Пам’ять досить ненадійна річ. Відбуваються події, які змінюють життя мільйонів людей та визначають розвиток країни на десятиліття. Але комунікативна пам’ять про них живе всього три покоління. Сенси пережитого можуть бути втрачені. Аби вони стали орієнтирами для правильних життєвих стратегій, треба докласти зусиль. І тоді вони вростають у культурну пам’ять народу.
Збереження пам’яті не можна давати на відкуп чиновникам. Бачимо на прикладі Росії, як все пережите під час Другої світової війни легко зводиться до нарваного «можем повторить» та дітей у військовій формі на Дєнь Побєди. Незасвоєні уроки історії призводять до того, що люди приречені цю історію повторювати. Тому збереження пам’яті – відповідальність усіх, для кого ця історія має особливий сенс.
Для мене війна між Росією та Україною питання не теорії, а особистого досвіду. Досить складного, мушу визнати. Вже восьмий рік ми записуємо свідчення людей, які вижили в полоні. Часто люди, які до цього мовчали, довірили тобі свою історію в примарній надії на якусь відкладену в часі справедливість. А якщо і надії немає, то хоча б для того, щоб цю історію було збережено.
Читайте також: Олександра Матвійчук: «Ніхто не знає, як затягти Росію в переговори про звільнення політв’язнів»
Я говорила із людьми яких били, гвалтували, трощили пальці молотком, пропускали ток через геніталії, забивали ногами під нари, змушували писати на стіні своєю кров’ю. Багато хто згадував, що нестерпно було бачити, як катують інших. Багато хто бачив, як поряд вмирали люди після побиття і тортур.
Комеморативні практики та створення суспільних традицій безперечно важливі. Але у правозахисників своя відповідь на питання як зберегти пам’ять. Ми боремося за справедливість для загиблих та людей, які вижили. Це та «лінія фронту», яка проходить проходить через кожного із нас.
Нам важливо, щоб правда була встановлена не просто на рівні політичних заяв. Бо уряди змінюються, і відповідно можуть змінитися їхні позиції. Ця історія має бути зафіксована у правових документах. У виголошених вироках після змагальних судових процесів. У проведених ефективних розслідуваннях та зібраних доказах. Де речі, були б названі своїми іменами, – війна війною, воєнний злочинець воєнним злочинцем, а кожна загибла людина по імені.
Ми вже вісім років боремося за те, щоб для цього Україна змінила своє законодавство. Досі в Кримінальному кодексі нема відповідальності за злочини проти людяності, а воєнні злочини виписані так недолуго, що ці статті складно застосувати на практиці. Тому норма права досі не відповідає тій «нормі» життя, яку принесла війна із Росією.
Читайте також: На пульсі суспільної думки
От факт вбивства кіборга Ігоря Броневицького в полоні є. А належної відповідальності за це немає. Попри те, що його матір Ніна кілька разів виходила із нами на акції до народних депутатів. То що ми маємо із цієї історії запам’ятати? Що можна безкарно вбивати взятих в полон українських військових?
Складно пояснити, чому парламент воюючої країни роками не звертав на цю проблему увагу. Нарешті закон про воєнних злочинців #2689 було ухвалено. Із червня 2021 він застряг на підписі в офісі Президента. Тепер ми звертаємося до Володимира Зеленського. Бо пам’ятати – значить діяти.
————————–
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду