Національна премія України імені Тараса Шевченка в галузі літератури – найзнаковіша національна літературна премія (або принаймні вона претендує на таку характеристику). Її присудження є своєрідним визнанням книжки не тільки з точки зору якості твору, а й в аспекті його суспільної вагомості, його спроможності відобразити актуальні теми, проблеми й ідеї. Цьогорічна Шевченківська премія особлива: це вже вдруге її присуджуватимуть у час повномасштабної війни, але востаннє – за книжки, видані ще до повномасштабного вторгнення. Утім, навіть попри такий межовий і специфічний статус, деякі атрибути премії лишаються незмінними, а саме: повсюдна скандальність, закиди, протистояння Шевченківського комітету з усіма незгодними. Здається, що це вже своєрідна традиція: Шевченківська премія без конфліктів – неможлива (власне, як і весь український літературний процес).
Цього року в короткий список премії потрапило три книги:
«Орден мовчальниць» – поетична збірка Катерини Калитко, провідний (але далеко не єдиний) мотив якої – жіночий досвід в екстремумах історії. На таку інтерпретацію наштовхує багато факторів: і картини Катерини Косьяненко, використанні в оформленні збірки, де зображено образи жінок, і підкреслено рожевий колір обкладинки, що водночас апелює до стереотипів і руйнує їх, і перевага жіночого голосу в віршах, і, звісно ж, сама назва. Тут війна, революція та домашній побут утворюють різні грані образної системи як верлібрів, так і римованих текстів, що так чи інакше пов’язані з мотивом втраченого голосу (втіленого в образах тиші, мовчання, шепоту або нечутого крику). Але все це об’єднує одне – поетичне сприйняття жінок-ліричних героїнь.
«Хто ти такий?» – роман дорослішання Артема Чеха про 90-ті в Черкасах, зростання й перші ініціації, а також про відгомін Афганської війни, відчутний у постаті Фелікса – друга і наставника головного героя Тимофія. Цей текст поєднує одразу кілька важливих для сучасної української літератури рис: мотив пам’яті, історичний наратив і рефлексію поствоєнних травм. Не бракує в книзі й іронії (чи радше самоіронії, оскільки роман – автобіографічний), яка виникає внаслідок ретроспективного погляду з історичної дистанції в кількадесят років назад у дитинство з усім притаманним йому юнацьким максималізмом, наївністю, мріями, надіями та помилками.
«Жидівський король» – збірка верлібрів Олександра Авербуха, яка здебільшого стосується теми єврейського досвіду в коловороті української історії. Ці вірші відображують поступове осягнення ліричним героєм власної ідентичності через зв’язок із долями інших людей. Більша частина збірки – поезії, стилізовані під листи українських остарбайтерів з Німеччини до своїх рідних – в Україну (чи, може, це якраз таки навпаки – листи, стилізовані під вірші). Проте вся ця поезія написана в характерному для поетики Авербуха стилі, який Оксана Луцишина називає «граничною мовою», тобто такою мовою, яка перебуває за пів кроку до колапсу, що вкрай сильно резонує із тематикою збірки.
Саме щодо останньої книги розгорівся скандал. Найгучніший голос, що висував звинувачення, належить Василю Чепурному – спілчанину, який закидає Шевченківському комітету «латентну українофобію». Причиною цього є те, що Юрій Макаров (голова Шевченківського комітету), на думку Чепурного, «протягнув в останній тур» Олександра Авербуха. Його творчість, вочевидь, Спілці письменників України геть не подобається: їх не влаштовує відсутність ритму і рими, малий обсяг «Жидівського короля», російська мова попередніх двох збірок Авербуха, те, що він «автор праць про фемінізм і квірність», і, врешті-решт, сама єврейська тема. Утім, щодо цього не доводиться дивуватися, бо ж Василь Чепурний колись уже спричинював расистський скандал своїм некоректним висловлюванням щодо Жана Беленюка.
Читайте також: Чи змінилася роль книгодрукування у світі й Україні?
Голова ж Національної спілки письменників – Михайло Сидоржевський – узагалі має «інсайдерську інформацію», згідно з якою Авербуху вже гарантована Шевченківська премія, бо ж «влада в сфері культури, фінансові потоки і гранти – в їхніх [очевидно, на кого натякає пан Михайло] руках». І як тут не згадати майже ідентичний за риторикою скандал довкола торішньої премії, коли Наталя Дзюбенко-Мейс (знову ж таки, членкиня НСПУ) назвала представників Шевченківського комітету «чванькуватими недоумками» через те, що її книга не потрапила до списків премії? Тоді Михайло Сидоржевський підтримав свою колегу, заявивши Шевченківському комітету, що в основі національної культури (а отже, і на чолі критеріїв відбору Шевченківської премії) має бути Традиція.
Очевидно, що конфлікт між Шевченківським комітетом і Спілкою письменників ось уже кілька років є принциповим: перші послуговуються при відборі творів радше естетичним критерієм (але і суспільна вагомість книжки все ще є важливою), натомість другі переконані, що відбір має бути передусім ідеологічно зумовленим (хоча цьогоріч вони критикують і естетичний складник збірки «Жидівський король»). Проте цим аргументом спілчан приховано огидний за своєю природою антисемітський мотив – мовляв, як це українську премію можна дати єврею, ще й за таку книгу? Інакше кажучи, як це Шевченківську премію дають не спілчанам?
