«Будинок зі скалок» – історія про будинок у Лисичанську за 20 км від старої лінії фронту, де тимчасово мешкали позбавлені батьківської опіки діти. Закладом керує Маргарита – вона та інші соцпрацівники створили для дітей цілком новий простір, не схожий на типові сиротинці. Нещодавно стрічку номінували на премію «Оскар». З 9 березня її можна буде подивитися в українському прокаті. Тиждень поспілкувався із режисером фільму Сімоном Леренгом Вільмонтом про щирість в роботі з дітьми та символічність історії про один будинок, який сьогодні – реальність для сотень українських дітей
– Стрічка вже встигла подорожувати фестивалями. Як глядачі сприйняли «Будинок зі скалок»?
– Його дуже добре сприйняли. Фільм вже виграв престижні нагороди, особливо нагороду на Sundance за найкращу режисерську роботу. Але що мене найбільше зворушує це рівень відвідуваності – як багато людей пішли подивитися фільм про схід України вже після повномасштабного вторгнення. Особисто мене зачепило, як багато я отримав сердечних повідомлень від людей з усього світу, зацікавлених у долі людей, у конфлікті. Які питалися, чим можна допомогти і в загальному співпереживали не лише дітям, а й усій Україні.
– Як взагалі ви відкрили для себе Лисичанську школу-інтернат?
– Насправді, це відбулося під час знімання моєї минулої роботи «Віддалений гавкіт собак». Це історія про малого хлопця та його бабусю, які живуть на лінії зіткнення. Я дуже зблизився з цією чудовою, але трохи дивною двійцею. Наприкінці зйомок бабуся мала проблеми з серцем, тому я з Асадом (другий режисер фільму Асад Сафаров – Ред.) хвилювалися, що буде з малим, якщо вона відійде. На щастя, з нею все добре – вона надзвичайна та сильна жінка. Але я певною мірою не міг відпустити це питання. Що стається з дітьми у таких ситуаціях? Адже це, напевно, проблема на лінії фронту.
Далі мій асистуючий режисер провів дослідження, ми ходили до міських адміністрацій, які розповідали про такі заклади у своїх громадах. Ми були в багатьох сиротинцях, але коли я зайшов до будинку Маргарити… в момент, коли я відчинив двері, то майже закохався у це місце. Воно було маленьке і трохи зношене, але таке домашнє. Це було майже як дім. Мені стало дуже цікаво дізнатися, чому це місце так відрізняється від інших. Так і почався весь процес зйомок.
– Що сьогодні вам відомо про школу та дітей, які там жили до 24 лютого? Ви підтримуєте з кимось зв’язок?
– Я досі залишаюся на зв’язку із дітьми. Школа зараз під російською окупацією. Маргарита та решта працівників переїхали на захід. У жовтні я востаннє бачився із Маргаритою та Ольгою, вони розповідали, що школа потрапила під російський обстріл – ракета пробила дах будинку, але не вибухнула. Всіх дітей, які залишалися в притулку, доволі швидко вивезли на захід 24-го (лютого – Ред.). Це була поїздка на два-три дні, було дуже важко виїхати через обстріли. Потім почалися обстріли й на заході України, тому вони переїхали знову вже до Європи, де діти й залишалися. Саша (тут і далі про героїв фільму – Ред.) досі в Європі, а Колю близько місяця тому всиновила дуже хороша сім’я, яка обіцяла мені, що відновить наскільки це можливо контакт із його братами й сестрами, бо їх прийняли різні сім’ї. Євина бабця померла від ковіду, тому ми думали, що її знову віддадуть в сиротинець. Але дідусь таки взяв її під опіку. Майже всі діти зараз в безпеці, лише щодо кількох ми точно не впевнені.
– Як на практиці виглядає копродукція різних країн під час створення фільму – процес знімання, технічна підтримка чи інші нюанси? В чому полягає співпраця?
– У сенсі буквального знімання в полі я дуже самодостатній, і разом з моїм чудовим другим режисером Асадом Сафаровим ми дали собі раду. Співпраця відбувається більше на вищих рівнях – маркетинг, фінансування, випуск фільму на правильних платформах, публічне обговорення та продакшн. Копродукція прискорює процеси і складається між всіма цими країнами як пазл, аби фільм міг вийти в прокат.
Читайте також: Вільнюський книжковий ярмарок: підтримка і словом, і ділом
– Чого герої «Будинку зі скалок» навчили вас?
– Однією із найдивовижніших речей є дитяча природна і майже магічна здібність адаптуватися до обставин, заводити дружбу попри те, наскільки темним місцем їм здається світ. Вони дуже добре єднаються між собою і шукають любов у людях навколо. Я думаю, що це, власне, і є надія, коли ви можете триматися разом навіть якщо відбувається якась трагедія.
– Ці діти мають досвід домашнього насильства та сімейних трагедій. Співробітники школи кажуть, що іноді трапляється цикл травми, і вихованці повертаються з власними дітьми, яких вони не в змозі виховати. Якщо діти – це наше майбутнє, то хто герої вашого фільму? Майбутнє України, чи просто ті, кому не пощастило?
