Це непросте питання, що спричинило відставку трьох британських прем’єр-міністрів і розкол у лавах Консервативної партії, а також викликало лють, здивування й спантеличення в союзників та сусідів Великої Британії. І от нині британський уряд знову не знаходить собі місця через європейську справу. Чи варто Сполученому Королівству полишати Європейський Союз? Чи проводити референдум щодо доцільності 40-річного членства в ЄС? Чи зруйнує Туманний Альбіон вихід з організації, у складі якої 27 країн-членів? Чи, може, країна нарешті стане вільною у виборі своєї політики і власної долі, незалежної від Брюсселя?
Події останніх двох тижнів видалися для Девіда Кемерона найсерйознішим випробуванням за три роки його прем’єрства. Річ у тім, що протест висловила не опозиційна Лейбористська чи союзна Ліберал-демократична партія, а його Консервативна партія. Багатьох членів політсили розлютила нібито надто ліберальна політика коаліційного уряду. Вони воліють жорсткішої позиції держави в таких справах, як стримування імміграції, зменшення соціальної допомоги, скасування закону про легалізацію гей-шлюбів, а головне – якнайшвидше ухвалення закону, що дозволить британцям провести референдум про доцільність перебування у складі ЄС.
Опозиція десятків правих консерваторів була спричинена двома аспектами: активний протест проти урядових рішень у зв’язку з політикою економії та небувале зростання популярності правої Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP). У ході нещодавніх місцевих виборів нова політсила здобула велику кількість місць у місцевих радах Англії. У деяких регіонах вона мало не витіснила представників консерваторів, а в деяких – кандидати від UKIP, попри брак політичного досвіду, суттєво випередили кандидатів від лейбористів і ліберал-демократів. Більшість представників UKIP здобули голоси розчарованих прихильників консерваторів, які скаржаться, що Кемерон – слабкий лідер, що не уявляє скрути мільйонів британців у зв’язку з режимом економії та урізанням бюджету, а також не має рішучої позиції щодо Євросоюзу.
Вочевидь, UKIP користається із середньострокових протестів, які завжди загрожують будь-якому чинному уряду. Але консерватори в парламенті налякані. Вони вважають, що лідер UKIP Найджел Фарадж – харизматичний політик із добре підвішеним язиком, колишній член Європейського парламенту – має шанси завоювати мільйони голосів на будь-яких загальних виборах, а отже, може позбавити консерваторів місць у законодавчому органі. Саме тому минулого тижня вони почали активний натиск на Кемерона, вимагаючи, щоб той на наступному парламентському засіданні пообіцяв провести референдум щодо членства в ЄС.
Кемерон уже кілька місяців намагається уникати такого зобов’язання. Велика Британія не має традиції проведення референдумів: їх було лише два (щодо ЄС 1975 року та щодо нової виборчої системи 2011-го). Натомість виборці можуть сприйняти плебісцит як загальнодержавний тест на популярність уряду й проголосують «проти» незалежно від поставленого запитання. Інша проблема британського прем’єра в тому, що маленька Ліберал-демократична партія – союзниця Кемерона по коаліції – це ревні проєвропейці, рішуче налаштовані не допустити референдуму, адже усвідомлюють, що легко можуть програти його.
Тим часом Кемерон реально оцінює економічний аспект. Він знає, що цілковитий вихід із ЄС стане катастрофою для британської економіки, яка ледве зводить кінці з кінцями. Більше ніж половину продукції держава експортує до країн – членів ЄС, і будь-які тарифні бар’єри суттєво зашкодили б їй. Окрім того, вона не змогла б впливати на прийняття рішень у багатьох важливих питаннях, які стосуються її інтересів: охорона довкілля, єдиний ринок, спільна зовнішня і безпекова політика, торговельні угоди з Китаєм, США та рештою світу. Ідея про те, що Велика Британія могла б підтримувати торговельні відносини, залишаючись поза межами ЄС, як, наприклад, Швейцарія і Норвегія, вважається сміховинною. Країна майже не мала б впливу на рішення, які можуть суттєво позначитися на її майбутньому.
