В українській мові є синонім до слова «язичницький», який також позначає політеїстичні дохристиянські вірування. Це слово «поганський». Його часом уникають сучасні політкоректні релігієзнавці та культурологи, помилково вбачаючи в ньому негативно-оціночний сенс. Мовляв, «поганський» походить від «поганий», а отже, так християни таврували альтернативні вірування язичницьких опонентів.
Звичайно, це не відповідає дійсності. Якраз дуже важливо нині пригадати, що зазначене слово прийшло до нас із латини: paganus означало «сільський», «простий», «невчений». А нове значення додалося, бо в Римській імперії II–V століть осередками християнства були міста, тоді як сільські поселення ще довго лишалися простором панування давніх звичаїв і забобонів. Годі було тоді уявити, що настануть часи, коли в суспільній уяві релігійна традиція ототожнюватиметься із сільською звичаєвістю й протистоятиме секуляризованому місту.
Українська національна ідентичність сформувалася у вимірах християнської віри. Спроби спростувати цю реальність завжди заводитимуть нас у нетрі історичних міфів, не підтверджених жодними фактами. Консолідація полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, білих хорватів у єдину державу зі спільним віровизнанням і загальноприйнятою сакральною мовою та самоназвою «Русь» звершується з прийняттям християнства. При цьому руська християнська ідентичність усвідомлює свою цивілізаційну місію в євангельській парадигмі: «Ідіть і навчіть усі народи» (Мт. 28:19).
Читайте також: День свободи совісті та віросповідань в Україні та паломництво індійських сикхів до Пакистану
Культурна експансія Русі на північ та схід мотивувалася апостольськими намірами й здійснювалася через єпископські кафедри та монастирі, спершу такі чужорідні у варварському безмежжі Східної Європи та Сибіру. У цій місійній стратегії причаїлася й найнебезпечніша пастка, у яку потрапили київські книжники XVII — початку XVIII століття, вирішивши, що їм до снаги інтегрувати в єдину християнську спільноту Русі (яку греки називали Ρωσία) людність тогочасного Московського царства. Пам’яткою цього лишилися Σύνοψις (1674) і кілька генерацій українських достойників на чолі з Феофаном Прокоповичем, які втілювали в життя міф «триєдиної Русі».
Українська середньовічна ідентичність складалася у великокняжій столиці, центрах удільних князівств, кафедральних містах і монастирях. Її параметри певною мірою мотивуються архітектонікою Константинополя — нехай і занепалого, але все ще живого столичною величчю пізньої античності. Звідти — ну й, певна річ, із монашої столиці Афона — приходять на Русь творчі та духовні імпульси, уречевлюючись у якісно нових феноменах нашої власної традиції. Так, як Αγία Σοφία трансформується тут у Святу Софію Київську.
Середні віки й ранньомодерна доба — це час, коли життя міста визначало перебіг національного буття, формувало нашу традицію й лишалося остоєю української ідентичності. Надто ж коли міська інфраструктура уконституювалася відповідно до магдебурзького права. Вічова культура давнини вростає в шляхетський парламентаризм і міське самоврядування. Капітули, школи, друкарні, братства, ремісничі цехи, ринки запліднюють своєю присутністю не лише позірно незначний урбаністичний сектор, а й рустикальний масив української дійсності. З міста в село приходять книжки й мандрівні дяки, зразки ужиткового мистецтва й вертеп. А в зворотному напрямку разом із плодами рільничої й тваринницької праці вирушають амбітні юнаки, щоб, здобувши освіту, інтегруватися в інтелектуальне середовище Львова, Києва, Вільна, Чернігова.
Чому ж так сталося, що в масовій свідомості нового часу запанував стереотип української ідентичності як споконвіку сільської? Та й християнська релігійність стала уявлятися переважно елементом архаїчної сільської традиції?
Фатальну роль відіграла невблаганна асиміляція національних еліт, як соціальних, так і культурних та релігійних, що об’єктивно звужувала їхнє коло й маргіналізувала українську присутність у винародовлених містах. До цього долучається у XVIII столітті русоїстична доктрина, популярна в колах просвітителів і втілена в потрійному культі почуття, людської особистості та природи. З нею вельми суголосні ідеї Григорія Сковороди:
Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,
Буду вѣк мой коротати, гдѣ тихо время бѣжит.
О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тебѣ жизнь увеселенна, в тебѣ покой, тишина!
Города славны, высоки на море печалей пхнут.
Ворота красны, широки в неволю горьку ведут.
