Держава привласнила гроші громадян
Кабінет Міністрів і НБУ дозволяють собі розпоряджатися грошовими коштами суспільства, ніби власними: довільно випускають в обіг чи вилучають із нього суми, коли вважають за потрібне, не беручи до уваги наслідки для суб’єктів економіки; довільно й у широких межах перерозподіляють грошову масу. Влада втручається в діяльність банків: конфіскувала права власності на деякі з них і перетворила ці установи на контори, що спеціалізуються на розрахунках та платежах за держзамовленнями. Регулятор розподіляє емісійні ресурси за власними критеріями та уподобаннями: захотів – надав їх державним підприємствам, викупивши в них ОВДП, захотів – надав окремим банкам, вибираючи за лише йому відомими критеріями. Регулятор контролює незалежні фінансові заклади, змушуючи їх виконувати чи не виконувати певні комерційні операції, наприклад, купувати держборг чи депонувати їхні ресурси, фактично розпоряджаючись ними.
Насправді грошові кошти не є власністю НБУ. Багато людей ще з часів СРСР звикли, що гроші належать державі. Так, номінально паперові грошові знаки (банкноти) є атрибутом держави та зобов’язаннями центрального банку, але вартісні величини, що ними відображаються, їй не належать. Щодо непаперових (безготівкових) коштів, то вони навіть номінально жодним чином її не стосуються. Власниками коштів є ті фізичні та юридичні особи, які отримали їх в обмін на якісь свої цінності: товари, послуги, робочу силу, винаходи, об’єкти нерухомості, майнові права, фінансові зобов’язання тощо. Комерційні банки – це посередники в операціях, які здійснюють власники грошей, і діють в інтересах останніх.
Читайте також: Фінансово-банківський хомут на шиї України
Свої кошти в них з’являються як плата за надані послуги і є частиною отриманих відсотків та інших платежів. Вони також випускають інші власні гроші, коли розміщують серед кредиторів зобов’язання: векселі, облігації тощо. Зазвичай надмірна емісія цих банківських паперів призводить до інфляції. Так само не можуть беззастережно примножувати кількість грошей і Нацбанк України та уряд – ні в частині прямого друкування банкнот, ні в частині випуску гарантійних боргових паперів. Регулятор як оператор грошового ринку та резервна установа не має права адміністративно збільшувати чи зменшувати ресурси окремих фінустанов, уряду чи державних компаній, оскільки таким чином змінює реальну вартість і доступність грошових коштів та їх розподіл між суб’єктами фінансових ринків. Тобто українська модель суб’єктивного регулювання й адресного розподілу грошових ресурсів призводить до загальних втрат в економіці під час отримання неправомірних доходів адресатами емісійних коштів.
На мій погляд, завдання центрального банку в емісійному та резервному плані полягають у технічному забезпеченні циркуляції грошей певного обсягу, продиктованого самою економікою, включаючи виправлення окремих диспропорцій, що виникають на позикових ринках. Масштабне втручання в циркуляцію є незаконним. Із цього випливає неправомірність прямого емісійного рефінансування окремих банків, а тим паче централізованого кредитування нефінансових підприємств. НБУ спочатку друкує і роздає за адміністративними критеріями грошові знаки, а потім самочинно вилучає їх з обігу. В обох випадках він порушує права власників грошових активів і закони грошового обігу, таким чином демонструючи всім, що в Україні працюють не гроші, а напівфальшиві папери центрального банку. Тож, не варто дивуватися недовірі наших громадян до гривні.
Антидоларова сверблячка
Величезних збитків нашій економіці завдає догматичне, антинаукове ставлення українського фінансового керівництва до обігу іноземної валюти. Після скасування радянських законів про заборону використання і зберігання населенням іноземних грошових знаків вони об’єктивно стали виконувати окремі функції грошей. Наявність доларів та інших іноземних валют позбавляє національну фінансову систему бажаної для нинішніх догматиків від влади моновалютності, що перебуває під їхнім контролем. Виходить, що формально для всіх громадян валюти інших країн заборонені, а українські мільйонери та мільярдери негласно живуть лише в доларовому просторі й гривнею майже не послуговуються.
