«Вони грали хто на скрипці, хто на альті, хто на контрабасі, на трубі, флейті, фаготі, арфі, цимбалах, балалайці, барабанах і тарілках. Були серед них і такі, що вміли виконувати найскладніші мелодії на губах, гребінцях, зубах, скляночках чи горщечках, на шматкові дерева й навіть щоках» — так одну із сучасних йому клезмерських капел описав Шолом-Алейхем, поза увагою якого не лишився яскравий музичний феномен євреїв-ашкеназів — клезмер. Поряд із троїстою музикою, кобзарями та лірниками ця весела музика линула й на вулицях українських міст і містечок, у яких євреї жили поряд із українцями та представниками інших народів. Коли лунав клезмер, не було ані християнина, ані юдея — веселилися всі.
Мазл Тов!
«Клезмер — це одна з українських народних музик», — розповідає Тижню кларнетист і фронтмен київського клезмер-бенду Pushkin Дмитро Герасимов. Назва музичного напряму «клезмер» походить від двох слів івриту: «клі» й «земер», тобто «музичний інструмент», і позначає одну з течій народної інструментальної музики євреїв-ашкеназів, що мешкали на теренах Центральної Європи й розмовляли мовою ідиш. Поряд із нею існує музична традиція євреїв-сефардів, які початково мешкали в Іспанії, на Майорці та Мальті, розмовляли мовою ладіно, яка вилилася в такі музичні жанри, як транкіло, фадо-ладіно, алегріас, булерія, фанданго, солеа, що розвиваються в Іспанії, Італії, на Карибах та в Латинській Америці. Клезмер — це народна єврейська світська музика, яка існувала поряд із релігійною музичною культурою хасидів.
Вперше у XIV–XV століттях «клезмерами» стали називати музикантів єврейських громад різних земель Німеччини та сусідніх країн, зокрема Польщі й Литви. У Речі Посполитій століттям пізніше клезмерів не приймали до цехів музикантів-християн, що змушувало їх об’єднуватися в окремі професійні громади. Так, відомо, що клезмерська гільдія існувала в XVII столітті в Празі, яка надавала музичний супровід поза синагогою в дні веселих свят Сімхат Тора й Пурим, а також процесії внесення сувоїв Тори до синагоги. Перші нотні фіксації мелодій, які виконували клезмери, належать хаззану (кантору синагоги) Єгуді Еліасу з Ганновера, а також упорядникам «Ганноверського компендіуму» (1744 рік). Записана там музика поряд із яскравими елементами музичної традиції епохи бароко містить яскраві музичні ідіоми, характерні для єврейських наспівів. У XVIII столітті творчі центри клезмерів пересуваються все далі на схід, тобто на терени України, Литви, Польщі, Румунії, Молдови, Угорщини та Чехії.
Читайте також: Музика довгих пауз
Здебільшого музиканти-клезмери грали в невеличких ансамблях (або капелах) із трьох–п’яти виконавців на весіллях, святкових гуляннях та ярмарках. У XVIII–XIX століттях у єврейських громадах вирізняли два типи оркестрів: «голосні» й «тихі». До перших належали духові інструменти та різні перкусії, а до других — фагот і скрипки. Свій клезмерський ансамбль був у кожному містечку-штетлі. Ядро клезмерського репертуару викристалізувалося довкола різних етапів заручин і весілля, бо приблизно так само, як і українська троїста музика, клезмери грали передусім на весіллях різні танцювальні мелодії, часто без слів. «Гас-нігн» («Вуличний наспів»), «Зайт гезунт» («Будьте здорові») й «Добраніч» виконували, зустрічаючи та проводжаючи гостей. Мелодія «Мазл тов» («Щастя вам») звучала після заручин (тнаім) і після обряду релігійного освячення шлюбу (хупи), перед хупою — «Базецн ді калє» («Всадовлення молодої»). «У такі моменти грали різні дойни. Це імпровізаційна композиція не для того, щоб під неї танцювали, а для слухання та створення атмосфери, якраз для того, щоб гостей і родичів молодої пробило на сльозу», — розповідає Дмитро Герасимов. І додає: «У частини клезмерів той жанр називався таксим. По суті, це запозичений у турків та арабів жанр ладової музичної імпровізації».
