«Повітря відчуваєте яке? Смачне, соковите, хоч на хліб його масти, – глибоко вдихаючи, каже Вадим, що разом із групою туристів із Миколаєва приїхав на свята в Корабелку. Так називають місцевість, де невеличка Корабельна річка вливається в потік Південного Бугу. Ми спускаємося від дороги вниз у долину. Повітря і справді добре. Пахне травами, розігрітими сонячним промінням. Від кожного другого кроку скелястою стежиною з-під ніг випорскують ящірки. Перед очима постає невеликий півострів. Тут під струнким білим мостом між двома річками розбиваємо табір.
Читайте також: Увічнені в ландшафті
СЕЛО КОЗАКІВ І СТРАУСІВ
Частина групи лишається на місці, іншу автобус завозить трохи далі – до Мигії, що в Первомайському районі. «Село давнє. Ще на початку XVIII сторіччя тут було засновано запорізький зимівник, – розповідає провідник Олександр. – Чув легенду, що колись за річкою була територія турків, і коли вночі козаки розпалювали багаття, вони миготіли вдалині. Тому село й дістало таку назву. Ще розповідали, що козак Мамай був родом звідти. Не знаю, чи це правда, але один з островів на річці названий його іменем».
Утім, про легендарне минуле цієї місцини сьогодні мало що свідчить. Майже кожна третя хата вздовж дороги розвалена, в автомобільному містку посеред села довжелезна наскрізна дірка. Зате тутешній ресторан чомусь запрошує гостей англійською та німецькою мовами на страви зі страусів.
Неподалік стара гідроелектростанція. Будівля з червоної цегли наче завмерла. Коліщата, які колись крутила бурхлива вода, подекуди вже вкрилися іржею. Перед вузьким проходом до затоки попереджувальний знак: вхід на гідроспорудження заборонений. Але тарзанка, яка висить над водою просто попід стіною станції, свідчить про те, що місцеві не зважають на заборону. Зі споруди відкривається казковий краєвид: рівна, мов дзеркало, вода далі різко обривається і, створюючи невеликий водоспад, стрімко тече, набираючи сили з кожним наступним порогом і так далі-далі, поки не втікає за вигин.
РАФТИНГОВИЙ РАЙ
Сільською дорогою їдуть машини, що везуть рафти (надувні маломірні човни). «У цих місцях часто сплавляються річкою: тренуються і змагання проводять. Траса на порогах за складністю сплаву посідає друге місце в Україні», – пояснює Олександр.
Через кілька хвилин ми й самі бачимо, як відбуваються тренування. Їх видно зі скель, що височіють над річкою. Внизу як на долоні – русло робить різкий поворот, і в тому місці кілька рафтів, у кожному з яких близько 10 гребців, та одинокі веслувальники на байдарках почергово кидаються в стихію. Вони намагаються побороти течію, але вода відносить їх назад, почасти перевертаючи. Ті не здаються і, зробивши коло, знову поринають у бій.
Попереду покинутий гранітний кар’єр. Люди залишили у скелях величезну рану, що спіральними колами заглиблюється в нутро землі. Тепер вона залита водою, яка хоч і не має течії, проте чиста й віддзеркалює блакить неба. «Кажуть, коли граніт став радіоактивним і кар’єр закрили, у поспіху забули на дні екскаватор. Нібито він і досі стоїть під водою на глибині 60 м, – розповідає наш провідник. – Мої знайомі планували пірнути в те так зване Чорне озеро і перевірити, чи це правда. Але не знаю, чи їм вдалося».
Читайте також: Підводна експедиція у затоплене село
РОЗГРАБОВАНИЙ МЛИН
Наступного дня із самого ранку падає дощ. Та ми все ж вирішуємо помандрувати ще. Переходимо через міст на інший бік річки в напрямку села Семенівка. «Вчора на протилежному схилі проводили змагання з туристичного орієнтування. Звідси все було класно видно: хто де бігає, хто як шукає. Буває, ходить людина довкола КП (контрольний пункт. – Авт.) туди-сюди, а знайти не може, – ділиться враженнями член нашої групи Олексій. – То з Первомайська народ організовував змагання. Охочих небагато було – один автобус і ще до десятка машин».