Є формальна правова заборона використання доларів як офіційного платіжного засобу, але її відсутність щодо їх застосування в інших грошових відносинах – під час визначення вартості, обміну, заощадження, міжнародних розрахунків тощо – реально унеможливлює обмеження на українській території решти функцій інвалюти. Якщо вона з’явилася, то обов’язково нею платитимуть, розраховуватимуться, надаватимуть позики тощо. А коли в економіці використовується не тільки гривня, а й долари, євро тощо, то сильніша з-поміж них валюта витіснятиме з обігу слабші. Тому об’єктивно долар виштовхує гривню, бо їй довіряють менше: нині курс встановлюється під адміністративним тиском регулятора, який для штучного його утримання курсу викидає на ринок величезні обсяги валюти зі своїх резервів; діють адміністративні обмеження на обіг та банківські операції з іноземними грошовими знаками, зокрема заборонені валютні кредити. Внаслідок цього курс обміну неправдивий, неринковий, вартість гривні штучно завищується, а долара – занижується. Так вигідніше всім – від олігархів і державного апарату до українських пенсіонерів. Але занижена вартість долара також створює зацікавленість громадян у його закупівлі для заощаджень у завищених обсягах і сприяє девальваційним очікуванням, які все одно справджуються. Недовіра до нацвалюти, яка в цих умовах лише посилюється, зменшує гривневі депозити й накопичення. А обмеження на платіжні, кредитні й інвестиційні операції в доларах призводить до небажання банків приймати останні на свої рахунки, оскільки посередництво за цих обставин стає неможливим, тому загалом кредитно-інвестиційних ресурсів хронічно не вистачає. Іноземна валюта витісняється в позабанківський обіг і в умовах браку останньої для покриття дефіциту платіжного балансу жодній владі не вдається витягти її звідти для задоволення державних потреб. До того ж додаткові обмеження доларового обігу призводять до зворотного ефекту – спротиву суб’єктів економіки, приховуванню валюти, тінізації її обігу.
Найсильніші, перевірені часом національні банківські системи, як, наприклад, англійська, ніколи не забороняли обігу іноземної валюти, насамперед із країн – колоній британської імперії, на території метрополії. Фунт стерлінгів від цього не ставав слабкішим. Він домінував не тільки вдома, а й у міжнародних розрахунках (із XVII до першої половини XX сторіччя). І досягалося це не заборонами інших грошових знаків.
Можна сказати, що всі заклики до дедоларизації економіки, витіснення іноземних грошових знаків з обігу в умовах, коли платоспроможність національної економіки та дійсний статус гривні вимірюються наявністю доларів, є виявом невігластва, вкрай вульгарної демагогії, можливо, ностальгічним відгуком радянського минулого, яке нерідко має вирішальний вплив на рішення фінансово-податкових керманичів України. Саме з цих причин фінансова пожежа 2008 року мала руйнівні наслідки для фінансової системи, яка практично перестала виконувати значну частину своїх функцій. І не відновилася дотепер.
Фальшиві інструменти для грошової емісії
Емісійно-грошова політика використовує невідповідні ринковій економіці адміністративні (ручні) інструменти рефінансування кредитно-грошової системи. Так, з метою забезпечення ліквідності банків НБУ використовує такі шкідливі для монетарної системи інструменти, як тендери з прямого рефінансування банків, урядові гарантії повернення позик, надвеликі експансії регулятора на валютному ринку, стабілізаційні й санаційні кредити неплатоспроможним установам, їх націоналізація, які в розвинених країнах світу. як правило, не застосовуються.
Натомість відносно незначне поширення дістали сучасні механізми, як-от операції НБУ на відкритому (вторинному) ринку, коли він купує в банків чи продає їм урядові боргові папери та здійснює з останніми операції репо (купівля-продаж урядових цінних паперів із зобов’язанням зворотного продажу чи купівлі через певний час за встановленою заздалегідь ціною). Але в наших умовах грошовий регулятор здійснює прямий викуп державних облігацій у певної обраної фінансової установи, у той час як у розвинених країнах світу ці операції та репо з облігаціями загальнодоступні й рівноправні для всіх власників.
Найчастіше вживаним інструментом регулювання монетарної бази в останні роки, як вказувалося, були депозитні сертифікати НБУ. В деяких європейських країнах, як-от Франція, Швейцарія, Італія тощо, на рівні Європейського центрального банку депозитні сертифікати теж використовуються, проте в обмежених масштабах. Там вони є радше додатковим інструментом, що застосовується як виняток, на короткий термін і в певних випадках. Фактично видача Нацбанком і повернення йому депозитних сертифікатів витіснили з обігу більш ринкові операції з репо державними борговими паперами, які також дають фінустановам змогу розмістити в регулятора під відсоток надлишкові грошові кошти чи отримати кредит. Державні облігації є інструментом фінансових ринків і мають здатність до вторинного обігу, на відміну від депозитних сертифікатів НБУ, які є штучно-маніпуляційними засобами адміністрування ліквідності. До того ж операції центрального банку на відкритому ринку здійснюються за допомогою відповідного ситуації на ньому рівня облікової ставки (в останні п’ять років вона перебуває в діапазоні 7,5–12,0%), у той час як за операціями з депозитними сертифікатами він щомісяця змінює відсоткову ставку і вона може коливатися в будь-яких межах (в останні роки 0,8–25% залежно від терміну розміщення сертифікатів).