Під час весільного бенкету звучали «Тіш-нігн» («Застільна»), «Мехутонім-танц» («Танець сватів»), «Бройгез-танц» («Танець образи») і «Шолєм-танц» («Танець примирення»), які відображали можливі варіанти стосунків між двома родинами, що поріднилися. Грали також низку танців, які не мали безпосередньої прив’язки до етапів весілля: «Шер» («Ножиці»), «Бейгелє» («Бублик»), близькі за стилем веселі «Фрейлєхс» і «Хосід». Існували особливі мелодії, які соліст-скрипаль чи кларнетист виконував, якщо хтось із наречених був сиротою. Різним також був клезмерський репертуар для багатих і бідних весіль та інших урочистостей. Треба зазначити, що суто єврейські жанри не переважають у клезмерському репертуарі. У XVI столітті в Німеччині й Австрії клезмерські оркестрики виконували німецькі спрингданс та умгеєнданс. У слов’янських країнах грали добридень, дойну, скочну, плескун, болгар, жок, бичок, чумак, оляндру, валашський танець тощо. «На будь-якому єврейському весіллі були такі обов’язкові танці, як «Гопкіле» й «Козацке». Хоч як дивно, це український гопак і козачок», — розповідає Дмитро Герасимов. Він додає, що звучання клезмеру в Бєльцях не надто відрізняється від клезмеру в Боярці чи Умані. По-хорошому це музика того самого регіону. Дуже великий вплив на неї мала музична традиція Бессарабії. Навіть такий відомий американський клезмер родом з України, як Дейв Террас, який багато грав і під Києвом, виконував музику у відверто південноукраїнському, грецько-бессарабському стилі. Чимало композицій, які він записав у США, мали назви, що безпосередньо відсилали до України: «Одеса-шер», «Миколаїв-шер», «Дер Монастіріштер ребе хосідл» та багато інших. В українському контексті єврейські музиканти запозичили для свого репертуару в приазовських греків і кримських татар, дещо підслухали в гуцулів і буковинців. Тому часто мелодії, яку нині грають музиканти із Сартани чи Бахчисарая, умовно кажучи, мелодія хайтарми, є й клезмерським мотивом. Багато з них дійшло до наших часів, формуючи експресивну, веселу, імпровізаційну клезмерську музику такою, якою її знають слухачі в усьому світі.
З континенту на континент
Будь-де є свої легенди, і якщо говорити про клезмерську музику, багато з них стосується України. У середині ХІХ століття «галицьким Паганіні» називали скрипаля Йосла Друкера на прізвисько Стемпеню, який був вихідцем зі старовинної клезмерської династії з Бердичева. Його батько Шолєм-Берл був кларнетист, дід Шмуель — трубач, прадіди Файвіш і Фроїм — цимбаліст і флейтист. Авраам Моше Холоденко на прізвисько Педоцур із того ж таки міста був відомим скрипалем-віртуозом. Він один із тих небагатьох клезмерів, які знали нотну грамоту й зафіксували низку клезмерських мелодій, зокрема «Люлі» («Колискову»). Іншими свого часу відомими клезмерами були Ісраель-Моше Рабинович із Фастова, Авраам-Іцхак Березовський зі Сміли, Ієхіель Гозман (Альтер) із Чуднова на Житомирщині.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
