Подібне запитання могло би постати після історії зі свавільним закриттям виставки «Українське тіло» у Центрі візуального мистецтва Києво-Могилянської академії. В пресі пишуть, що ректор Сергій Квіт побачив ту виставку, нібито обізвав її лайном. Тим самим, власне, нагадав радянського пихатого начальника Нікіту Хрущова, який щось на кшталт сказав про виставку шістдесятників, а потім її розганяли тракторами. В Могилянці до тракторів не дійшло. Але, подейкують, суворий Квіт замкнув приміщення на ключ.
І тут, природно, завирували пристрасті. Учасники виставки оприлюднили звернення із закликом зібрати підписи на їхню підтримку. «Такими діями, – сказано в ньому, – які ми розцінюємо як неприпустимий акт цензури, з публічної дискусії цілеспрямовано витісняється цілий спектр важливої соціальної та політичної проблематики, унеможливлюючи її критичний розгляд».
Знайшлися журналісти, які розгледіли, так би мовити, політично-психологічну складову у вчинку розгніваного ректора. Дописувачка Ліза Бабенко в одному інтернет-журналі написала, що «такої реакційної позиції слід було очікувати». Чому? Та все дуже просто. Сергій Квіт, виявляється, широко відомий своїми націоналістичними поглядами, пропагандою націоналістичного теоретика Дмитра Донцова і публічними контактами з ультраправими. Якщо цю логіку розвивати, то, мабуть, якби він був прихильником Лєніна, то в жодному разі не дозволив би собі нічого подібного.
Залишається лише здогадуватися, чим керувався Сергій Квіт, закриваючи виставку, – чи то вона образила його вишуканий смак, чи то він справді, можливо, як радикальний націоналіст, не може дозволити, щоб українське тіло споглядали в усій його непривабливості. Чи, може, злякався полум’яного моралізатора Василя Костицького. Чи, може, всюдисущого нардепа Вадима Колісниченка, який, поколупавшись пальцем у зображених на виставці піхвах, висмокче з цього пальця не лише розпусту, а ще й український буржуазний націоналізм. Хоч би як там було, а факти волають дурним голосом: цезура, та й годі. «Гвалтуйте! Рятують!!!»
Думаю, про цей скандал ще трохи гримітиме. Продовжуватимуть звинувачувати ректора у свавільності, самодурстві, порушенні принципів демократії. Однодумці Сергія Квіта доводитимуть, що порнографії не місце у пристойному науковому закладі. Можуть і автора цих рядків звинуватити в тому, що він не мистецтвознавець, а береться судити про тонке мистецтво. І автор з цим погодиться. Можуть сказати, що не можна критикувати лише тому, що на мій суб’єктивний смак воно нікчемне. Й із цим погоджуся. Скажуть, не можна підтримувати закриття мистецького заходу лише тому, що якомусь начальнику воно не до вподоби. І щодо цього у мене немає заперечень.
Але всі ці теоретичні неспростовні принципи, розіб’ються об один анекдот, який я вичитав в інтернеті: «Чим інсталяція відрізняється від перфоманса? – Коли хтось спершу наклав купку лайна перед твоїми дверима, а потім подзвонив у двері – це інсталяція. Аколи спочатку подзвонив, а потім наклав, то те – перфоманс».
В рамках цього анекдоту, на жаль, і точасть всі дискусії.