Читайте також: Колапс банківської системи
Треба також зауважити, що в країнах розвиненої банківської культури у відносинах центрального й комерційних банків на відкритому ринку застосовується ширший спектр цінних паперів: наднаціональних інституцій та іноземних держав (в Англії, Австралії, Швейцарії, США, Японії), казначейських, місцевих, банківських, іпотечних установ, корпорацій тощо (у Швеції, Швейцарії, європейській системі центральних банків, Мексиці тощо). Окрім того, центральні грошово-кредитні установи здійснюють операції на відкритому ринку як із цінними паперами, емітованими у своїй державі (причому номінованими і в національній, і в іноземній валютах), так і з облігаціями, казначейськими й банківськими векселями, валютними свопами, іншими борговими інструментами, випущеними за кордоном. Це, зокрема, дає їм змогу регулювати попит-пропозицію на долари, євро, інші закордонні грошові знаки на внутрішньому ринку за допомогою боргових паперів, а не шляхом купівлі-продажу самих інвалютних цінностей. Цікавий факт – починаючи з кінця 2011 року за допомогою валютних свопів проводяться транснаціональні операції між Федеральною резервною системою США та Європейським центробанком (на сотні мільйонів доларів) і далі – з національними банками єврозони. Ці валютні свопи є інструментами надання європейцям ліквідності в доларах США терміном від 1 до 84 днів.
Порівнюючи інструментальну базу грошово-емісійних операцій центрального банку України з іншими країнами, треба підкреслити ось що.
По-перше, українська емісійно-грошова система створює надто широкі можливості необґрунтованого і преференційного отримання деякими фінансовими закладами додаткових ресурсів без гарантій їх повернення та відповідальності. За таких методів роздачі грошей – на будь-який смак і всім без розбору – банкам немає потреби звертатися на ринки по грошові ресурси й конкурувати на них. Можна не залучати депозити населення і підприємств, ні позики від інших фінустанов, ні закордонні кредити – нагорі завжди є «загашник» для своїх. Маючи гарантії кредитування від центробанку, комерційні установи не переймаються також пошуком надійних і високоприбуткових господарських партнерів, яким можна довірити закумульовані фінансові ресурси. Найважливішим для них є встановлення хороших відносин із регулятором. Отже, така методологія відвертає кредитні ресурси від реального сектору економіки й призводить до неефективного їх розподілу між економічними контрагентами.
По-друге, в українських реаліях і далі використовуються неринкові засоби, що дають змогу адміністративно втручатися в рух та розподіл грошових ресурсів на користь окремих банків, зокрема державних й олігархічних. За цих обставин надруковані нові платіжні засоби не одразу поповнюють кредитно-грошові ринки й не діють через них, а тому не може бути досягнута й збалансованість на фінансових ринках, що є передумовою зниження кредитних ставок.
По-третє, український регулятор викривлено застосовує запозичені із західного досвіду монетарні інструменти, такі як операції купівлі-продажу державних облігацій, операції репо, а також розміщення депозитних сертифікатів. Перші з них діють у нас за неконкурентними, непрозорими та нерівними для всіх банків умовами. Зовсім інша роль депозитних сертифікатів: їх емітують у великих обсягах, зменшуючи обсяги позикових операцій і також відволікаючи кредитні ресурси від реального сектору економіки.
По-четверте, українська грошово-кредитна система дуже слабо насичена борговими та іншими цінними паперами і надмірно – натуральними майновими цінностями, наданими під заставу банкам. Ці майнові цінності, на відміну від фондових інструментів, є низьколіквідними, що ускладнює поповнення системи грошовими коштами. Нерозвиненість фондових механізмів і фактично брак на ринках інвалютних інструментів заважають насиченню економіки капіталом, не дають можливості створити реальний внутрішній валютний і валютно-фондовий ринок та збалансувати попит на долари всередині країни.
Суб’єктивізм регулювання грошового обігу, який забезпечує ця нормативно-інструментальна база, на користь лише обраним. Такі підходи руйнують фінансову систему.