Доля клезмерської музики на українських теренах у ХХ столітті була дуже тісно пов’язана зі збереженням традиційного укладу й ритму життя в єврейських громадах, які тріщали по швах під тиском модернізації та стрімкої зміни політичної ситуації, зокрема двох світових війн. Багато виконавців клезмеру мігрували з теренів нинішньої України до США. Зокрема, йдеться про дві найвпливовіші постаті в історії сучасної клезмерської музики у Штатах: кларнетистів Дейва Терраса (Давида Таращука) і Нафтуле Брандвейна. Перший народився в селі Тернівці Теплицького району Вінницької області в родині клезмера-тромбоніста. 1921 року емігрував до Нью-Йорка. Саме в його виконанні записано один із найвідоміших у світі клезмерських стандартів — весільну мелодію «Хусен кала мазл тов» («Щастя молодій і молодому») та ще з 500 інших. Практично вся ця музика, як розповідає Дмитро Герасимов, родом з України. «Террас знався на тих мелодіях, які грали на єврейських весіллях. Це нагадувало сучасний діджейський сет від 40 хв до 1,5 год, де один шер чи фрейлікс ішов за іншим. Головне, аби лишалися ті самі ритм і характер музики», — каже музикант. Нафтуле Брандвейн народився в містечку Перемишляни Львівської області в родині клезмера-скрипаля й весільного поета-імпровізатора Песаха Брандвейна. Разом із 12 синами він заснував найвідоміший на Галичині клезмерський гурт. Першим учителем Нафтуле став його брат Азріель, який грав на корнеті. У 1908-му Брандвейн-молодший емігрував до США, де невдовзі став зіркою, зробивши багато записів на грамплатівки й оголосивши себе «королем клезмеру».
Траплялося так, що клезмери ставали професійними музикантами. Наприклад, клезмером був Пейсах Столярський, творець унікальної методики розвитку обдарованих дітей, перший учитель скрипаля Давида Ойстраха. Першим учителем скрипаля-віртуоза Яші Хейфеца був його батько Рувим, який грав у вільнюській кезмерській капелі Евена. Один із фундаторів кафедри хорового та оперно-симфонічного диригування Львівської консерваторії, піаніст і диригент Броніслав Вольфсталь спочатку навчався у свого батька-клезмера зі Львова, а далі продовжив музичну науку у Відні, Лейпцигу, Берліні. Багато клезмерів було вбито в нацистських концтаборах, зокрема брати Кош та Оскар Шаци зі Львова. Дядько польського піаніста Владислава Шпільмана (за мемуарами якого Роман Полянський зняв фільм «Піаніст») Рубін, який також був клезмером, загинув у Треблінці.
Стиль, притаманний клезмерським капелам, за однією з версій, вельми сподобався й був запозичений невеликими негритянськими оркестрами, які згодом породили таке явище, як джаз і джаз-бенд. Клезмерські стилі теркіше й булгар, найпопулярніші в США у 1920–1940-х роках, вочевидь, не лишилися непоміченими тими, хто жив поруч із євреями, які переселилися з Центрально-Східної Європи до Америки. Поряд із джазом, свінгом, луїзіанським каджуном, музикою стилю кантрі, які лягли в основу рок-н-ролу, а пізніше рок-музики та інших пізніших стилів, був клезмер. Так чи інакше це імпровізована, переважно весела, не відірвана від життя музика, яка запозичувала мелодії в сусідів і в якої вони запозичували мелодії. Клезмер у своєму автентичному вигляді практично не зберігся на рідних теренах, зокрема в Україні. Причина — методичне руйнування традиційного єврейського плину життя радянською владою разом із релігією, мистецтвом і культурою, а пізніше — Голокост. Більше клезмерських мелодій зберегли й по-своєму інтерпретували балканські цигани, які також донині грають на весіллях і, хоч як дивно, називають себе клезмерами. Саме їхню музику завдяки Неле Карайличу показав режисер Емір Кустуриця в комедії «Чорна кішка, білий кіт».
