Дмитро Коломойцев із дитинства жив у Донецьку, на початку нового тисячоліття молодий художник переїхав до Києва, де створив сім’ю і згодом став батьком. Коли дитині виповнилося чотири роки, вони з дружиною вирішили, що настав час мандрувати по-справжньому, щоб не дозволити буденності перетворити життя на нудний морок. Київську квартиру здавали в оренду, на ці гроші родина об’їздила всю Азію: Індію, Непал, Камбоджу, Таїланд. Дмитро був арт-директором, працював дизайнером, були якісь творчі та бізнес-проекти, зокрема й в Азії, але він не вважав їх чимось серйозним. Повернутися додому змусили тривожні події, які почали розгортатися в Україні, зокрема в Донецьку, де тоді жила його мати. Залишив родину в друзів в Азії, приїхав до Донецька, де пробув кілька місяців, побачив, як «русский мир» день за днем пожирав місто та людей. Під потужний обстріл разом із мамою виїхав звідти. «А потім уже в Києві отримав повістку, пішов служити в ЗСУ. Це була сьома хвиля», — розповідає Дмитро. — Потрапив у 92-гу бригаду стрільцем-зенітником, після полігона одразу були відправлені під Щастя, де пробули близько дев’яти місяців, потім під Мар’їнку. Я сам народився в Красногорівці, це зовсім поруч із позиціями. Весь час думалось: якщо мене вб’ють саме тут, цикл мого життя буде логічно й ідеально завершений. Але я вижив, хоча саме цей період моєї служби був найтяжчим, попри те що офіційно в той час калібр моєї зенітки вже був під забороною й ми фактично перебували в посиленні на різних ділянках, де була потреба в бійцях».
Читайте також: Не покидай війну
Дмитро, якого часто запитують, чому він, митець і філософ, погодився йти на війну, запевняє, що для художника то не найгірше місце. Художник теж не випадковий і не зайвий гвинтик. Бо війна з погляду індійської філософії, з якою під час мандрів він досить глибоко ознайомився, для людини звичайний стан. Навіть якщо не вибухають міни, майже в кожній людській голові відбувається своя війна: щось дратує, щось обмежує спокійне життя, щось узагалі вбиває. А фізична війна просто оголює цей стан. «Я дуже оцінив свій досвід мандрів Азією, який вдалося пристосувати до служби. Хоч як дивно, усі ці індуїстські штуки працювали: допомагали людям, у яких через постійне відчуття небезпеки було досить змінене сприйняття, триматися та не впадати у відчай. Наприклад, Любко Дереш надсилав мені до армії своєрідну «гуманітарну допомогу» — ароматичні палички. Я якось пояснив у бригаді й командирам теж, що вони відганяють демонів на кілька кілометрів. Тому коли в якогось екіпажу закінчувалися ці палички, то зі штабу бригади посилали до мене — поновлювати ароматичні засоби безпеки. Моєю філософією на війні була свідома згода на те, що я там перебуваю. І все, що відбувається там, — то події мого життя. Тому навіть трагічні випадки, як-от смерть побратимів, сприймалися по-іншому: вони теж прийняли таке рішення, були там, свідомо виконували свою функцію. Я за ті півтора року втратив трьох друзів. Уже після демобілізації бачив новини про те, що загинуло ще троє, які лишилися воювати, підписавши контракт».
Читайте також: Зробіть гучніше!
За словами Дмитра, він майже одразу відчув, що на війні вкрай потрібно займатися творчістю. Під час мандрів мав такий собі блокнот для графіки, щоб замальовувати все, що бачив цікавого. Робив це й на передовій, фіксував військові цікавинки. З того вийшов військовий альбом «Блокнот з АТО», який був потім видрукуваний у великому форматі. Із цими роботами Дмитро взяв участь у чотирьох виставках. Наприклад, в арт-фестивалі «Повітова Фанаберія: два блокноти», де за допомогою сучасного мистецтва відбувався діалог суспільства з простором, актуальними подіями, з іншими людьми, переосмислювалися нещодавні та поточні події історії України.
Повертатися з війни виявилося набагато складніше, ніж зважитися на неї йти. «Попри моє філософське ставлення до життя, приблизно рік після демобілізації я був у дуже важкій депресії. Бо півтора року ти живеш зовсім в іншому вимірі, де емоції яскравіші, події швидкоплинніші, люди проявляються рельєфніше. Там усе зрозуміло: хто, навіщо і як. У тебе є завдання — вижити й насолоджуватися тим життям, яке в тебе ще є. І жодних планів на майбутнє, від чого почуваєшся абсолютно вільною людиною, у якої є тільки певні обов’язки. А в мирному житті все здається таким нещирим і несправжнім, що робити нічого не хочеться. І творчість знову стала чи не єдиним порятунком від цього стану», — згадує Дмитро той етап свого життя. До речі, «Блокнот з АТО» врятував його не тільки психологічно, бо творчість допомогла витримати болючий перехід, а й матеріально: у розпал депресії, коли Дмитро не міг навіть працювати, оригінал блокнота купили колекціонери. Ця історія, де показана війна очима людини, яка повернулася з Індії, виявилася дуже нетривіальною, тому надзвичайно цікавою.
Читайте також: Важлива справа Банкіра
А потім у його житті трапився «Укрмакровсесвіт». Із Сергієм Захаровим, хоча вони обидва з Донецька, познайомилися вже в Києві у 2016 році. І створили у квартирі Дмитра художню галерею «космічного» масштабу: в одній кімнаті він живе, в іншій відбуваються різноманітні виставки. Спочатку це було просто коло знайомих художників, потім кілька разів на місяць організовувалися різні культурні події. Зараз разом із проектом «Дифузії» Дмитро знову повернувся на рідний Донбас, де він народився, потім воював, а тепер малює разом із місцевими дітлахами. Одним із символів, за яким пізнають Коломойцева, є образи Тараса Шевченка, які він адаптує під східні традиції: у нього є Шевченко-Будда, манеки-неко (кіт, що хитає правою лапкою), схожий вусами на Кобзаря, Тарас Григорович, який сидить у позі лотоса, а над ним напис «Щастя» — чи то стан людини, чи то назва прифронтового населеного пункту. А ще Дмитро готує ескізи до майбутнього суперсучасного пам’ятника Шевченкові… на Марсі, куди, подейкують, уже планують відправляти людей, серед яких є й українець.
Дмитро, який довгий час дивився на Донецьк під час чергувань на пунктах спостереження, вірить, що його виставки відбудуться й там. «Коли він буде українським, і я точно знаю, що буде. Все, що зараз відбувається, зокрема на моїй малій батьківщині, є досить логічними процесами, якщо знову ж таки дивитися на них очима східного філософа, — пояснює свою своєрідну думку Дмитро. — Я був у Донецьку перед окупацією, і мене не полишало відчуття, що люди там виконали всі свої екзистенційні бажання. Вибачте, у кожному дворі по пивному магазину, щоб навіть ходити недалеко. А потім їм захотілося чогось масштабнішого, але ситуації не втримали. І це показово, бо все, до чого торкається Росія, однозначне, руйнується. Ми переживемо ще не одні гойдалки — від Росії, до Росії. Це такий природний процес очищення: коли відбуваються повороти, відвертих ворогів стає добре видно. Але так чи інакше Україна вистоїть і переживе всі ці хвилі».