Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Важлива справа Банкіра

Поїздка потягом, особливо якщо він іде з прифронтових територій, ще те випробування для психіки: твоїми сусідами в купе можуть бути люди з геть протилежними поглядами, які всю ніч намагатимуться одне одного переконати. Добре, якщо без горілки чи бійки, але це вже як пощастить.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (617)
від 12 вересня

Інколи натрапиш на пенсіонерів — і до кінцевої станції змушений слухати про те, які хороші санаторії були колись за Радянського Союзу, бо суглоби тоді не боліли, не те що зараз. Або через якусь дрібницю спалахнуть суперечка та всебічний політичний лікнеп — і хочеться вийти на першій зупинці, щоб не чути інтерпретації всіх відомих мемів та міфів.


Але, виявляється, запорукою спокійного та позитивного купейного життя може стати правильний офіцер серед сусідів. Жодних суперечок і нервів. Ще один пасажир, переселенець із Донецька до прифронтового Луганського, що їде до Львова, мимоволі переходить на українську. Ми з подивом дивимось, як наш сусід складає постільну білизну так, що вона має вигляд щойно попрасованої. І на запитання провідника про каву відповідає: «Так точно!». Військовий згадує, як ще на початку війни довелося з другом зі псевдо Хімік їхати в такому самому купе з двома жіночками. Через втому одразу полягали спати, не обмінявшись і словом, а вже зранку жінки дуже сміялися, почувши від них прохання про каву українською, бо через форму, яку тоді військовим часто возили волонтери, були впевнені, що їдуть поруч із польським та американським найманцями. «Банкір?» — перепитую я, бо це не дуже схоже на позивний, до яких ми звикли на цій війни. Він пояснює з усмішкою: «Якось так вийшло, що восьмеро людей у моєму підрозділі ніяк не отримували заробітної плати на картку. Нарахування є, а коштів немає. Беру всіх, хто без грошей, заїжджаємо на військовій машині у відділення банку у Волновасі, запитуємо в спеціалістів, чому так. А вони: та не нараховано й усе! Кажу, а чи можу подивитися на котловому рахунку, може, там бранч не прив’язаний. А вони такі: а ви хто взагалі? Банкір, кажу, хто ж іще. Попрацювали — і хлопцям через 15 хвилин прийшли сповіщення, що гроші на картці. Звісно, у магазин усі, накупили смачного, бо це ж ще 2015 рік був, потім залізли на борт, сидять задоволені і якось хором: «Ну ти банкір!». Так воно й приклеїлося».

 

Читайте також: Не мовчати


А потім за кавою з шоколадкою з армійського пайка, яких він, звісно, «не любить», тому збирає і везе любій доньці в подарунок, починає розповідати, як керівник відділення банку Ігор Анатолійович поступово перетворювався на капітана Кобка. Мобілізований у четверту хвилю 2015-го, тричі підписував контракт і пройшов кілька ротацій із 72-ю ОМБр імені Чорних запорожців на передовій. Хоча у свій Таращанський військкомат пішов на самому початку війни, але мав умову — призватися за тією військовою спеціальністю, яку здобув на військовій кафедрі — дешифрувальник аерознімків, бо хотів бути якомога кориснішим. Але коли отримав повістку, то разом із сотнею офіцерів — від молодшого лейтенанта до підполковника — потрапив для розподілу в Академію сухопутних військ. Звісно, з фахом тут не вгадали, але повертатися назад Ігор Кобко вже не збирався, тому зголосився на будь-яку спеціальність. «Ну тоді буде РОС, сказали мені, і я пішов на шикування. Що це таке, я не знав, тому вже в казармі запитав у майора, який стояв поруч, ким він був у мирному житті, що його теж на цей РОС поставили. Завклубом, каже. Я ще більше здивувався, що ж там за таємничий РОС... А він сміється: «піджак» ти, «піджак», це робота з особливим складом!»


Так Ігор Кобко став тим, кого в радянському минулому називали замполітом. Зізнається, що навіть зараз окреслити коло своїх обов’язків йому важко. Мовляв, на передовій немає «вашої» і «нашої» роботи. І взагалі інколи просто буденне військове життя поруч із солдатами — це і є робота з особовим складом. Ось, наприклад, навчити молодого бійця так розмовляти по телефону з мамою, щоб вона вдома не отримувала щоразу інфаркту, — це робота? А знайти серед друзів і колег, що залишилися в мирних містах, волонтерів, які забезпечували буржуйками авторського виробництва десятки підрозділів, входить до переліку зобов’язань? Або за відсутності кухаря на передовій з армійської «синьої пташки», посадженої на банку й посипаної спеціями з мівіни, зробити для всіх в імпровізованій духовці просто в степу справжнього домашнього бройлера чия справа? Звісно, спілкування, щоб вчасно помітити, що боєць потребує допомоги психолога чи лікаря, просвітницька та виховна робота, яку не можна зупиняти ні на хвилину, підтримка духу патріотизму та вмотивованості солдатів. «Якщо чесно, невмотивованих бійців я взагалі не зустрічав.

 

Читайте також: Шлях до самоідентифікації

 

Просто мотиви у всіх різні: хтось окрім патріотизму має бажання кар’єрної реалізації, інші бачать в армії роботу з нормальною оплатою, хтось чекає на статус УБД, щоб здобути повагу в суспільстві, якої до цього бракувало, комусь просто в товаристві побратимів зручніше жити. І нічого з цього не є негативним, бо люди різні. Моє завдання — подбати, щоб усі вони відчували задоволення від того, що виконують дуже важливу й потрібну роботу — захищають свою країну», — вважає Ігор Кобко. Але є в капітана й окремий «пунктик» — перебуваючи в населених пунктах, наближених до лінії фронту, він намагається співпрацювати з місцевими. Бо війна, на його погляд, не може бути виключно за землю. Насамперед рятувати від гібридної чи прямої агресії окупантів треба людей: «Там, де ми зараз стоїмо, лише п’ятеро місцевих лишилося — усі літні жінки. І окрім нас годувати їх, за великим рахунком, нікому. Нещодавно полагодили насос — тепер вони можуть брати воду зі свердловини, а до цього вже кілька років лишалося сподіватися на те, що хтось привезе. Бійців залучаємо до допомоги — вони повинні відчувати, що захищають рідну землю та українців, які потерпають від війни». А ще, зважаючи, мабуть, на базову педагогічну освіту, Ігор, змінюючи дислокацію, обов’язково йде до місцевої школи.

 

«Пам’ятаю, заїхали у 2015-му до Волновахи, спитав у місцевих, де найближча школа. Купили з хлопцями три ящики печива — два для першачків, один для випускників — і пішли на свято першого дзвоника. Дорослі одразу наполохались: а хто вам дозволив, а що вам потрібно, і хто ви такі?.. Але я виступив на лінійці, а потім запропонував провести в одному класі перший урок — урок миру. І щоб батьки разом із дітьми послухали, бо корисно. Вчителі потім самі звали на заходи чи якщо допомогти в чомусь треба. Але я ж не просто так: кажу, а давайте ви тут облаштуєте куточок козацької слави, бо щось у вашій школі не видно взагалі, що вона українська! Бачили б ви, яку красу вони там наробили! Навіть не знаю, де ці козацькі стяги познаходили. Але ж як добре!» — розповідає капітан Кобко і знову всміхається. Бо такі невеличкі зміни всюди, де ти можеш це зробити власними руками, і є його основним девізом. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.