У сучасному Ізраїлі музика клезмерів існує поряд із багатьма іншими музичними релігійними та світськими напрямами, які належать євреям і не тільки. Її називають «Ніггуней Мерон» («Мелодії гори Мерон») через те, що вона часто звучить під час паломництва до могили кабаліста, автора книжки «Зогар» Шимона бар Йохая, учня Раббі Аківи, у свято Лаг ба-Омер. Мелодії, які там звучать, відрізняються від звичайного релігійного хасидського репертуару, вони увібрали музичний фольклор неєвреїв, зокрема турків, друзів та арабів. Щороку в місті Цфат поряд із горою Мерон відбувається найбільший у світі та найвідоміший фестиваль клезмерської музики.
Пісні біля моря
Мабуть, до клезмерської музики в наш час в Україні не повернулися б, якби не падіння СРСР та одеські єврейські пісні. Автентичний клезмер, як зазначає Юлія Лук’яненко, учасниця одеського клезмер-бенду «Мамині діти», був і є інструментальною музикою, але на основі його мелодики постало багато різних феноменів, які мають більше спільного з мюзиклом, кабаре та шансоном різних штибів, ніж із клезмером як таким. Ідеться не так про інструментальну традицію, як про пісенну, що зображає переважно в сатиричній формі життя євреїв та їхніх сусідів у великому приморському портовому місті Одеса, яке розмовляло й розмовляє сумішшю української, їдишу та російської мов, котрої немає більше ніде у світі. «Як на Дерибасівській, ріг із Рішельєвською», «Рахіля», «Історія каховського рабина», «Лимончики», «7:40», «Жахливий галас у домі Шнеєрзона», «На Молдаванці музика лунає» та низка інших, не менш відомих, як-от «Одеса-мама», — все це здебільшого пісенні стилізації 1920–1940-х років, які містять у собі мотиви клезмеру й у радянських умовах зберігали хоча б тінь пам’яті про нього. У латентній формі до єврейських музичних ідіом зверталися брати Покрасси, Ісаак Дунаєвський, Лев Кніпер. Низка інших, як-от Міхаіл Ґнєсін, Михайло Мільнер, Мечислав Вайнберґ, активно використовують єврейські теми, образи, інтонації та жанри, щоправда, у новому соціокультурному контексті. А до естради й джазу вони потрапляють завдяки Лєоніду Утьосову та Алєксандру Цфасману, одному з родоначальників джазу на радянських теренах. «Хоч би як хто називав одеські єврейські пісні, це аж ніяк не тільки «Хава нагіла», «7:40» та специфічний шансон. Якщо ви уважно послухаєте різні варіанти виконання тих самих «Лимончиків», то почуєте багато цікавих музичних вставок, які мають клезмерське походження. Те саме з творами Дунаєвського, який, не надто криючись, сховав у кількох своїх творах звучання «Люлі», колискової, яка була частиною клезмерського репертуару від Києва й Одеси до Варшави й Бухареста», — розповідає Юлія Лук’яненко.
Читайте також: Не для себе одного
Пішовши з України в широкі світи, ставши там популярним, клезмер нині потроху вертається додому. Хоч як дивно, його повернення відбувається силами не так українських єврейських громад, як музикантів, котрим ця музика подобається. Не виключено, що велика роль у цьому процесі належить володарю премії «Ґреммі», американському клезмер-бенду The Klezmatics із Нью-Йорка та низці інших із Польщі, Німеччини й Аргентини, які поєднали клезмер із танго. Українських клезмерських гуртів нині не так і багато. Це «Харків Клезмер Бенд», «Хесед Ар’є», «Тегілім» зі Львова, «А Ідеше Нешуме» з Чернівців, Pushkin із Києва, «Мамині діти» з Одеси та ще декілька локальніших. Це музика, яку можна почути на фестивалях, зокрема на LvivKlezFest, який із 2009-го щороку відбувається у Львові, та в камерному виконанні в клубах і невеличких залах. Так чи інакше ця весела музика, яка лишає простір для низки експериментів, повертається до свого слухача в Україні.