відсутність роботи, загальна необлаштованість життя, відсутність будь-яких перспектив тощо. Аналогічні деструктивні процеси відбувалися в багатьох містах і селищах Донеччини та Луганщини. Уже на початку 2010-х Донбас отримав риси депресивного регіону: швидка й часом неконтрольована деіндустріалізація підірвала не лише економічну основу життя місцевих мешканців, а й увесь їхній життєвий уклад і навіть саму ідентичність. Якщо за радянських часів Лисичанськ гордо йменувався «колискою Донбасу», «містом-трудівником», то деіндустріалізація вибила ґрунт у нього з-під ніг.

Від занепаду до катастрофи

У травні-липні 2014 року Лисичанськ перебував під контролем бойовиків «ЛНР». Але тоді місту поталанило: окупація тривала недовго, а бої за місто не призвели ані до масових жертв, ані до суттєвих руйнувань. Інакше сталося 2022 року. Запеклі бойові дії наблизилися впритул до Лисичанська у травні 2022 року й тривали до липня. 3 липня 2022 року місто повністю окупували російські війська. За оцінкою Луганської ВЦА, ще в червні 2022 року в Лисичанську було зруйновано 60 % об’єктів інфраструктури та житлового фонду. У листопаді 2022 року керівник Лисичанської міської військової адміністрації (Україна) Валерій Шибіко оцінив руйнування в щонайменше 75 %. Скільки зараз залишилося мешканців у місті та який справжній обсяг збитків, встановити неможливо. Зрозуміло одне: історія цього депресивного містечка досягла точки неповернення.

Фактично 2014 року почалася друга — уже фінальна — деіндустріалізація Донбасу, що триває дотепер. Залишки промисловості, які вціліли з радянських чи навіть дорадянських часів, руйнуються в ході бойових дій (як-от металургійний гігант «Азовсталь» у Маріуполі, заснований ще в 1930-х) або знищуються окупаційними адміністраціями (як-от тепловозобудівний завод у Луганську, заснований 1896 року й розграбований бойовиками «ЛНР» у 2014–2015 роках). Що відбувається з шахтами Донбасу, більшість з яких опинилися в зоні російської окупації ще 2014 року, достеменно не відомо. Згідно з фрагментарними повідомленнями, більшість з яких складно верифікувати, певна кількість копалень розграбована й затоплена. Саме тому розмови про відновлення Донбасу видаються малопродуктивними. Економічна, соціокультурна та навіть поселенська модель, яка історично склалася в цьому краї, вичерпали себе. Шкода лише, що крапку в цій історії поставив не уряд рішучих реформаторів, а «міцні господарники» і, зрештою, окупанти.

Обриси майбутнього Донбасу визначатиме результат російсько-української війни. Навіть за найкращого сценарію майбутнє цього регіону буде не таким, як його уявляють собі деякі оптимісти-візіонери. Складно уявити, що звільнений Лисичанськ, розташований лише за 150 кілометрів від кордону з Росією, стане об’єктом колосальних інвестицій, завдяки яким місто відродиться у своїй колишній індустріальній славі. Просто вже тому, що допоки Російська Федерація існуватиме, вона буде джерелом військової загрози для України. Не кажучи вже про те, що Москва зможе влаштовувати нам «шахедні ночі» навіть тоді, коли на балансі ЗС РФ не залишиться жодного танка.

Читайте також: Міф Донбасу: від «всесоюзної кочегарки» до мілітаризованого фронтиру?

Ще одна ілюзія — це масове повернення переселенців і біженців на Донбас. Як показав досвід переселенців 2014 року, значна частина починає будувати своє життя наново в інших регіонах та інтегруватися до нових громад. З урахуванням теперішніх масштабів руйнувань, тенденція лише посилюватиметься. Найімовірніше, репопуляція Донбасу відбуватиметься завдяки не лише поверненцям, а й тим, хто буде функціонально залучений у життя фронтирного регіону (військових, будівельників, чиновників тощо). І це назавжди змінить етнокультурний і соціальний ландшафт цього краю.

Одним словом, зараз Донбас проходить точку обнулення. Проте яким саме буде майбутнє цих теренів, поки що зарано казати.