Із звинуваченнями в «протягуванні» книг на премію погодитися важко, бо ж насправді всі номіновані твори цілком відповідають сучасним літературним тенденціям. Їх можна розглядати як у вужчому, так і в ширшому контекстах. Наприклад, збірка Катерини Калитко «Орден мовчальниць» – наочний приклад художнього аналізу жіночого досвіду в середовищі непривітного світу. По-перше, жіноче питання наразі є вкрай цікавим для світової літератури (варто бодай згадати сексистський скандал 2018 року довкола Нобелівського комітету, у результаті якого таки відбулися якісні зміни: уже за рік Нобелівку присудили Ользі Токарчук, а найновішу Нобелівську премію здобула Анні Ерно). По-друге, жіночі голос і досвід в оточенні історичного хаосу – тема, що актуальна і для України. Наприклад, торішню Шевченківську премію присудили Тамарі Горіха Зерня за роман «Доця», який розповідає історію жінки в Донецьку 2014 року.
Читайте також: «Це спосіб пояснити людям, що українці – реальні люди, а не просто якісь новинні історії» – документаліст Сімон Леренг Вільмонт
Роман Артема Чеха «Хто ти такий?» теж віддзеркалює тенденції сучасної літератури. Рефлексія молодого покоління авторів щодо свого дитинства спричиняє появу великої кількості текстів, події яких розгортаються наприкінці минулого століття. Це літературне явище не оминуло і численні літературні відзнаки: досить згадати принаймні лауреата Гонкурівської премії 2018 року Ніколя Матьє із романом «Діти їхні» про французькі 90-ті; чи лауреата Букера 2020 року Дуґласа Стюарта з романом «Шаґґі Бейн» про шотландські 80-ті. Тож з такого ракурсу книга Артема Чеха лише продовжує логічний ряд. Проте і в контексті самої лише Шевченківської премії висвітлення наших 90-х не є незвичним явищем, адже у 2021 році цю премію здобув роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба» – книга про Революцію на граніті та перші роки Незалежності України.
Так само можна розглядати збірку Олександра Авербуха «Жидівський король». З одного боку, її поява є лише одним з показників процесу, що триває в Україні останні кілька років, – процесу реінтеграції єврейського досвіду в українську історію (зокрема, не так давно цю проблему порушила Софії Андрухович в «Амадоці»). З другого ж боку, ця збірка окреслює і ті тенденції, які стосуються суто Шевченківської премії, адже в 2020 році її присудили збірці Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами». Ця поетична книга теж інтерпретує трагічну долю євреїв в критичні часи української історії, охудожнюючи її. Є схожість навіть у концепції: вірші із збірки Кіяновської написані ніби голосами тих людей, яких розстріляли в Бабиному Яру. Це резонує із віршованими листами зі збірки «Жидівський король», що написані за схожим принципом, — від першої особи ліричних героїв (хоч вони і не завжди євреї).
Проте той факт, що між цьогорічними претендентами на премію прослідковується щонайтісніший зв’язок з лауреатами останніх трьох років, є не тільки поясненням їхньої номінації, а і приводом для скепсису. Невже в українській літературі порушують так мало тем, що доводиться повторюватися, а Шевченківську премію доводиться присуджувати за ті самі наративи?
Читайте також: «Здохни, коханий»: провокативна назва буденного досвіду?
Тут важливо не помилитися в міркуваннях так, як це роблять деякі члени Спілки письменників України. У «Положенні про Національну премію…» зазначено, що вона є «державною нагородою України за найвидатніші твори літератури […], які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Та попри це, розуміння такого визначення лишається вкрай абстрактним. У «Положенні…», окрім вищезгаданого, не зазначено чітких критеріїв відбору; натомість з формулювання стає зрозуміло, що ідеологічний критерій хоч і є вагомим, та все ж не грає ключової ролі. Якість (тобто естетичний складник) є не менш важливою за зміст. А тому представники НСПУ не мають рації, коли вимагають висунути нарочиту традиційність на чільне місце (тим паче, що не існує чітко визначеного поняття традиційності). Інакше кажучи, не існує заборон чи лімітів щодо тем, яким можна присуджувати Шевченківську, точно так, як немає обмежень щодо кількості разів присудження премії за певний суспільно важливий посил.
Та все ж у контексті премії найменш тенденційною, а тому й найбільш новаторською (якщо таке слово доречне) видається збірка Катерини Калитко, тим паче що її стиль поєднує в собі різні агрегатні стани української поезії. Проте, як уже можна було переконатися, це ще не гарантує лауреатства. На тлі численних конфліктів і спекуляцій довкола Шевченківської премії, робити будь-які припущення чи ставки – справа небезпечна та й непотрібна. Лишається тільки спостерігати за подальшим розвитком подій, чекати на оголошення переможців, що відбудеться вже 9 березня, і бути готовими до чергових скандалів. Бо, врешті, так і виточується наша література – у горнилі постійного конфлікту. Куди ж без цього?
P.S. 11 березня Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка відзначив у цій номінації «Орден мовчальниць» Катерини Калитко