ХІХ століття несе із собою різке відмежування від духовної традиції попередніх сторіч, втілене в протиставленні «нової» української літератури «давній». Під впливом філософії позитивізму в народницьких колах увага зосереджується на соціальному побуті села, до чого долучаються «ходіння в народ» і спроби достосування стилю життя «українофілів» до сільської традиції. А більшовизм перетворює нігілістичне ставлення до елітарної культури ХІ–XVIII століть на ідеологічну засаду, мотивовану тим, що нібито «є дві національні культури в кожній національній культурі» (Лєнін) і тільки культура пролетаріату заслуговує на її засвоєння в новій суспільній дійсності. А оскільки селянин був неповноцінним пролетарем, — «крім своїх кайданів» («Комуністичний маніфест») мав свою землю, хату, худобу, реманент, — він був приречений на роль маргінала в більшовицькій моделі. Так само як і українець у «братній сім’ї радянських народів». Це постійно підсилювало нав’язуваний пропагандою симбіотичний образ селюка-українця: Корнійчукового Галушки або Тимошенкового Тарапуньки. Образ, такий любий субкультурі «Кварталу 95».
Читайте також: Віри і міцності у переддень Собору
ХХ століття закріпило в масовій свідомості стійкий стереотип відсталого забобонного села як альтернативи секуляризованому прогресивному місту. А позаяк забобонність у спотвореному люстрі масової культури ототожнювалася з релігійністю, як і українська мова — з відсталістю, в антиномії місто — село християнська церковна традиція міцно пов’язувалася власне із селом. У повоєнних умовах Наддніпрянської України це було особливо некоректним, бо власне в містах сяк-так жевріли острівці церковного життя, що зникли в часи «безбожницької п’ятирічки» та хрущовських гонінь на селі.
Внаслідок усього цього українське суспільство постіндустріального часу успадкувало вкрай збіднене, деформоване уявлення і про свою національну ідентичність, і про культурну традицію. Парадоксально, але з відновленням незалежності України, супроводжуваним розмовами про «духовне відродження», стереотип релігійної віри як складника сільської народної традиції лише зміцнився. Картаті хустки, довгі спідниці, вишиванки, барвисті рушники на образах, кітчеві малюнки під виглядом народного іконопису, блискучі імітації золотих бань — усе це агресивно вривається в церковний побут, надаючи йому підкреслено простонародного характеру. Модель релігійного життя вишукується в досвіді ХІХ — початку ХХ століття, точніше в його інтерпретації в усних спогадах, літературних пам’ятках, документальних текстах. Природне для постколоніального часу апелювання до традиції минулого обертається анахронічними спробами узалежнення від певного синхронного зрізу національної історії. Вияви цього часом помітні в настанові літургійних комісій різних християнських конфесій візантійського обряду на якомога точніше відтворення в сучасній богослужбовій практиці уставних приписів, розрахованих на стародавній розмірений ритм життя й притаманну йому систему культурних кодів. Іміджеві технології, до яких протягом останніх трьох десятиріч активно залучається релігійний чинник, охоче оперують такими кодами. Хтось іронічно, вдаючись до пародії задля демонстрування власної відчуженості від далекої йому традиції. А хтось із замилуванням втраченою сільською ідилією, тікаючи в минуле від глобалістичних викликів. Неважко спрогнозувати, хто виграватиме симпатії — і не тільки електоральні! — найкреативнішої та наймолодшої частини українського суспільства.
Читайте також: Віднаходження церкви
Самодостатня гонитва за втраченою традицією неодмінно перетвориться на блукання країною міражів. А ця країна міражів уречевлюватиметься в гетто, до якого охочі були б помістити церкву як комуністи, для котрих і Києво-Печерська лавра, і Свята Софія однаково були «історико-культурними заповідниками», так і сучасні ліберали з їхньою ідеєю обмеження релігійного життя приватним простором особистості. Та ще небезпечніше, коли духовні й політичні авторитети в прагненні повернутися до традиції минулого виводитимуть патріотичний сегмент суспільства на драглистий простір рольових ігор, усе далі від реального життя.
Етноконфесійна ідентичність українців незвідна до жодної культурної традиції й не може бути замкнена в часову пастку певної епохи. Ми відкриваємо її в драматичному змаганні за свободу, у динаміці духовного пошуку та реалізації апостольського покликання Київської церкви, у сміливому опануванні новітніх технологій і культурних кодів та маніфестуванні за їхнім посередництвом власної присутності у світі. Світі, який так потребує нової євангелізації. Здорове, об’єктивне самопізнання, звільнення від оманливих стереотипів українця — сільського консерватора, у свідомості якого церква співіснує із цілим гроном суто поганських забобонів і є лише периферійним складником культурного простору, — це неодмінна передумова гідного входження в реальний світ постмодерної цивілізації без комплексів меншовартості й постійного страху загубитися в її лабіринтах.