Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Зробіть гучніше!

Він потрапляв до в’язниці під час Майдану й балотувався у Верховну Раду, коли рідне місто тільки-но звільнили від проросійських бойовиків. У вересні цього року в нього був театральний дебют. А ще Андрій Лоза з багатодітної родини, у якій троє братів добровільно пішли захищати Україну.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (618)
від 18 вересня

Реалії нашої країни такі, що бути націоналістом на Донеччині, особливо коли це ще не стало мейнстримом, нелегко й ризиковано. У найкращому разі тебе вважають місцевим диваком, у найгіршому — винуватять у всіх гріхах, бо хто ж, як не націоналісти, заважають «народу Донбасу працювати». А революційні та воєнні часи додали ще відповідальності, бо люди тут почали навпомацки шукати лідерів, у яких не треба перепитувати, на якому вони ідеологічному боці. У самий розпал Майдану активісти в Бахмуті, коли той ще називався Артемівськом, провели своєрідну декомунізацію: протестуючи проти арешту земляка-свободівця Андрія, який став першим в’язнем із Грушевського, символічно перейменували в його рідному місті вулицю Лєніна на вулицю імені Андрія Лози. Фото, як вони чіпляють таб­лички з назвою вулиці на будинки, показали Андрію вже після звільнення. Для нього тоді все скінчилося добре. І здавалося, що найгірше вже позаду.


«Можливо, це дивно, але я ніколи навіть не припускав, що доведеться стати військовим. У мирному житті працював у ресторанному бізнесі, час від часу займався політикою. І все це не про війну», — зізнається Андрій, який, як і шестеро його братів та сестер, виріс у родині кадрового офіцера. Сім’я кочувала разом із батьком різними містами й країнами, але дітей народжувати треба було тільки на батьківщині. І мама щоразу виїжджала перед пологами в Україну, тож усі є українцями. А Андрій і молодший Олексій стали ще й уродженими бахмутянами, де родина оселилася, здавалося б, надовго.

 

Читайте також: Важлива справа Банкіра

 

Але війна не просто кардинально змінила їхнє життя, вона принесла із собою важкі випробування та величезні трагедії. Бо насправді ці роки показали дуже різні приклади щирого та вдаваного патріотизму, героїзму та зрадництва, конкретних дій та красивих лозунгів. Шукати джерела особливого патріотизму, який проріс у їхній сім’ї, Андрій нині не намагається. Каже, що вони були звичайною радянською родиною, вихованням переважно займалася мама, яка була родом з-під Полтави. Хоча батька, який кілька ротацій провів за кордоном, так і не вмовили вступити до Комуністичної партії, а на запитання про свою національність він ніколи не казав, що росіянин, — завжди сибіряк. І якось так вийшло, що хтось із братів відчув бажання боротися за Україну задовго до нинішньої війни, а для когось світ перевернувся саме в момент справжньої небезпеки. «Майже з перших днів російської агресії в міліцейський батальйон подався я. Давно вже підтримував і декларував патріотичні ідеї, тому лишатися осторонь, коли ворог зазіхає на цілісність країни, не збирався. Потім, коли не пройшов медичні тести й тому не потрапив до ЗСУ, в добровольці записався Сашко. Для нього шлях до усвідомлення своєї ідентичності був довшим і тернистішим. Мама була змушена поїхати з нашого прифронтового міста в Кобеляки ще в травні 2014-го. Тоді ж до Донецька на кілька днів повернулася забрати документи з роботи сестра. Більше ми Олену не бачили й не чули. Поліція намагалася знайти її сліди, але марно. Нині вона визнана зниклою безвісти. Племінник, якого виховує бабуся, тепер сирота. А у квітні 2015-го в Пісках загинув Сашко. Піонер — таке в нього було псевдо. Він був першим загиблим у батальйоні «Карпатська Січ». Мені довелося перевозити тіло брата в Кобеляки, бо ховати тоді в Бахмуті ми не бачили сенсу. У Сашка теж лишилася дитина — маленька донька Софійка. Вже після того переїхав із окупованої території й пішов до лав ЗСУ молодший Олексій, взявши позивний Бахмут. Він і нині на передовій», — коротко описує все, що відбувалось, Андрій. Але зрозуміло, що за цими по-військовому лаконічними реченнями ціла історія родини, вписаної у війну не сторонніми спостерігачами.