Тож натомість прем’єр-мі-
ністр у довгоочікуваній січневій промові запропонував переглянути відносини Британії з ЄС. Він закликав до репатріації Туманному Альбіону багатьох повноважень, які нині має Брюссель, до надання британцям можливості сказати своє «ні» щодо трудового законодавства або інших питань, зовнішнє втручання у які країні не подобається, а також до припинення будь-яких спроб створення тіснішого фінансового і політичного союзу. Якщо відповідні переговори завершаться успішно, він, мовляв, порекомендував би британцям проголосувати «за» членство в Євросоюзі на референдумі, який, як обіцяє, буде проведено після наступних виборів, але не пізніше ніж 2017 року.
Є дві великі проблеми для Кемерона. По-перше, жоден із британських партнерів, імовірно, не піде на якісь суттєві поступки, що дали б змогу Лондону відмовлятися від рішень Брюсселя чи репатріювати свої повноваження. Німеччина – найсильніший член ЄС – прагне зберегти Велику Британію в межах Євросоюзу з огляду на британський дипломатичний досвід, прагматизм, а також як силу на противагу Франції та іншим південним країнам – членам ЄС. Однак Анґела Меркель навряд чи піде на щось більше за косметичні зміни, що потішили б Кемерона. Поза сумнівом, вона не збирається переглядати фундаментальні аспекти європейських договорів, побоюючись, що це може заохотити будь-яких інших членів висувати власні претензії.
Друга проблема в тому, що консерватори не вірять жодним обіцянкам Кемерона. На їхню думку, він не здатний на якісь реальні зміни у справі функціонування ЄС і просто відкладає референдум, сподіваючись, що проблема якось вирішиться. Тож відкрито вимагають від нього зобов’язання щодо проведення плебісциту, а двоє його міністрів навіть заявили, що якби голосування відбулося завтра, то підтримали б вихід із ЄС.
Кемерон усвідомлює «праву» загрозу і знає, що чимало членів його партії можуть навіть переметнутися до UKIP. Йому не пощастило: коли він саме перебував із візитом у Сполучених Штатах, консерватори почали свій наступ у зв’язку з перемогами UKIP. На Кемерона посипалися запитання щодо внутрішньої політики, а він сподівався на хороший піар під час зустрічі з Обамою. Американський президент намагався допомогти йому, публічно підтримавши заклик Великої Британії до переговорів у межах ЄС. Але всім добре відомо, що, на думку США, британці були б божевільними, якби справді вийшли зі складу ЄС, і що Америка не була б особливо корисним союзником Туманного Альбіону, якби остання опинилася поза межами Євросоюзу.
Нині йдеться про реальну небезпеку розколу в лавах Консервативної партії на тлі питання про перебування у складі ЄС. Іронія в тому, що це питання мало цікавить більшість виборців. Вони гадають, що економіка, імміграція, робочі місця та охорона здоров’я мають набагато більше значення, ніж відносини з ЄС. Однак якщо раніше антиєвропейці (або «євроскептики», як їх називали) були в очевидній меншості у складі партії, то нині противники ЄС становлять щонайменше третину. А міністри відкрито висміюють плани Кемерона щодо переговорів із Брюсселем, мовляв, вони будуть «безрезультатними».
Єдине, що може потішити Кемерона, – в опозиційній Лейбористській партії також немає єдності. Її лідер Ед Мілібенд виступає проти референдуму щодо ЄС, але мусить протистояти тиску однопартійців, на думку яких електорату слід продемонструвати, що влада довіряє людям вибір. Ліберал-демократи мають схожу дилему. Проблема Найджела Фараджа може бути в тому, що його партія надто швидко піднялася і привернула багато расистів, праворадикальних фанатиків та інших сумнівних типів. Багато хто не має великого досвіду в політиці, а дехто продемонстрував неймовірну наївність у своїх поглядах та організації кампанії. Але нині у Фараджа всі шанси кардинально змінити британську політику. В його силах навіть розкол коаліційного уряду і спонукання Кемерона до дострокових загальних виборів. Якщо вони відбудуться, UKIP, поза сумнівом, матиме хороші результати. І знову ж таки британській політиці буде непросто розібратися з питанням членства в ЄС.