25 лютого виповнюється 450 років відтоді, як Іван Федоров заснував у Львові друкарню. Хоч і не першу в Україні, але саме ту, в якій надрукували першу книгу в Україні — «Апостол» і перший східнослов’янський посібник «Буквар» (обидві — в 1574-му).
Роль друкованого слова тоді важко переоцінити. Цей винахід значно прискорив світову культуру, даючи змогу знанню відносно швидко і компактно подорожувати з однієї країни в іншу, згуртовуючи сили багатьох інтелектуалів. Так, книга тоді не була розвагою і дешевою забаганкою. Втім, правду казав Умберто Еко про Середньовіччя, яке знову повертається: книга тепер теж доволі дорога, і у більшості асоціюється не так з розвагою, як з освітою (бо за опитуванням, безліч людей припиняє щось читати після університету). Нині ж людство розважається переважно ґаджетами, на яких, звісно, теж можна читати електронні книжки, але ж частіше ці пристрої використовуються з іншою метою. Ще й стандартна надрукована книжка вже часто видається застарілим засобом здобування інформації.
Від середини XV ст., відколи Йоганн Ґутенберґ створив спосіб друкарства рухливими літерами і до середини минулого століття, проіснувала «галактика Ґутенберґа», за словами Маршалла Мак-Люена. На його переконання, із винаходом писемності (абетки) люди відійшло від звукового і доторкового сприйняття дійсності до візуального. Друкарство ж довершило цей процес, а сучасний світ його остаточно абсолютизував.
Читайте також: Потреба книжкової революції
У часи Федорова книги були здебільшого релігійні і навчальні, а згодом почали з’являтися й наукові. Вони сприймалися як сакральні об’єкти в усіх смислах, а разом із ними і ті, хто володіє цими об’єктами, адже вміння читати й писати (доволі довго це були не пов’язані навички) одразу підносило індивіда над масами, роблячи його напівбогом в очах неосвічених верств.
Знання — це сила, а книга — це інструмент сили. Хоч не всі вбачають у ній цю енергію, здатну кардинально змінювати людей.
Нещодавно сталася показова подія, коли до рук громадськості потрапив документ так званого «Міністерства освіти і науки Луганської народної республіки», де наведено доволі довгий і досить строкатий «список екстремістської літератури, яку рекомендовано вилучити з бібліотечних фондів освітніх організацій ЛНР» (365 пунктів). Певний час наші письменники і публіцисти, розважаючись, вітали один одного, коли знаходили свої імена в цьому переліку, бо ж дійсно — доволі почесно, коли навіть ворог визнає твої досягнення як «екстреміста і націоналіста» (тобто, якщо українською, — патріота). Цікаво, що росіяни бояться того, неочевидну силу чого ми й досі не визнаємо в повному обсязі (парадоксально, що в тому списку є, наприклад, «Ґудзик» і «Ґудзик — 2» Ірен Роздобудько чи «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос). Виявляючи типову українофобію, вони ніби підказують нам, що не варто нехтувати національним книгодрукуванням як важливою ланкою для зміцнення (а подеколи і появи) національної самоідентичності. І в цьому аспекті українці, які не читають своє і не підтримують власне книгодрукування теж мимоволі грають на руку ворогу. Не цінуючи рідне, дуже легко заповнити цю порожнечу чужим, що ми часто з прикрістю і спостерігаємо, коли молодь, особливо не задумуючись, споживає «культурну» продукцію країни-агресора, бо, мовляв, «у нас же нічого цікавого нема». І тут уже величезна проблема України, що на тридцять другому році незалежності у нас досі немає довгострокового плану популяризації і розвитку української культури й усебічної державної підтримки книгодрукування. Зрештою, тут ще й проявляється наша закорінена меншовартість укупі з недооцінкою своєї культурної конкурентноспроможності.
Читайте також: Влада друкованого слова
У річницю війни варто не забувати, що книга — теж зброя. Масова, хоч і не смертоносна, однак небезпечніша, бо її ефект триваліший, адже вражає вона не тіло, а душу. Так, вплив книги напозір не такий помітний, як від гармат і куль, та її сила в іншому — в знанні, яке, за належного використання, стає потужним інструментом перемоги. Передусім над собою, але і над ворогами теж. Якщо «русскій мір» забороняє наші книжки через те, що вбачає в них «ворожу» ідеологію і пропаганду, то наша відповідь має бути проста: такої друкованої зброї має бути більше, різної, нерадянською, якісної. Якщо вони, як чорт ладану, бояться шкідливих ідей українства, то мета нашої культурної політики має насамперед передбачати якомога ширше розповсюдження української ідеї, і в кубічній друкованій формі теж. Шкода, що Президент досі не підписав закон про «встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції, що стосується держави-агресора, Республіки Білорусь, тимчасово окупованої території України», прийнятий Верховною Радою ще 19 червня 2022 року. Бо наші державники і представники великого бізнесу досі не навчилися мислити стратегічно на культурному фронті. А тому шукають зиску зараз, не вірячи у практично воєнну міць українського книгодрукування. Тож сучасному Федорову було б мало просто відкрити друкарні, і він мав би оббивати пороги різних кабінетів, переконуючи урядовців в тому, що українська книжка не менш важлива, аніж українська зброя.