 

Читайте також: Не мовчати

 

«Я ще з Майдану намагався не обростати знайомствами. А на війні й поготів. Мабуть, хотів себе так захистити, бо втрачати неймовірно боляче. Але виходило по-різному. Ось про смерть брата мені сповістив Мирослав Мисла, побратим, із яким ми часто спілкувались. А через рік його вбили... Розумію, що, можливо, комунікацію все одно потрібно було б розвивати, бо зараз, мабуть, було б легше, але...» — із сумом додає він. Андрій, який уже закінчив військову службу, не дуже акцентує увагу на проблемах, які, на жаль, можна назвати типовими для тих, хто повертається з війни. Але сховати біль, який відчувається майже в кожному слові, теж не дуже виходить. Загострене почуття справедливості, розчарування, втрата «довоєнних» друзів, самотність і не дуже успішні спроби знайти в мирному суспільстві місце, де можна було б бути корисним. Ще у 2014 році він намагався стати нардепом, висунув свою кандидатуру в мажоритарному окрузі Бахмута й Лимана. Серед усіх кандидатів він єдиний пішов відстоювати мир, зокрема й у цих містах, зі зброєю в руках. Але виграв одіозний Сергій Клюєв, якого виборці так більше й не побачили. Виходить, захищати себе, ризикуючи життям, земляки дозволили, а представляти в Раді — ні. На наступні вибори Лоза вже не пішов, хоча зовсім політику не залишає. Каже, що в прифронтових містах навряд чи щось змінилось, і коли надовго зупиняється в Бахмуті, часто знаходить підтвердження своїм думкам. Не вірить у зміни й мама Андрія, яка після втрати доньки та сина важко хворіла, але повертатися на Донеччину вже не планує.

 

Читайте також: Шлях до самоідентифікації

 


Та Андрій усе одно намагається бути в центрі важливих подій. Бо боротьба не закінчена й триватиме, на його погляд, ще довго. Нещодавно він спробував проявити себе в інший, незвичний спосіб: став актором в експериментальній виставі «Голос», над якою працюють волонтери в межах проекту «Творчі резиденції для бійців» від благодійного фонду «Творча Криївка». Організатори поставили за мету не тільки донести певний меседж до глядачів, а й реабілітувати через творчість колишніх військових, надавши їм можливість розказати свої історії. «Вистава для мене важлива, бо відчуваю необхідність розповідати суспільству, що війна досі не закінчилась. І що ми є. Мені треба донести свій голос про те, що я прожив і пережив», — прокоментував Андрій перед прем’єрою, яка відбулася 15 вересня на сцені Франківського драмтеатру. Далі виставу планують показувати і в інших містах країни. Зі сцени звучав, зокрема, і його голос: «Дивно, якщо моральна сила, що змушує нас усе-таки творити, робити не щось інше, а творити, і творити так добре, як тільки можемо, так і пропаде задарма. Напевно, така сила не може, не повинна пропадати — у цьому було б щось надто несправедливе...»


Поза сумнівом, військові потребують умов, щоб голосно розповідати про себе та своїх побратимів. Говорити, писати, співати, читати. Але чи готові ми слухати? Робити їхні голоси гучнішими, не дратуватися, коли правда про війну нас засмучуватиме і відволікатиме від цікавих подій, не казати, що тема вже вичерпала себе, мовляв, скільки ж можна? Чи розуміємо, що це теж війна, яку їм без нас ніколи не виграти... Як написав Олександр Сидоренко (Фоззі): «На східному фронті сьогодні без змін. Все тихо, загинув лише один. А ми переходимо до інших новин, бо стільки цікавого у світі!». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.