– Вони точно стануть частиною майбутнього України, тому так важливо вислітлювати цю проблему. Я знаю, що влада насправді намагалася впровадити якісь зміни. Наприклад, наскільки я знаю зі слів Маргарити, вони хотіли закрити всі можливі притулки, а натомість створити для дітей щось на кшталт прийомних сімей. Вони набагато менші за сиротинці, середовище більше нагадує дім, а живе там близько 10 дітей. Так легше піклуватися про вихованців і створювати їм кращий життєвий досвід. Також я знаю, що в Україні недостатньо сімей, які були не проти відкрити свій дім для таких дітей. Я усвідомлюю, що триває війна, але сподіваюся, що цей фільм якось змотивує людей це зробити. Бо вони будуть частиною майбутнього України і заслуговують на хороший старт.
– У фільмі ви постійно близько до дітей, наче на відстані витягнутої руки. Як вам вдалося не злякати їх і змусити пустити до себе ближче?
– Це питання довіри. Я залишався чесним, аби вони вивчили мене і що я роблю. Також це про повагу до їхніх кордонів. Ми багато разів пояснювали дітям, що якщо є щось, чого ви не хочете знімати, ви можете підняти руку, просто сказати «ні», і ми підемо. І таке траплялося. Вони розуміли, що я зніматиму лише те, що вони кажуть і роблять. А ще ми провели дуже багато часу, просто тусячи з дітьми, вивчаючи їхнє життя та знайомлячись на глибшому рівні. У мене двоє дітей приблизно такого ж віку. Я люблю з ними проводити час, дивитися на дорослих їхніми очима – це дуже освіжає. Мені здається, діти можуть це відчувати. Так з’являється взаємна довіра, а з нею – фільмування емоційних моментів.
– Як для людини з іншим світобаченням, що було найбільш захоплюючим чи дивним для вас в Україні за весь досвід знімання тут?
– Хороше питання, на яке я не впевнений, що маю хорошу відповідь. В загальному найбільш чудова річ – це знайомство з людьми. Я зблизився з багатьма й налагодив теплі контакти не лише з колегами з кіноіндустрії, але й зі звичайними людьми в місцях, де я працював. Коли я спілкувався з адміністраторами на рецепції готелів чи коли мене приймав хтось у себе вдома. Це була неймовірна подорож і я, певною мірою, залишив частинку свого серця в Україні якраз через людей. Я провів, можливо, 70% часу на Донбасі, але періодично був і в Києві, Харкові та Дніпрі.
– Те, що стрічка потрапила до списку номінантів на «Оскар» дуже важливо для вас як митця, але й для України загалом теж. Світова увага нам зараз неймовірно потрібна. На що ви б хотіли вплинути своєю історією тепер, на такому рівні?
– Картинка в медіа та новини майже тонуть у військових стратегіях, щоденних битвах і трагедіях. Наш фільм може допомогти зрозуміти довгострокові наслідки, які можуть з’явитися в Україні через цю довгу і жорстоку війну з Росією. Як це впливає на громадянське суспільство і дітей, які будуть майбутнім України. Це інакший спосіб пояснити людям, що українці реальні люди, а не просто якісь новинні історії. Вони потребують допомоги.
– Документалістика завжди дуже прямолінійна. Як глядачеві необхідно сприймати документальні фільми – як прямий заклик до дії, спробу поглянути на себе збоку, просто витвір мистецтва чи щось іще?
– Я роблю фільми, які зняті очевидно з мого погляду. Але при цьому намагаюся сховати персональні почуття та думки настільки, наскільки це можливо. Бо я хочу, щоб глядач думав, інтерпретував та відчував те, що бачу я за них. Мені здається, це причина, чому документалістика така чудова – бо глядач може сам для себе вирішувати, що відбувається на екрані. Я думаю, це пробуджує більше почуттів, ніж коли тобі кажуть, що відчувати чи думати.
Читайте також: «Мавка. Лісова пісня»: як жити разом чудовиськам і людовиськам?
– Які українські режисери чи фільми вам припали до душі?
– Я бачив багато українських документальних фільмів. Європі починають подобатись зростаючі та дуже талановиті режисери з України. Наприклад, Аліса Коваленко – одна з моїх улюблених. Вона зняла «Алісу в країні війни» та «Домашні ігри», а щойно відбулася прем’єра її «Ми не згаснемо» на Берлінале. Ще, думаю, точно варто подивитися Ольгу Журбу. Є багато, до речі, жінок-режисерок в Україні. Вони роблять фільми, які без сумніву дивитимуться по всьому світі.
– Є щось, що привернуло вашу увагу в Україні для наступних фільмів?
– Я б хотів зробити ще третій фільм з України, аби це вийшло трилогією. Але відчуваю, що неправильно робити це, якщо я там не живу. З такою жорстокістю та щоденними кардилальними змінами в житті українців, вважаю, що не я маю розповідати цю главу історії. Це робота та відповідальність українських режисерів. Це частина вашої історії, і якщо я не перебуваю на місці постійно, то відчував би себе занадто туристом. Але я дуже сподіваюся, що пізніше зможу повернутися і зробити третій фільм.
Дивіться трейлер «Будинку зі скалок»