Олексій не вперше в цих місцях, тому знає багато історій: «Тут, як і в більшій частині області, колись дуже погано приживалися дерева. Був такий поміщик Скаржинський. Він облаштував у своєму рідному селі Трикрати, що неподалік, лісові розсадники й займався акліматизацією дерев та кущів, які йому привозили з Південної Америки й Західної Європи. Потім ними було засаджено все навколо. Ми проходитимемо повз старезну тополю якоїсь рідкісної породи. Кажуть, що її сам Скаржинський садив. Ну, може, й не особисто він, але в його часи точно».
Трохи далі від тополі, яка справді має могутній вигляд, знаходимо те, заради чого брели під дощем: руїни старого млина. Колись це, певно, була красива будівля, але нині від неї залишилися тільки голі напівзруйновані стіни, через які вже проростають дерева. «Цей млин будувався, напевне, ще за царських часів. Приблизно в 1960-х роках його роботу зупинили, а приміщення, яке довгий час зберігалось у хорошому стані, використовували лише як склад. У 1990-х почали розграбовувати. Приїжджали на машинах і тягли все залізо, яке можна було здати на брухт. Тепер маємо таке, а могли би водити сюди туристів на оглядини», – із сумом констатує Олексій.
КУТОЧОК ДЛЯ ТУРИСТІВ
Повертаючись назад, бачимо хлопця, який збирає мотузки, що прив’язані до опор мосту. Виявляється, з нього частенько стрибають джампери. Ось і група миколаївських альпіністів, що тренуються на скелях поряд із нашим табором, влаштовували собі таку розвагу. «Вчора стрибали. Сьогодні ні, бо всі мотузки мокрі від дощу», – каже хлопець.
У другій половині дня розвиднюється, і скелелази починають тренування. Попід скелями лише маленький клаптик землі, на якому стоять ті, хто страхує. Усі ж глядачі сидять на іншому боці річки, перейти яку можна лише завдяки двом натягнутим шворкам.
«Поїздки в Корабелку ніби традиційне відкриття сезону, – каже туристка з багаторічним досвідом Алла, коли мова зайшла про долю цих місць і туризму. – Тільки раніше в тих поїздках було більше спорту. Тут ми готувалися до серйозних походів на Кавказ, наприклад. Тепер радше відпочиваємо. Хоча молодь таки продовжує наші традиції, а дехто живе туризмом так само, як ми колись», – вказує на хлопців і дівчат, що тренуються на скелях.
Вона також розповідає, що регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя», де ми, власне, перебуваємо, став переможцем конкурсу «12 чудес Миколаївщини». «То потенційний туристичний маршрут, який міг би прославити нашу область. Але скидається на те, що нікому це не потрібно: ані владі, ані місцевим мешканцям, – додає Олександр. – А нам, може, і краще так: маємо куточок, де можна сховатися від цивілізації та буденних проблем. Навіть мобільні телефони тут не у всіх ловлять».
ГРАНІТНО-СТЕПОВЕ ПОБУЖЖЯ
Цей регіонально-ландшафтний парк на південному заході Миколаївської області розміщений у тій частині Українського кристалічного щита, яка 60 млн років не покривалася морем. Гранітні брили на скелястих берегах приток Південного Бугу заввишки 40–60 м. Утворений 1994 року парк має площу 6267 га й унікальну екосистему. Тут росте близько 900 видів судинних рослин, живуть понад 9 тис. видів комах і майже 300 видів хребетних тварин. Поміж розмаїття риб зустрічається й марена дніпровська – риба родини коропових, яка водиться лише в цій місцевості. Серед інших рідкісних мешканців Побужжя – шемая дунайська, полоз лісовий, жовтобрюх, балобан, орел-карлик, видра річкова, борсук. Загалом 86 видів поширених у Побужжі представників флори і фауни занесено до Червоної книги. Трапляються тут і релікти рослин та тварин середземноморського та альпійського походження.
Читайте також: Від готів до «індіанців»